Категорії

Search

Tags

Послання на Рік Священства. Бенедикт XVI про Арсського пастиря

24-06-2009

  • Категорія:


Публікуємо текст Послання, яке Святійший Отець Бенедикт XVI адресував пресвітерам до відкриття "Року священика", оголошеного ним у зв'язку з 150-літтям смерті святого Івана Марії Віаннея, Арсського Пастиря.

Дорогі брати в Священстві,

В майбутнє торжество Пресвятого Серця Ісуса, в п'ятницю 19 червня 2009 року - день, що традиційно присвячується молитві за освячення духовенства, - я вирішив офіційно оголосити "Рік священика" з нагоди 150-ліття "Dies natalis" Івана Марії Віаннея, Святого Заступника всіх парохіяльних священиків світу. Цей рік, - мета якого полягає в тому, щоб сприяти внутрішньому оновленню всіх священиків заради їх сильнішого і переконливішого євангельського свідоцтва в сьогоднішньому світі, - завершиться в день цього ж торжества в 2010 році.

"Священство є любов до серця Ісуса", - говорив часто святий Арсський Пастир. Цей зворушливий вираз дозволяє нам перш за все пригадати з ніжністю і вдячністю про те, яким величезним даром є священики не лише для Церкви, але і для того ж людства.

Я маю на увазі всіх тих пресвітерів, які покірливо, день за днем, пропонують вірним християнам і всьому світу слова і жести Христа, прагнучи зростися з Ним думками, волею, почуттями і способом всього свого життя. То хіба можна залишити без уваги їх апостольські праці, їх невпинне і часто приховане від очей служіння, їх милосердну любов, яка прагне обійняти всіх? І хіба можна не віддати належне мужній вірності багатьох священиків, які навіть серед труднощів і нерозуміння залишаються вірними своєму покликанню: покликанню "друзів Христа", яких Він особисто призвав, вибрав і послав?

Я сам до цих пір ношу в серці спогад про першого пастиря, поряд з яким я ніс своє служіння молодого священика: він залишив мені приклад абсолютної відданості своєму пастирському служінню, аж до самої смерті, яка знайшла його в той час, як він йшов з останнім напуттям до важкохворого. Я згадую також про незліченних побратимів, яких я зустрічав і продовжую зустрічати, у тому числі і під час моїх пастирських поїздок в різні країни, які щедро віддають себе повсякденному виконанню свого священичому служіння. Але вираз, використаний Святим Пастирем, нагадує також про пронизане Серце Христа і про Його терновий вінець. І тому думка звертається до незліченних ситуацій страждання, в яких знаходяться багато священиків, як через їх участь в людському досвіді болю в різноманітті його прояву, так і в зв'язку нерозумінням тих, кому, власне, адресоване їх служіння: як не згадати багатьох священиків, ображених в своїй гідності, які зустрічають перешкоди в своїй місії, інколи навіть переслідуваних аж до найвищого свідоцтва кров'ю?

Є, на жаль, також ситуації, - будь-який осуд яких ніколи не буде достатнім, - в яких сама Церква страждає із-за невірності окремих своїх служителів. І тоді світ витягує з цього причину для скандалу і відречення. Найкориснішим для Церкви в таких випадках буде не стільки педантичне підкреслення слабкості своїх служителів, скільки оновлене і радісне усвідомлення величі дару Божого, що конкретно проявився в світлих особах пастирів, в палаючих любов'ю до Бога і до душ монахах, в освічених і терплячих духовних наставниках. У зв'язку з цим повчання і приклад св. Івана Марії Віаннея можуть послужити для всіх нас важливим орієнтиром: Арсський Пастир був гранично скромний, але, як священик, він знав, що є величезним даром для свого народу: "Хороший пастир, пастир по серцю Божому, - це найбільший дар, який може дати добрий Бог парохії, і один з найдорогоцінніших дарів божественного милосердя". Він говорив про священство так, ніби було неможливо осягнути всю велич дару і завдання, довірених людській істоті: "О, який величний священик!... Якби він це розумів, то помер би... Бог йому послушний: він виголошує два слова, і наш Господь сходить з небес на його голос і вкладає Себе в маленьку Хостію...". І, пояснюючи своїм вірним значення Таїнств, говорив: "Якби не було Таїнства Священства, в нас не було б Господа. Хто Його кладе в цю дарохранительницю? Священик. Хто першим приймає вашу душу, яка входить в це життя? Священик. Хто живить її, щоб дати сили пройти свій шлях? Священик. Хто підготує її до появи перед Богом, востаннє омивши в крові Ісуса Христа? Священик, знову священик. І якщо ця душа вмирає [через гріх], хто її воскресить, хто поверне їй спокій і мир? Знову ж таки священик... Після Бога священик - це все!... Що таке священик, ми зможемо зрозуміти лише на небі". Ці твердження, народжені в священичому серці святого парохіяльного пастиря, можуть здатися надмірними. Проте, в них виявляється висока пошана, яку він відчував до таїнства священства. Він виглядав пригніченим безмежним почуттям відповідальності: "Якби ми розуміли, що таке священик на землі, ми померли б, не від страху, але від любові... Без священика смерть і страсті нашого Господа були б даремні, - священик продовжує справу Спокутування на землі... До чого нам будинок, повний золота, якщо не буде нікого, хто міг би відкрити його двері? Священик тримає в своїх руках ключі від небесних скарбів: саме він відкриває двері; він є економом доброго Бога, розпорядником Його благ... Залиште парохію на десять років без священика, і люди поклонятимуться звірині... Священик є священиком не для себе, він є ним для вас".

Він прибув в Арс, маленьке село з 230 жителів, попереджений єпископом, що він знайде там релігійну практику в жалюгідному стані: "У цій парохії немає великої любові до Бога, але вона зародиться завдяки вам". Тому він повністю усвідомлював, що повинен піти туди втілювати присутність Христа, свідчивши про Його рятівну ніжність: " Боже, даруй мені навернення моєї парохії. Я готовий терпіти все, що Тобі завгодно, до кінця своїх днів... лише б вони навернулися!", - з цією молитвою він почав свою місію. Святий Пастир повністю присвятив себе наверненню своєї парохії, думаючи перш за все про християнське виховання ввіреного йому народу. Дорогі брати в Священстві, попросимо в Господа Ісуса послати нам благодать, щоб і ми могли навчитися пастирському методу святого Івана Марії Віаннея! Перше, чого ми повинні навчитися, це повного ототожнення себе зі своїм служінням. В Ісусі Особистість і Місія зливаються воєдино: вся Його рятівна діяльність була і залишається вираженням Його "синового Я", яке, від віків, стоїть перед Отцем у дусі любовного підкорення Його волі. За скромною, але істинною аналогією священик також повинен пристрасно прагнути до цього ототожнення. Звичайно, при цьому не слід забувати, що дієвість служіння залишається незалежною від святості служителя; але не можна забувати і про незвичайну плідність, що виникає із зустрічі між об'єктивною святістю служіння і суб'єктивною святістю служителя. Арсський Пастир відразу взявся за справу, покірливо і терпляче вести до злагоди своє життя служителя із святістю дорученого йому служіння, вирішивши буквально "жити" в своїй парохіяльній церкві: "Щойно прибувши, він вибрав церкву своїм помешканням... Він входив в церкву до ранішньої зорі і виходив з неї лише після вечірньої молитви Ангелус. Коли він бував комусь потрібний, його слід було шукати там", - говориться в його першій біографії.

Читаючи ці благочестиві перебільшення побожного біографа, не слід забувати про те, що Святий Пастир умів також активно "жити" на всій території своєї парохії: він систематично відвідував хворих і сім'ї; організовував народні місії і престольні свята; збирав кошти для своїх благодійних і місіонерських справ і управляв ними; прикрашав свою церкву і забезпечував її священним начинням; займався сиротами із заснованого ним притулку "Providence" і їх виховательками; займався вихованням дітей; створював братства і залучав мирян до спільної роботи з ним.

Його приклад спонукав мене показати області співпраці, які слід все більше відкривати для вірних мирян, разом з якими пресвітери утворюють єдиний народ священства, і серед яких, через своє службове священство, вони перебувають " щоб вести всіх до єдності любові", будучи "братолюбиві один до одного з ніжністю; у шанобливості один одного випереджаючи" (Рим 12, 10)". У цьому контексті слід нагадати про гарячий заклик, з яким Другий Ватиканський Собор звернувся до священиків, підбадьорюючи їх "щиро визнавати і розвивати гідність мирян і властиву їм міру участі в місії Церкви ... Їм слід з готовністю вислуховувати мирян, по-братськи враховувати їх побажання, визнавати їх досвід і компетентність в різних областях людської діяльності, щоб разом з ними вміти розпізнавати знамення часів".

Святий Пастир вчив своїх парохіян перш за все свідоцтвом свого життя. На його прикладі вірні вчилися молитися, часто зупиняючись перед дарохранительницею, щоб поспілкуватися з Ісусом-Євхаристією. "Для доброї молитви не потрібно багато слів", - пояснював їм Пастир. - "Ми знаємо, що Ісус - там, в священній дарохранительниці: давайте відкриємо Йому наші серця, порадіємо Його святій присутності. Це найкраща молитва", і закликав: "Приступайте до Причастя, брати мої, приступайте до Ісуса.

Приходьте жити Ним, щоб ви могли жити з Ним... "Це правда, що ви негідні цього, але ви цього потребуєте!". Це виховання вірних в євхаристійній присутності і причасті ставало особливо ефективним, коли вірні бачили його під час здійснення Святої Жертви Меси. Той, хто був присутній при цьому, говорить, що "неможливо було знайти когось, хто б краще виражав поклоніння... Він споглядав Хостію з величезною любов'ю". "Всі добрі справи, взяті разом, не зрівняються з жертвою Меси, тому що ті є справою рук людських, а Свята Меса - справою Божою», - говорив він. Він був переконаний, що запал життя священика залежить виключно від Меси: «Причина охолодження священика полягає в тому, що він не приділяє належної уваги Месі! Боже, яке співчуття викликає священик, який здійснює Літургію як щось звичне!". Для нього ж звичним було під час меси приносити в жертву і своє життя: "Як це прекрасно - приносити себе в жертву Богові кожен ранок!".

Це глибоко особисте ототожнення з Жертвою Хреста вело його - в єдиному внутрішньому пориві - від вівтаря до сповідальні. Священики не повинні ніколи миритися з порожніми сповідальницями, вони не повинні обмежуватися констатацією факту «охолодження» вірних до цього таїнства. За часів Святого Пастиря, у Франції, справа із сповіддю йшла не краще, і вона була не частіша, ніж в наші дні, тим паче, що ураган революції надовго задушив релігійну практику. Але він намагався всіма способами, проповіддю і переконливою порадою, допомогти своїм прихожанам знов відкрити для себе сенс і красу таємниці Покаяння, представивши її як внутрішню вимогу присутності Євхаристії. Таким чином йому вдалося створити доброчесне коло. Своїм довгим перебуванням в церкві перед дарохранительницею він «добився» того, що вірні почали наслідувати йому. Всі, хто приходив відвідати Ісуса, були впевнені в тому, що знайдуть там і свого пастиря, завжди готового вислухати і пробачити. Згодом зростаючий натовп покаяльників зі всієї Франції утримував його в сповідальні по 16 годин на день. Тоді говорили, що Арс перетворився на "велику лікарню душ". "Благодать, яку він просив [для навернення грішників], була настільки сильна, що вона йшла шукати їх, не даючи їм ні хвилини передишки!", - пише перший біограф. Святий Пастир думав так само, коли говорив: "Це не грішник повертається до Бога, щоб випросити у Нього прощення, але Сам Бог біжить за грішником, заставляючи повернутися до Нього". "Цей добрий Спаситель настільки переповнений любов'ю, що шукає нас всюди".

Всі ми, священики, повинні вважати, що слова, які він вклав у вуста Христа, стосуються нас особисто: "Я доручу Моїм служителям оголосити грішникам, що Я завжди готовий прийняти їх, що Моє милосердя безконечне". Ми, священики, можемо навчитися у Святого Арсського Пастиря не лише невичерпній вірі в таїнство Покаяння, яка спонукала нас повернути його в центр наших пастирських турбот, але і методу "діалогу спасіння", який повинен відбуватися під час цього таїнства. Арсський Пастир мав різні підходи до тих, що каються. Той, хто приходив в його сповідальню, притягнений глибокою і покірливою потребою в Божому прощенні, знаходив в ньому заохочення зануритися в "потік божественного милосердя", який в своєму пориві відносить все геть. А якщо хтось страждав, усвідомлюючи свою слабкість і непостійність, боячись нових падінь в майбутньому, Пастир відкривав йому «секрет» Бога такими красивими і зворушливими словами: "Добрий Бог знає все. Ще раніше, ніж ви сповідаєтеся, Він вже знає, що ви згрішите знову, та все ж прощає вас. Яка велика любов нашого Бога, Який заставляє Себе добровільно забути майбутнє, аби простити нам!". Тим же, хто, навпаки, признавався в гріхах холодно і байдуже, він через свої сльози і біль показував, наскільки "огидною" є їх поведінка: "Я плачу тому, що ви не плачете", - говорив він. "І якби Господь не був таким добрим! Але Він такий добрий! Потрібно бути варварами, щоб поводитися так перед таким добрим Батьком!". Він будив в байдужих серцях розкаяння, заставляючи їх побачити на власні очі страждання Бога із-за гріхів, ніби "втілене" в особі священика, що сповідав їх. Для тих же, хто проявляв бажання і здібність до глибшого духовного життя, він відкривав глибину любові, пояснюючи невимовну красу можливості жити в єднанні з Богом і в Його присутності: "Все перед очима Божими, все з Богом, все заради того, щоб догодити Богові... Як це прекрасно!". І вчив їх молитися: "Боже, дай мені благодать любити Тебе настільки, наскільки мені це можливо".

Арсський Пастир зумів свого часу преобразити серця і життя багатьох людей, тому що йому вдалося дати їм відчути милосердну любов Господа. Наш час також гостро потребує подібної звістки і свідоцтва про істину Любові: Deus caritas est (1 Ін 4, 8). Із Словом і Таїнствами свого Ісуса Іван Марія Віанней зумів творити свій народ, хоча нерідко й трепетав, переконаний в своїй особистій невідповідності, трепетав настільки, що багато разів бажав зняти з себе відповідальність парохіяльного служіння, вважаючи себе негідним звання пастиря. Проте, із зразковою слухняністю він завжди залишався на своєму місці, тому що його спалювала апостольська пристрасть до спасіння душ. Він прагнув повністю слідувати своєму покликанню і місії за допомогою суворої аскези: "Велика біда для нас, пастирів, - викривав святий, - коли душа черствіє"; і мав на увазі під цим небезпеку для пастиря звикнути до стану гріха або байдужості, в якій живуть багато його овечок. Він тримав своє тіло в строгості, довгими чуваннями і постами, щоб воно не протистояло його священичій душі. І він не цурався умертвіння плоті на благо довірених йому душ і щоб сприяти спокутуванню багатьох гріхів, вислуханих ним під час сповідей. Одному побратимові священикові він пояснив: "Я скажу вам, який мій рецепт: я накладаю на грішників маленьку покуту, а решту я виконую сам замість них". Окрім конкретного покаяння, які накладав на себе Арсський Пастир, для всіх залишається в силі суть його вчення: душі куплені кров'ю Христа, і священик не може присвятити себе їхньому спасінню, якщо відмовляється особисто брати участь в "високій ціні" спокутування.

В сьогоднішньому світі, як і у важкі часи Арсського Пастиря, важливо, щоб пресвітери в своєму житті і діях відрізнялися переконливим євангельським свідоцтвом. Павло VI справедливо відзначив: "Сучасна людина більш охоче слухає свідків, ніж вчителів, або, якщо слухає вчителів, то робить це тому, що вони зі свідків". Щоб в нас не виникла екзистенціальна пустка, і не наражалася на небезпеку ефективність нашого служіння, ми повинні знов і знов запитувати себе: "Чи дійсно ми пронизані Словом Божим? Чи правда, що воно є їжею, якою ми живемо, значно більшою, ніж хліб і речі цього світу? Чи дійсно ми його знаємо? Чи любимо ми його? Чи роздумуємо ми над цим словом настільки, що воно накладає відбиток на наше життя і формує наше мислення?". Подібно до того, як Ісус покликав Дванадцятьох, щоб перебували з Ним (пор. Мк 3,14), і лише потім послав їх проповідувати, також і в наші дні священики покликані сприйняти цей "новий стиль життя", початок якого поклав Господь Ісус, і який був засвоєний апостолами.

Саме беззастережне дотримання цього "нового способу життя" відрізняло священиче служіння Арсського Пастиря. Папа Іван XXIII в своїй енцикліці Sacerdotii nostri primordia, опублікованій в 1959 році, до 100-ліття смерті святого Івана Марії Віаннея, представив його аскетичну особу, приділивши особливу увагу темі "трьох євангельських порад", які він вважає необхідними також і для пресвітерів: "Навіть якщо для досягнення цієї святості життя практика євангельських порад не нав'язується священикам через їх церковний статус, проте, ці поради звернені до них, як до всіх учнів Господа, як звичайний шлях християнського освячення". Арсський Пастир зумів жити цими "євангельськими порадами", погодивши їх зі своїм положенням пресвітера. Дійсно, його бідність не була бідністю монаха, а бідністю, яка вимагалася від священика: управляючи великими грошима (оскільки найбільш спроможні паломники цікавилися його благодійними справами), він знав, що все це даровано його церкві, його бідним, його сиротам, дівчаткам з його притулку "Providence", його найбіднішим сім'ям. Тому він "був багатий, щоб давати іншим і був дуже бідний для самого себе". Він пояснював: "Мій секрет простий: віддавати все і не залишати нічого для себе". Коли він опинявся з порожніми руками, то, задоволений, говорив бідним що зверталися до нього: "Сьогодні я такий же бідний, як ви, я один з вас". Так, в кінці життя, він міг заявити з щонайповнішим спокоєм: "У мене більше немає нічого. Добрий Бог може тепер призвати мене, коли захоче!". Також і його цнотливість була саме такою, яка і очікується від священика для його служіння. Можна сказати, що це була цнотливість, відповідна тому, хто повинен щодня доторкатися до Євхаристії і споглядати Її з благоговінням і з тим же благоговінням подавати Її своїм вірним. Про нього говорили, що "його погляд випромінював цнотливість", і вірні бачили це, коли він обертався поглянути на дарохранительницю очима закоханого. Послух святого Івана Марії Віаннея також було втілено в добросовісному дотриманні повсякденним вимогам його служіння. Відомо, як він страждав від думки про свою непридатність для парохіяльного служіння і бажав бігти "оплакувати своє бідне життя, наодинці". Лише послух і пристрасть до душ заставляли його залишатися на своєму місці. Самому собі і своїм вірним він пояснював це так: "Не існує двох добрих способів служити Богові. Є лише один: служити Йому так, як Він бажає, щоб Йому служили". Золотим правилом для послушного життя йому здавалося наступне: "Робити лише те, що може стати приношенням доброму Богові".

У контексті духовності, яка живиться практикою євангельських порад, я вважаю важливим звернутися до священиків, в цей посвячений ним Рік, з особливим закликом зуміти скористатися новою весною, яку Святий Дух народжує в наші дні в Церкві, не в останню чергу через церковні Рухи і нові Спільноти. "Дух в Своїх дарах багатообразний... Він дихає, де хоче. Він робить це несподіваним чином, в несподіваних місцях і в таких формах, які раніше і уявити було неможливо... але показує також, що Він діє заради єдності Тіла і в єдності єдиного Тіла". У зв'язку з цим важлива вказівка Декрету Presbyterorum ordinis: "Випробовуючи духів, чи від вони Бога, нехай Пресвітери у дусі віри розкривають різноманітні харизми мирян - як найскромніші, так і найпіднесеніші - а також з радістю визнають і старанно заохочують їх". Ці дари, спонукаючі багатьох до більш піднесеного духовного життя, можуть бути корисні не лише для вірних мирян, але і для самих служителів, оскільки із спілкування між рукопокладеними служителями і харизмами може виникнути "важливий імпульс для оновленого зобов'язання Церкви в сповіщенні і в свідоцтві Євангелії надії і любові на всіх куточках землі". Крім того, мені б хотілося доповнити, на додаток до апостольської енцикліки Pastores dabo vobis Папи Івана Павла II, що рукопокладене служіння має радикально 'громадську форму' і може бути здійснено лише в спілкуванні зі своїм єпископом. Необхідно, щоб це спілкування між священиками і їх єпископом, засноване на таїнстві Священства і виражене в євхаристійному співслужінні, преобразилося в різні конкретні форми ефективного і афектного священичого братства. Лише так священики зможуть жити повною мірою даром безшлюбності і привести християнські спільноти до процвітання, в яких могли б повторитися чудеса першого сповіщення Євангелії.

Рік Павла, що завершується, звертає наші думки також до Апостола язичників, який постає для нас прекрасним прикладом священика, що повністю "віддався" своєму служінню. " Бо любов до Христа спонукує в нас цю думку: Коли один умер за всіх, то всі вмерли" (2 Кор. 5,14). І додав: "А Христос за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для того, хто за них умер і воскрес" (2 Кор.. 5,15). Яка ще програма може бути запропонована священикові, що трудиться на дорозі християнської досконалості?

Дорогі священики, святкування 150-літньої річниці святого Івана Марії Віаннея (1859) слідує відразу за торжествами 150-ліття явлінь в Люрді (1858). Ще в 1959 році блаженний Папа Іван XXIII відзначив: "Незадовго до того, як Арсський Пастир завершив свою довгу дорогу, сповнену заслуг, Непорочна Діва з'явилася в іншому регіоні Франції, покірливій і чистій дівчинці, щоб передати послання про молитву і покаяння, яке як і раніше, навіть століття опісля, приносить величезні духовні плоди. Життя святого священика, пам'ять якого ми відзначаємо, було вже заздалегідь живою ілюстрацією великих надприродних істин, відкритих дівчинці з Массабеля. Він живив до Непорочного Зачаття Пресвятої Діви якнайглибше поклоніння. Ще в 1836 році він присвятив свою парохію Марії, зачатій без гріха, а в 1854 році з величезною вірою і радістю сприйняв догматичне визначення цієї істини". Святий Пастир завжди нагадував своїм вірним про те, що " Ісус Христос, віддавши нам все, що міг віддати, бажає зробити нас спадкоємцями найдорогоціннішого з того, що Він має, - тобто, спадкоємцями Його Пресвятої Матері".

Пресвятій Діві я ввіряю цей Рік Священства, і благаю Її збудити в душі кожного пресвітера щедре відродження тих ідеалів повної посвяти себе Христу і Церкві, які надихали думку і дію святого Арсського Пастиря. У своєму палкому молитовному житті і пристрасній любові до розіпнутого Христа Іван Марія Віанней щодня зростав в своій беззастережній посвяті себе Богові і Церкві. Нехай його приклад послужить стимулом для священиків нести в світ свідоцтво про ту єдність з єпископом, між собою і з мирянами, яке сьогодні, як і завжди, є таким необхідним. Не дивлячись на зло, що існує в світі, незмінно актуальними залишаються слова, сказані Христом Своїм апостолам під час Тайної Вечері: "У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ" (Ів. 16,33). Віра в божественного Вчителя дає нам силу дивитися з впевненістю в майбутнє. Дорогі священики, Христос розраховує на вас. За прикладом святого Арсського Пастиря дозвольте собі бути скореними Ним, тоді і ви будете посланцями надії, примирення, миру!

Папа Бенедикт XVI

Ватикан, 16 червня 2009

© переклад Milites Christi Imperatoris