Категорії

Search

Tags

Проповідь Блаженнішого Любомира, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького

26-06-2009

  • Категорія:


ПРОПОВІДЬ


БЛАЖЕННІШОГО ЛЮБОМИРА,


ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПА КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО,


У ДЕНЬ ХІРОТОНІЇ ПРЕОСВЯЩЕННОГО ВЛАДИКИ ЙОСИФА (МІЛЯНА)


18 червня 2009 року Божого

 

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Дорогі у Христі!

Сердечно вітаю вас усіх зібраних тут сьогодні у цей святочний день. У цей дуже особливий день. Сердечно вітаю зібраних тут сьогодні співбратів у єпископському служінні з України та з поза її меж, які приїхали на оце велике свято. Сердечно вітаю також і наших співбратів Римо-Католицької Церкви, вітаю рівно ж за присутність з нами сьогодні також й представника Української Православної Церкви Київського Патріархату Владику Євстратія. Спасибі вам, що ви сьогодні з нами тут. Вітаю представників державної і обласної влади. Дякую, що ви з нами. Ваша присутність це запорука нашої співпраці, нашого спільного бажання служити нашому народові разом.

Велике зібралось число ієреїв, єпархіальних і ієромонахів, з Києва та цілої України. Дуже вам дякую дорогі отці, що ви нині з нами тут співслужите. Молимося разом, служимо разом. Особливий привіт хочу зложити батькам Владики Йосифа - батькові і матері. Хочу їм подякувати за те, що вони виховали нам єпископа і що віддали його на службу Богові. Спасибі вам тату й мамо! Вітаю також братів монахів, монахинь студитського уставу за те, що прийшли свого співбрата представити тут. Рівно ж дякую усім ченцям і черницям усіх чинів та згромаджень, які тут присутні сьогодні. Дякую членам Комісії для справ молоді. Сьогоднішній Владика Йосиф довгі роки був головою цієї Комісії і разом з ним ви багато зробили для цієї частини нашої спільноти. Спасибі вам. Сердечне спасибі усім гостям, які з різних місць прибули на сьогоднішнє свято. Дуже дякую вам за вашу присутність. Дякую хорові й трембітарям, які грали перед Святою Літургією. Усім вам, кияни, парохіяни й гості сердечне спасибі за вашу присутність, за вашу спільну молитву.

Сьогоднішній день та місце, де оця хіротонія відбувається, оте богомспасаєме місто Київ над Дніпром, застановляють нас призадуматись над нашою історією. Бо справді ця історія має особливе значіння сьогодні для нас, зібраних на оцю торжественну подію.

Дозвольте звернути вашу увагу на деякий наш досвід, зібраний в історії нашого народу за кілька останніх поколінь, досвід, який не легко пояснити. Ось, тому триста років ми пережили велику воєнну поразку. Від того часу ми були під різними окупаціями, які всі мали одну спільну рису - бажання утримати наш нарід під твердим контролем, будь це при помочі переслідувань, колективізацій, голодоморів, концентраційних таборів, і не дати йому можливості стати знову незалежним, свідомим свого я. Напрочуд, помимо дуже послідовних зусиль при кожній нагоді, і то можна б сказати на перекір всім людським сподіванням, нарід виявляв активне зусилля бути незалежним і це завершилося тривалим відновленням нашої державної незалежності тому вісімнадцять років. За тих же триста років було стільки спроб заперечити віру у власну мистецьку творчість, навіть в існування якоїсь рідної мови. Але не зважаючи на всякого роду заходи та укази в тих останніх століттях з'явився Котляревський, Шевченко, Шашкевич та багато інших митців слова. Аж до нинішніх часів, коли численні книжкові форуми є самозрозумілими явищами. В житті нашої Церкви, в її різних, нажаль, поділених частинах були спроби накинути чужу нашому народові духовність, будь то синодальну, чи латинізуючи, але серед того всього появлялися Шептицькі та подібні їм, які поверталися до самих джерел нашої духовності, щоб її очищувати від неприродних наростів.

Згадуємо ці явища в нашій рідній історії, які нас повинні застановити, коли їх переосмислюємо. Можна шукати різні пояснення, але хотів би я піти крок дальше, де нам покажеться щось більш ефективного. Маю на думці дуже конкретну справу. В другій половині ХХ століття одна частина народу, та що приналежна до Греко-Католицької Церкви, попала в трагічну ситуацію: заперечено її право на існування і зроблено різні заходи, щоб ту ліквідацію довершити, і це все впродовж майже пів століття. Не зважаючи на всі ті заходи, жорстокі і послідовні, Греко-Католицька Церква себе не зліквідувала і не дала іншим можливість її знищити. А радше, на перекір планам та сподіванням, пережила і при першій можливій нагоді повернулася до публічного життя. Було б дуже приманливим пояснювати це явище героїзмом поодиноких осіб чи груп, але насправді це, можна б сказати чудо, було ділом Божої благодаті, яка давала силу і з якою вірні Богові люди співдіяли. Але, і це хочу дуже виразно підкреслити, остаточна відповідь на запит, як це могло статися, звучить: завдяки Божій благодаті. Повторюю це, бо власне у Бозі надія на наше краще майбутнє, на розв'язку тих труднощів та проблем, які нас сьогодні тривожать, і здавалося б, знесилюють.

Декому може здаватися, що, коли говоримо про поміч від Бога, то ми мали би бути цілковито пасивні, а Господь Бог все якось полагодить. Але більш акуратно твердить наше народне прислів'я, яке каже: «На Бога уповай, а рук прикладай». Як нам це зрозуміти, хіба так, що половина - Божа заслуга, а половина - наша. Ні. Радше, що Бог діє через нас. Візьмімо кілька примірів. Господь Бог створив усіх рівними. Іншими, щодо батьківщини, батьків, походження, особистих талантів, життєвих обставин, але всіх однаково - людьми, з тією самою гідністю, правами, обов'язками та остаточним життєвим призначенням. Гляньмо довкруги себе. Чи для нас це твердження є самозрозумілою правдою? Здається, що ні. В практичному житті ми ділимо наше суспільство на тих, що належать до великої групи та малої групи, на тих, що розпоряджають багатствами та тих, хто убогий, на тих, що мають великі впливи і тих, що їх позбавлені. Який з цього результат? Не треба тут багато говорити, гляньте довкруги себе. Але якби ми повірили, що ми всі є діти Божі, сотворені рівними, пошанували один одного, як своїх братів і сестер, не погорджували один одним. Чи не було б наше суспільне життя значно інакшим? Якби Бог, наш Творець, був для нашого ума та серця справді тим одним, небесним Отцем.

За кілька тижнів припаде вісімнадцята річниця проголошення незалежності української держави. Число вісімнадцять годі уважати круглим числом, але так як у житті поодинокої людини кожна річниця уродин, незалежно яка це з рядку, є нагодою до перевірки та застанови, до подяки та постанов, так і в житті держави кожна річниця є подібною нагодою, а тим більше, може цього року, серед поважної фінансової кризи, на передодні виборів, серед стільки нагод до нарікання, осудів, підозрінь. В такій складній ситуації ставимо собі питання: Чи є шлях до кращого майбутнього, чи є оправдана надія, що ті різні труднощі зможемо подолати? Хочу дуже виразно, голосно і дзвінко, сказати: так, є. Хочу поділитися з вами моїм переконанням, що цих багато лих, які водночас навідали нашу землю, не мусять породжувати у наших умах та серцях зневіру, безнадійність чи навіть розпуку. Дуже оправдано поставите мені питання: Яка основа такого оптимізму? І ось моя відповідь. Моїм щирим бажанням є, щоб ця відповідь була не тільки моєю, але стала нашою, загальною, не зважаючи на ті всі різниці, які природно бувають у людській спільноті.

Інша трудність, що нам дошкуляє у нашому суспільному житті у різних його видах, це - брак пошани для закону, бо ми бачимо закон, як якийсь тягар, якусь перешкоду для нашого діяння. Стараємося його оминути, уважаємо великою користю для нас, коли ми не доторканні для закону. Не усвідомлюємо собі, що закон, а головно Божий закон - це наше забороло для збереження нашої свободи. Закон не обмежує нашу свободу, а навпаки - закон її боронить, бо Господь Бог створив нас вільними, Він краще, як всі інші, респектує нашу свободу і в Нього мусимо вчитися, що закон значить для нас. В Старому Завіті ще до приходу Ісуса Христа вибраний ізраїльський народ одержав Божий закон у формі десяти заповідей. Ісусу Христос цей же самий Божий закон підсумував в двох основних заповідях: люби Бога, люби ближнього. І як цей Божий закон висказаний - у формі особистого звернення. Господь Бог немов би казав: дорогий сину, дорога дочко, хочеш втішатися своєю свободою, хочеш вповні бути собою, хочеш якнайкраще вшанувати твою власну гідність: шануй батька і матір, не вбивай, не чужо лож, не кради, не свідчи ложно. Бог звертається до нас безпосередньо через «ти». Якби ми це відчули, якби ми це зрозуміли, ми б прагнули бути людьми, які шанують закон. Дуже свідомі, що за тим, що приписує правила нашої поведінки, стоїть сам Господь. Якби ми все це собі вповні усвідомили, як дуже інакше виглядало б життя нашого народу в Україні.

Великим лихом для нашого народу є поділ поміж християнами. Він дуже дійсний, нажаль. Поїдає стільки нашої життєвої енергії, затроює стільки життєдайних соків в нашому народному організмі і ми відчуваємо цю вбивчу енергію. Шукаємо розв'язок чисто людських, чисто земських: хто більше, хто сильніше, хто голосніше. Чисто людськими приписами, чисто людськими засобами, людською владою хочемо навести лад у наших відношеннях до Бога і до ближнього. Чому так легко забуваємо, що Той, хто сказав до свого Отця, щоб були одні, як Ти в мені, а я в Тобі, що висказав свою волю своїми словами, щоб було одне стадо і один пастир, до своїх учнів сказав: любіть один одного, як я полюбив вас. Якби ми справді любили один одного, так як Ісус Христос нас навчає, чи ми би боялися один одного, чи ми би втікали один від одного, чи ми б лихословили один одного, чи ми б хотіли панувати один над одним, чи ми б хотіли використовувати один одного для задоволення своїх амбіцій?

Дорогі в Христі брати і сестри! Можна б наводити інші ділянки нашого життя, суспільного, економічного, політичного, соціального, де так дуже потрібно нам направляти наше співжиття. Так часто поринаємо у безплідні, а той безглузді нарікання, очікуючи розв'язок самі не знаємо від кого. Чому ж не хочемо побачити, які потужні засоби дає нам Господь Бог, щоб подолати усі ці лиха? Ми ж народ, благословенний даром святої віри, а від стільки вже століть не хочемо зрозуміти, що це значить бути християнином, віруючою людиною, марнуємо час на пусті розмови, судимося, замість щоби просвічені Божою наукою і скріплені Божою силою будувати суспільство, в якому кожний буде почуватися справді дитиною у батьківському домі.

Я це все говорю перш за все до самого себе, щоб пригадати собі ці правди. Сьогодні, у цей гарний, святочний радісний день особливо говорю також до нашого співбрата - Владики Йосифа. Дорогий брате! Довкруги вас стільки людей, які вам прихильні, які вам бажають добра. Але воно так завжди не буде. Як каже наша пісня «життя не жарти, не казки», в житті бувають дуже прикрі обставини, в житті інколи зустрічаємо дуже прикрих і неприхильних людей і вас, дорогий брате, це не обмине. Я ж хочу вам залишити таку настанову на час вашого єпископського служіння. Ви взяли на себе, як сказано у молитві «велике архиєрейське ярмо», велику відповідальність за те, щоб у нашому народі, у нашій Церкві завжди було усе добре. Ви взяли на себе цю відповідальність, але не бійтеся, з вами Пресвята Богородиця, з вами безліч праведних людей, святих, яких видала наша рідна земля, з вами багато прихильних, щирих, щедрих, великодушних людей. Головно пам'ятайте, дорогий брате, у цей празник, коли ми особливо поклоняємося Ісусові Христові в Його присутності з нами, пам'ятайте, щоби не було і як би не було - найважнішою правдою у нашому житті є - не забувати те, що Він сказав: «Я з вами до кінця віку». Амінь.

 

+ ЛЮБОМИР

http://www.ugcc.org.ua/718.0.html