Що означає торгівля індульгенціями? Відповідь на анонімне питання, поставлене на сайті "В світлі Євангелії"

• Категорія:

• Індульгенція

Питання про індульгенції, що стало настільки важливим в XVI столітті з моменту обнародування 95 тез Мартіна Лютера, які поклали початок Реформації, до цього дня актуальне і значиме, навіть якщо в сучасного католицького богослів'я воно не викликає особливого зацікавлення.

Йдеться про обрядову практику, недавно знову запропоновану у виступах пап: Іван Павло II зробив її однією з найурочистіших пропозицій Ювілею 2000 року, повторивши його до Року Євхаристії 2004-2005, завершеному на Синоді єпископів його наступником Бенедиктом XVI, який, у свою чергу, знов запропонував індульгенцію з нагоди своєї першої офіційної поїздки до Кельну на Всесвітній день молоді, і потім неодноразово до неї звертався.

Що стосується вмісту, то сьогодні католицьке вчення про індульгенції не відходить від пояснень, які дав ще Тридентський Собор (1545-1563) у відповідь на лютеранську критику і на виправлення явних зловживань з боку католиків того часу. Собор постановив, щоб скарб індульгенції пропонувався вірним благочестиво, свято і цнотливо, «щоб всі воістину зрозуміли, що ці небесні скарби Церкви роздаються не для того, щоб отримувати з них прибуток, а заради благочестя» ("ut tandem caeleste hos Ecclesiae thesaurum non ad quaestum, sed ad pietatem exerceri omnes vere intelligant" Трид. Соб. Сесс. ХХI, De reform., 9).

Зловживання в католицькій практиці індульгенцій в той історичний період стосувалися двох моментів:

- помилкового уявлення про те, що відпущення тимчасової кари звільняє і від провини, замінюючи Таїнство Сповіді, і

- грошових зборів, пов'язаних з індульгенціями.

Церква завжди підкреслювала відмінність між відпущенням тимчасової кари за допомогою індульгенції і попереднім і необхідним Таїнством Сповіді. У 1450 році, на Магдебурзькому Соборі, Папський легат кардинал Микола Кузанський виразно засудив тих, хто проповідував, що індульгенція звільняє вірних від сповіді.

Що стосується іншого зловживання, тобто грошових зборів, воно було пов'язане з користолюбством князів, монархів, єпископів і пап, які посягнули на право стягувати значну долю з сум, зібраних комісарами (quaestores), уповноваженими оголошувати про індульгенції і збирати подаяння, враховуючи, що вони збиралися на їх території.

Священик закликав вірних отримувати індульгенції, quaestor стягав гроші, домагаючись деколи на надмірні пожертвування навіть від тих, хто був звільнений від них, і часом викладав помилкові норми. Всьому цьому чинив опір не лише Мартін Лютер, але і багато святих і шанованих людей в Католицькій Церкві. Тридентський собор, щоб покласти край подібним надмірностям, заборонив збір пожертвувань і quaestores індульгенцій. Оголошення останніх було передано в руки єпископам, а два члени Капітулу, уповноважені ними приймати добровільні пожертвування вірних, не могли нічого стягувати для себе.

Повертаючись, нехай навіть коротко, до тих часів, коли процвітали незаконна торгівля і зловживання, обумовлені помилковим використанням індульгенцій, ми не повинні забувати про те, що з індульгенційних приношень отримували допомогу і підтримку лікарні, притулки, школи, притулки для паломників; завдяки цим зборам будувалися греблі, мости і дороги.

У період з XVI століття до наших днів Папи упорядкували практику надання індульгенцій, встановивши їх кількість і достовірність. Остання реформа була проведена Павлом VI, що обнародував в 1967 році Буллу Indulgentiarum doctrina, за якою наступного року послідкувала Enchiridion Indulgentiarum або Керівництво з індульгенцій, що підтверджувалося і оновлювалося аж до останнього видання 1999 року. Папський документ спростив практику індульгенції, скасувавши для часткових індульгенцій тимчасове визначення, підтвердивши «богоявлене» католицьке вчення про кару за гріхи, згідно якого можна вдатися до допомоги спілкування святих ("скарбу Церкви"). Повчання Павла VI увійшли до Кодексу Канонічного Права, схваленого Іваном Павлом II в 1983 році, в канони 992-997.

Після епохи зловживань індульгенціями, в папських документах знов з'являється головний аспект покаяння і навернення вірного. Сьогодні Католицька Церква уточнює, що автоматично, без дійсного навернення, щирого звільнення від гріха і розкаяння в скоєних і висповіданих гріхах неможливо отримати індульгенцію. «Дароване Богом прощення спричиняє за собою дійсну зміну життя, поступове усунення внутрішнього зла, оновлення власного існування» (Іван Павло II, Incarnationis mysterium, 1998). Повна індульгенція «вимагає повного зречення від всякої прив'язаності до гріха, навіть до легкого: отже, це спонука з ще більшою старанністю уникати гріха. Крім того, вона вимагає плідно приступати до Покаяння і Пресвятої Євхаристії» (Луїджі Де Магістріс, "Дар індульгенції", "L'Osservatore Romano", 24 лютого 1999).

Сучасне католицьке богослів'я зробило деякі обмовки про значущість індульгенції, принаймні в тих формах, які вона придбала в історії шанування вірних. Теологи схильні тлумачити індульгенцію як участь всієї церковної спільноти на шляху спасіння через молитву і спільне взивання до Бога, і через виконання справ, про які говорить Євангелія, вченням Христа і Його притчі, особливо ті, які стосуються відношення до кожної окремої людини, як до сотворіння Божого і сина єдиного Отця (Лк.18,10-14, про фарисея і митаря). Таким чином розширюється саме поняття «Спілкування Святих», що розглядається не стільки як зовнішнє застосування чужих заслуг до гріховного стану вірних, а швидше як реалізація образу Церкви як «Тіла Христа», як про це говорить Павло в Еф. 4,15-16: «ле будемо жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою - у Христа. Кожне тіло, складене та споєне всякою в'яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові. » (див. також ІКор. 12,12-31).

Важливий етап в роздумах на цю тему мав місце з нагоди прийняття «Спільної Декларації про доктрину оправдання», підписану в Аугсбурзі 31 жовтня 1999 року Міжнародною лютеранською Федерацією і Папською Радою із сприяння християнській єдності, в якій були зібрані плоди трилітнього діалогу між католиками і лютеранами.

Тема оправдання набагато важливіша і фундаментальніша ніж питання про індульгенції як такі. Декларація нагадує про біблійний аспект оправдання грішників, як наприклад в п.12 «Оправдані живуть вірою, яка виникає від слова Христа (Рим.10,17) і діє в любові (Гал.5,6), яка є плід Духа (Гал.5,22). Але оскільки віруючі продовжують відчувати спокуси зовнішніх і внутрішніх сил і жадань (Рим. 8,35-39; Гал.5,16-21) і впадають в гріх (І Ін.1,8.10), вони повинні все більше слухати обітниці Божі, сповідатися в своїх гріхах (І Ін.1,9), причащатися Тілом і Кров'ю Христовими і жити згідно Волі Божій і праведно. Тому Апостол говорить оправданим: «Отож, мої любі, як то ви завжди були слухняні, працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті, не тільки коли я присутній, але ще більше тепер, коли мене нема між вами» Філ.2,12 з). Але Добра Новина залишається: «Нема, отже, тепер ніякого засуду для тих, що в Христі Ісусі» (Рим.8,1) і в яких Христос живе (Гал.2,20). Праведністю Христа всім людям «приходить життєдайне оправдання» (Рим.5,18)». Після згадки спільного переконання, що «спасіння людини цілком залежить від рятівної благодаті Божої» (п. 19), уточнюється, що католицька концепція «добрих справ», «сприяючих зростанню в благодаті» їх «характером заслуги» має намір «підкреслити відповідальність людини за свої вчинки, не оспорюючи тим самим природу дару добрих справ і тим більше не заперечуючи того, що саме оправдання залишається незаслуженим даром благодаті» (п. 38).

Крім того, стверджується, що «і у лютеран зустрічається поняття збереження благодаті і зростання в благодаті і у вірі....розглядаючи добрі справи християнина як «плоди» і «знаки» оправдання, а не його власні «заслуги», так само, згідно Нового Завіту, вічне життя, як незаслужена «винагорода» в сенсі сповнення обітниць Божих віруючим» (п.39).

Декларація завершується твердженням, що термінологічні і герменевтичні відмінності всієї цієї тематики, в разі їх коректного розуміння, дозволяють вийти із замкнутого кола взаємних звинувачень XVI століття, і відкривають простір для пліднішого діалогу і глибшого взаємного сприйняття богословських і духовних традицій. Ймовірно, питання про індульгенції не стане використовуватися як основа для подальшого зближення, але поза всяким сумнівом концептуальна система, яка його підтримує в католицькій сфері, може з більшою легкістю бути спільно переосмислена.

Священик Стефано Капріо

© переклад Milites Christi Imperatoris