Каміло де Лелліс

• Категорія:

• Католицькі святі

У 1574 році двадцятичотирилітній уродженець південно-італійської області Абруццо Каміло де Лелліс був «закінченою» людиною.

Коли він народився, його мати була вже дуже літньою, "сивою, із зморшкуватим обличчям", як пишуть хроніки, так що до радості очікування дитини домішувалася незручність. Їй було шістдесят років. Пригадуючи Євангеліє, люди називали її святою Єлизаветою. І ця несподівана вагітність здавалася їй таким дивом, що, коли прийшла година, і пологи обіцяли бути досить важкими, вона спустилася в хлів, щоб її дитина, "подібно до Ісуса і св. Франциска", народилася в годівниці для худоби. Там і народилася дитина в неділю П'ятидесятниці 1550 року, у момент вознесення чаші, коли дзвонили дзвони. Хлопчик був дуже міцний і зростом більший звичайного (коли він виросте, то буде вищий за всіх інших майже на голову), але серце старої матері було охоплене обтяжливим передчуттям.

І дійсно, виховувати дитину було нікому. Його батько, що майже постійно був відсутнім, був капітаном піхоти і воював в сумнозвісному загоні Фабріціо Марамальдо.

Проте самого його, Джовані де Лелліса, вважали порядною людиною і навіть в якомусь сенсі "добрим християнином", хоча він почав свою військову кар'єру з жахливого розграбування Риму в 1527 році і завершив її аналогічною операцією в 1559 році. Як би там не було, хорошим батьком він стати не зміг.

Дружина його померла, коли Каміло було всього лише тринадцять років, і вже тоді він був непоправним маленьким бунтарем; він почав супроводжувати батька від однієї військової стоянки до іншої і перейняв у нього згубну пристрасть до гри в карти і кості, а у солдатів - хвалькуваті і вульгарні манери.

Його батько помер, коли, не дивлячись на те, що йому вже стукнуло сімдесят, намагався завербуватися в похід проти турків, записавши в похід і свого сина. У нього не залишалося нічого. Він залишив синові лише шпагу і кинджал. Каміло всі вважали "навіженими, розбещеними і дивними", що на мові тієї епохи означало аморальним і неприборканим, проте не без проблисків великодушності.

Протягом декількох років, за винятком деякої не цілком звичайної перерви, про яку мова йтиме далі, він вів життя найманого солдата, ризикуючи життям в битвах і сутичках, аби потім спустити в грі зароблені таким чином гроші.

Переходячи з однієї роти в іншу, він і як солдат опускався все нижче, наймаючись в загони, що користувалися найгіршою славою.

У 1574 році він дивом врятувався після корабельної аварії і, висадившись на берег в Неаполі, став грати з таким азартом, що програв буквально все: гроші, шпагу, аркебузу, порох, накидку.

Він став поневірятись, як бездомний пес, без мети, усвідомлюючи своє приниження, крадучи, просячи милостиню перед церквами "з великим соромом". В кінці кінців він найнявся допомагати в будівництві монастиря для капуцинів: він водив двох ослів, навантажених каменями, вапном і водою для каменярів.

Вся його істота з такою силою опиралася праці, що він кусав собі руки від злості і, як сам він признавався пізніше, боровся із спокусою прирізати ослів і втекти.

Але близькість до капуцинів, які тільки що отримали новий статут і були сповнені завзяття, не пройшла для нього намарно.

Вже раніше, коли під час битви його охоплював жах, він давав щось подібне до обітниці, яку відразу ж прагнув забути, - обітниця стати монахом.

Йшов 1575 рік. Під час подорожі в монастир св. Івана Ротондо він зустрів монаха, який відвів його убік і сказав йому: "Бог - це все. Все інше - ніщо. Потрібно спасати безсмертну душу...". Під час зворотньої дороги по звивистих дорогах Гаргано Каміло роздумував про ці слова.

Раптом він зіскочив з сідла і, кинувшись на землю, заплакав: "Господи, я згрішив. Пробач мене, великого грішника! Мене, нещасного, стільки років не знаючого і не люблячого Тебе. Господи, даруй мені час, аби довго оплакувати мої гріхи".

Він попросив прийняти його в монастир, але двічі його видаляли з монастиря з причини, пов'язаної з тим епізодом, розповідь про який ми досі відкладали. Вже під час його військових пригод з батьком на нозі Камілло відкрилася рана, яка залишиться невиліковною впродовж всього його життя і з часом ставатиме все жахливішою. Лікар, який оглядав його в Генуї, скаже згодом, що це була "величезна, смердюча, рихла і глибока яма".

Сьогодні деякі думають, що це була страшна хвороба того часу - вроджений або надбаний сифіліс, причиною якого були або його власні пороки, або пороки його батька. Проте велика частина його біографів відкидає це припущення і говорить лише про дистрофічні виразки.

Як би там не було, Каміло належав до категорії невиліковно хворих. Він вже лежав протягом деякого часу в римській лікарні св.Якова, де лікували найстрашніші хвороби, і навіть допомагав там доглядати інших хворих.

Його довелося вигнати з госпіталю, перш за все тому, що "мозок його був важко хворий": Каміло був задиракою, нахабою, був неохайний і весь час прагнув задовольнити свою пристрасть до гри.

Він навіть спускався ночами через вікно, аби знайти човнярів і носильників, з якими міг би проводити час за грою до світанку.

Другий раз він повернувся в лікарню вже як послушник-капуцин. Поведінка його була зовсім іншою, сповненою співчуття, але стриманою.

Каміло думав перш за все про свій монастир. Нарешті він зміг туди повернутися, але рана знову загноїлася.

Капуцини вирішили видалити його з монастиря остаточно. І Каміло повернувся в лікарню, до якої рана неначе прикувала його.

Варто пригадати, якими були лікарні того часу, пам'ятаючи при цьому про те, що римські були кращими в світі.

У лікарню для невиліковно хворих поступали хворі найогиднішими хворобами, покидьки суспільства, деколи страшні на вигляд, яких часто просто кидали біля дверей лікарні.

Зазвичай там було близько сімдесяти ліжок, але кожен другий рік їх ставало п'ятсот, коли лікарі призначали радикальне лікування (лікування деревною водою, дуже дороге і знамените в ті часи). Це лікування застосовувалося перш за все при сифілісі, але також і в разі, якщо людині хотілося просто укріпити здоров'я. До нього прибіг Торквато Тассо, аби позбавитися від "меланхолійного настрою", і Альд Мануцій, аби вилікувати хворобу очей. Курс лікування тривав сорок днів.

Але якщо з точки зору медицини того часу лікарні користувалися досить широкою популярністю, то що стосується умов утримання хворих, вони були жахливі. Насилу вдавалося знайти людей, які б погодилися піклуватися про цих огидних істот, навіть священики ухилялися від духовної допомоги їм. І хворі були віддані найманому персоналу: злочинцям, яких силоміць змусили працювати в лікарнях, або людям, в яких не було іншої можливості заробити. Зараз навіть важко собі уявити, як це виглядало насправді.

Ось уривок з хроніки XVI століття: "Догляд за хворими був доручений покидькам суспільства, тобто неосвіченому персоналу, бандитам і всякого роду злочинцям, які в покарання або для покаяння були направлені в лікарні..."

Достовірно, в усякому разі, те, що бідні хворі знаходилися в агонії два або навіть три дні, стогнучи і мучившись, але ніколи не чувши анінайменшого слова втіхи і підбадьорення...

Скільки разів... не було нікого, хто дав би їм поїсти, і вони голодували цілими днями? Скільки тяжкохворих бідняків, яким не міняли постільну білизну хоч би кілька разів в тиждень, лежали серед нечистот і паразитів?

Скільки хворих, що ослабли, піднімалися з ліжка з потреби, падали або сильно забивалися? Скільки мучених спрагою не могли отримати ні ковтка води, аби освіжити пересохле горло? І ми знаємо, що багато хто, збожеволівши від страшної спраги, пив сечу...

Але хто повірить тому, що я скажу зараз? Скількох вмираючих бідняків, що ще не випустили дух, ці молоді і байдужі найманці відразу ж стягували з ліжок і напівмертвих кидали серед трупів, аби потім поховати живцем?..."

І це не перебільшення, тому що подібні відомості є у нас і про інші лікарні того часу. Коли Каміло і його помічники почали працювати в головній міланській лікарні ("Ка' гранда"), вони виявили, що туалети в такому стані, що, як вважав Каміло, їх відвідини могли стати причиною смерті: "Бог знає, скільки хворих померло протягом року тому, що вони ходили в ці брудні і смердючі місця!"

Окрім загальної занедбаності, серйозною проблемою було і фізичне насильство з боку найманого персоналу, який буквально б'ючи хворих кулаками і даючи їм ляпаси заставляв їх вживати призначені ліки. Інколи санітари так грубо піднімали хворих ривком з ліжка, що ті вмирали у них на руках.

У лікарні для невиліковно хворих про Каміло тепер знають завдяки його наверненню. Дуже скоро його призначають головою будинку, тобто особою, безпосередньо відповідальною за організаційну і фінансову частину. Він починає наводити в лікарні порядок.

Він з досвіду знає "одержимих дияволом злочинців", знає всі прийоми нероб, тому що колись неробою був він сам, і стає всюдисущим. Він спостерігає за роботою лікарні вдень і вночі. Він з'являється тоді, коли ніхто цього не чекає, докоряючи, перестерігаючи, заставляючи кожного працювати; і працювати добре.

Він контролює покупки, свариться з купцями, посилає назад поганий товар. Там, де не можна змусити, він сам стає зразком.

Йдеться про милосердя.

Він своїми руками вмиває обличчя нещасних бідняків, вражених раком, і цілує їх.

Він вводить ритуал прийому хворих і сам стежить за його виконанням: кожного хворого зустрічають в дверях, цілують, миють і цілують йому ноги, знімають з нього лахміття, одягають його в свіжу білизну і вкладають в чисте ліжко.

Він пояснює найманим санітарам: "Хворі бідняки - це зіниця ока і серце Бога... те, що ми робимо їм, ми робимо Самому Богові".

Він починає збирати довкола себе найкращих з них, молиться з ними і говорить їм (він, що ледве уміє читати і писати!) про основні положення богослів'я страждання.

Одна думка оволодіває ним зі всезростаючою силою: потрібно замінити весь найманий персонал людьми, які доглядали б хворих лише з любові до них.

Він хоче, аби в лікарні працювали люди, "які не з користі, але добровільно і з любові до Бога служили б хворим так само милосердно, як мати доглядає хвору дитину". Такий його план. І він відразу ж викликає в оточуючих заклопотаність. Небагато друзів, з якими він молиться і говорить про свої наміри, самотні. Одні бояться, що доведеться відмовитися від заробітку і від своїх звичок, інші підозрюють, що Каміло хоче заволодіти лікарнею, треті вважають його проект нездійсненним. Сам Филип Нері, духівник Каміло, переконує його відмовитися від задуманого, тому що не думає, що "ця неписьменна і неосвічена людина змогла б управляти великими зборами людей".

Каміло, зі свого боку, спокійний: "Мені здавалося, що саме пекло не може мене відвернути або перешкодити задуманому ". Він упевнений, що цього вимагає від нього Сам Розп'ятий Христос.

Проте він розуміє, що для того, щоб викликати до себе довіру, він і його сподвижники повинні ступити на дорогу священства. Дивом йому вдається висвятитися, хоча про богослів'я він не має майже жодного поняття і не в змозі написати ні сторінки без безлічі безглуздих орфографічних помилок.

Він залишає лікарню для невиліковно хворих, де від нього хочуть позбавитися, і збирає своїх сподвижників в бідній халупі, де у них на трьох дві ковдри і ночами їм доводиться спати по черзі. Вони починають працювати незалежно у великій римській лікарні - лікарні Святого Духа.

Це знаменита лікарня Hospitium Apostolorum ("Апостольський притулок"), влаштована по волі самого Папи і доручена ним монахам конгрегації Святого Духа. Лікарня була заснована Інокентієм III, великим Папою XIII століття, аби в ній "знайшли притулок господарі (тобто хворі) і слуги (тобто всі останні християни)".

Монахи, що працюють в лікарні, дали обітницю бути "все життя слугами своїх господарів - хворих".

На жаль, за часів Камілло цих "слуг" залишилося мало і вони стали більш ніж господарями.

Сикст IV, Папа, що повелів розписати Сикстинську капелу, перебудовує лікарню настільки розкішно, аби принаймні зовні надати їй колишню славу.

Не всім відомо, що окрім Сикстинської капели в Римі існує і Сикстинська лікарняна палата, палата Святого Духа, - один з прекрасних римських пам'ятників мистецтва і архітектури.

Ні у одній римській Церкві, навіть в Сикстинській капелі, немає настільки розкішного входу. За ним відкривається величезна палата: 120 метрів довжини, 12 метрів завширшки, 13 метрів у висоту, з кесонною стелею, як в кращих з романських базилик, і з прекрасним восьмигранним куполом в центрі. Вверху стіни покриті фресками, а внизу обшиті візерунчастою шкірою. Уздовж стін - два ряди лікарняних ліжок, що стоять, як трон, на піднесенні, над кожним з яких - балдахін на колонах. В кінці палати - невелика ніша, створена за проектом Палладіо, де зберігаються Святі Дари. За нею - великий орган, на якому двічі в тиждень під час їди для хворих виконується музика.

Вхід в палату вільний. Той, хто приходить туди кожен ранок на Літургію, може потім служити Ісусові, Якого він шанував в Євхаристії, піклуючись про своїх хворих ближніх. І дійсно, в лікарню Святого Духа відкритий вільний доступ всім, хто хоче творити справи милосердя: добровільну допомогу можуть надавати паломники, що прийшли до Риму, монахи, священики, кардинали, вчені, ремісники, каянники, грішники, які хочуть загладити свої гріхи, святі...

Дух цієї лікарні такий, яким, згідно християнського уявлення, має бути дух будь-якої лікарні. На порталі головної лікарні в Туріні - як і на багатьох інших - було написано: "Культ любові, відповідної для Христа - Бога і людини, - в образі хворих бідняків".

Ці слова, сповнені віри, в лікарні Святого Духа знайшли своє втілення. Але, на жаль, там виявилась не лише велика віра Церкви, але і її земна убогість.

І дійсно, люди виявляли себе негідними цієї прекрасної установи: з найманим персоналом були ті ж проблеми, що і в інших лікарнях, а гігієнічний і санітарний стан лікарні далеко не відповідав її зовнішній пишності; добровільна допомога оберталася безладом, а високі ідеали - грубою дійсністю.

Лікарня Святого Духа була як би гранично відчутним вираженням таємного парадоксу Церкви.

У цьому місці, реорганізувати яке людськими силами здавалося неможливим, тридцять років працював Каміло зі своїми друзями, поступово утворивши нову релігійну конгрегацію: орден Служителів хворих. Для них лікарня - це все, і вони працюють там, мало-помалу переймаючи на себе всю працю і виконуючи її харизмою милосердя.

Каміло подобається музика. Інколи він ходить слухати її в церквах, проте, виходячи з них, говорить: "Але мені більше до душі інша музика...: коли багато хворих бідняків хором кличуть і говорять: "Отче мій, дай мені води, постели мені ліжко, зігрій мені ноги..."".

Одного дня вночі бачили, як він "стоїть навколішки у ложа хворого бідняка, в роті якого була така смердюча і жахлива ракова пухлина, що її сморід був нестерпним, але Каміло, наблизивши своє обличчя до його обличчя, звертав до нього слова, сповнені такої ніжності, що він, здавалося, збожеволів від любові, і, зокрема, говорив: "Господи мій, душе моя! Що я можу зробити, аби послужити вам?", думаючи, що це його улюблений Господь Ісус...".

Один очевидець розповідає: "Я багато разів бачив, як він плаче від хвилювання, споглядаючи в бідняку Христа, так що він преклонявся перед ним, неначебто це був Сам Господь".

Він не давав собі ні дня відпочинку. Коли його заставляли відпочити, аби він не знесилів, він повертався в лікарню потай.

Він завжди носив прив'язаним до одягу все необхідне для хворих приладдя: від свяченої води до книжки з молитвами на відхід душі, питної води, судна і навіть "зручної плювальниці у вигляді маленької бронзової раковини".

З їх допомогою він ніби служив свою Літургію. Інколи, годуючи хворих, Каміло розповідав їм про свої гріхи, тому що був переконаний, що розповідає про них Самому Господові. Звернемося знов до свідоцтв очевидців: "Беручи кого-небудь з хворих на руки, аби змінити йому простирадла, він робив це так обережно з такою любов'ю, що здавалося, що він тримає тіло Самого Ісуса".

І, надавши хворому допомогу, він ніколи не залишав його, не поцілувавши йому руки і лице. Він не знав, що б ще для нього зробити. Ті, хто знали його, говорили, що "якби у нього було сто рук, всі сто були б зайняті доглядом за хворими".

І далеко не завжди відповіддю на його турботи була вдячність.

Постарівши, він скаже своїм братам; "Часто хворі мене били кулаками, давали мені ляпаси і всіляко мене ображали, що, втім, приносило мені велике задоволення і радість, тому що хворі можуть мені не лише повелівати, але і всіляко мені докучати і несправедливо мене ображати, як мої законні пани".

Одного дня він прийшов до одного зі своїх молодих братів, аби навчити його обмивати хворих, і забруднив собі руки.

Брат з відразою дивився на них. Побачивши це, Каміло сказав: "Коли я вмиратиму, хай пошле мені Господь Бог благодать: руки, покриті цим святим тестом милосердя".

Іншого ж брата він заставляв гарненько вм'яти солому в матрацах, кажучи йому: "Бачиш, вона золотистого кольору, і це справжнє золото, тому що на нього можна купити небо".

Він просив вибачення за те, що не може говорити ні про що, окрім милосердної любові до хворих, тому що, як він говорив, він схожий на сільського священика, який уміє читати лише міссал: "так і я не можу говорити ні про що інше".

Коли він інколи вечорами повертався в монастир, то скликав братів на капітул, ставив на середину кімнати ліжко, клав на нього матраци і ковдри, просив кого-небудь лягти на нього, а потім починав вчити інших, як привести в порядок ліжко, прагнучи не непокоїти хворого, як змінити білизну, як поводитися з хворими, що переносять тяжкі страждання. Потім він заставляв їх самих все повторювати.

Час від часу він кричав: "Більше серця, я хочу бачити більше материнської любові!" Або: "Більше душі в руках!" Одного дня в лікарню прибув комендант конгрегації Святого Духа (головний начальник лікарні) і терміново зажадав до себе Каміло. Але той якраз годував хворого. Він попросив передати наступне: "Скажіть монсиньору, що зараз я зайнятий Ісусом Христом, але, як тільки звільнюся, з'явлюся перед Його преподобність". І в тому, що він доглядає Самого Господа, Каміло був щиро переконаний.

Його перший біограф писав: "Здавалося, що він вже не живе в своєму тілі. Лише Ісус і бідні жили в нім".

Поступово молодих людей, які хотіли розділити його життя, стає все більше, і Каміло починає "захоплювати" інші лікарні.

Він починає діяти в Неаполі, Генуї, Мілані, Мантуї. Саме у Мілані питання про лікарні встає з особливою гостротою. Каміло самовільно, ні з ким не радячись, скориставшись сприятливим випадком, стає на чолі цілої лікарні, беручи на себе і керівництво всією господарською частиною.

Для Камілло розділення між матеріальним і духовним не існує. Він хоче робити все, що має відношення до догляду за хворими. Його брати не згодні, тому що вони справедливо вважають, що в цьому випадку справа врешті-решт зводиться не до допомоги хворим, але до допомоги чиновникам, які економлять, тоді як брати буквально валяться з ніг від втоми.

Але для Каміло все, що хоч би віддалено торкається його нещасних підопічних, святе і повинно бути виконане.

Тим часом він першим стає жертвою непосильної праці.

Під час знаменитої повені на Різдво 1598 року, коли Тібр вийшов з берегів, не дивлячись на невдоволення братів і служителів і на їх запевнення, що небезпека зовсім не така велика, він заставляє їх перенести поверхом вище за всіх хворих - а їх було близько трьохсот - з їх речами.

Коли останній хворий був перенесений вгору, Тібр затопив нижній поверх лікарні - рівень води досягав трьох метрів від підлоги. Але хворі були врятовані.

Люди звертаються до Каміло в будь-якій біді, особливо під час чуми і голоду, що лютують то тут, то там, коли здається, що мертві, яких не встигають ховати, "вбивають живих". До кінця свого життя Каміло заснував чотирнадцять монастирів, його сподвижники працювали у восьми лікарнях (чотири з яких цілком знаходилися під їх керівництвом), а його конгрегація налічувала 80 послушників і 242 чоловіків, що дали вічні обіти.

Пригноблюваний старістю, він складає з себе всі начальницькі обов'язки і просить дозволу жити і померти в лікарні Святого Духа, аби закрити очі серед своїх бідняків.

Генералові ордена Босих Кармелітів, що відвідав його, він сказав: "Я був великим грішником, гравцем і людиною поганих вдач". Але він також має право сказати про себе: "З тих пір, як Бог просвітив і покликав мене служити Йому, я не пам'ятаю, милістю Божою, аби мені будь-коли довелося зробити смертний гріх або навмисно зробити хоч би гріх простимий".

Одного дня увечері один з братів заглядає в ізолятор, де згасає життя Каміло, і бачить, що той споглядає картину, де сам він змальований в ніг Розп'ятого. На його питання Каміло відповів: "Що я роблю? Я чекаю благої звістки від Господа: "Прийдіть, благословенні Отця Мого, бо був Я хворий, і ви відвідали Мене"".

Він помер у віці 64 років, але перед смертю написав заповіт, аби заповідати всього себе. Він змусив всіх своїх братів підписати його і попросив, аби його прив'язали до нього на шию і поклали разом з ним в могилу.

У заповіті він цілком і повністю віддає себе самого: "Я, Каміло Лелліс, залишаю тіло моє тій землі, з якої воно було взяте.

...Я залишаю дияволові, ганебному спокусникові, всі гріхи, які я зробив проти Бога, і каюся в них до глибини душі...

Далі я залишаю світу всю марноту його.. і бажаю змінити це земне життя на непорушну обітницю Раю... все, що мені належить, - на вічні блага, всіх моїх друзів - на спілкування святих, всіх рідних, - на солодкий ангельський сонм і, нарешті, всі чудасії світу - на споглядання Бога лицем до лиця.

Далі я залишаю і віддаю душу мою зі всіма її властивостями моєму улюбленому Ісусові і Його Пресвятій Матері Марії... і моєму Ангелу-хоронителю.

Далі, я віддаю мою волю в руки Діви Марії, Матері Бога Всемогутнього і не хочу бажати нічого, крім того, що завгодно Владичиці Ангелів.

І, нарешті, я залишаю Ісусові Христові Розп'ятому всього себе душею і тілом і сподіваюся, що в невимовній Своїй доброті і у великому Своєму милосердю, Він прийме і пробачить мене, як пробачив Магдалину, і буде прихильний до мене, як до доброго розбійника перед смертю хресною..."

І дійсно, він помер посміхаючись, в ту мить, як священик, що читав над ним відхідну, виголошував слова: "Нехай з'явиться тобі Ісус Христос в подобі милостивій і радісній".

Сьогодні те, що було зроблене Каміло де Леллісом, що своєю милосердною любов'ю до хворих охопив всю Італію, може здатися віддаленим в часі і вже не настільки необхідним.

Наші лікарні і наші хворі, як можна чути, вже не в настільки жахливому стані, в якому вони знаходилися тоді, коли Каміло почав доглядати хворих з такою ніжністю.

Насправді це не зовсім так. Те ж саме, що розповідається про св. Каміло де Лелліса, ми можемо прочитати в розповідях про життя Матері Терези Калькутської і її сестер. Вони доглядають тисячі вмираючих бідняків, яких знаходять на вулицях і в стічних канавах і які завдяки їм можуть померти, "як ангели".

І до цього дня вони готові визнати Христа у всіх, хто невиліковно хворий.

Проте, в усякому разі на заході, лікарні вже не такі жахливі, як лікарні часів Каміло де Лелліса, принаймні доки вдається стримувати поширення смертоносних епідемій і хвороб.

Але ми, сучасні люди, не знаємо, як поведемося, якщо повернуться ті дні, коли догляд за хворими буде зв'язаний для лікарів, медсестер, санітарів із сповна реальним повсякденним ризиком для життя. Жодних обнадійливих ознак, безумовно, немає, і навіть сучасні установи і суспільні структури швидко виявилися б у владі паніки і егоїзму. Знадобляться святі, і дати їх зможе лише Церква. Але ще жахливіше те, чим обертаються успіхи сучасної медицини. Якби була усвідомлена вся нелюдяність гріхів, які сьогодні викриває Церква (вбивання немовлят за допомогою абортів, маніпуляції з ембріонами, приховані або відкриті форми евтаназії - безболісного вбивання безнадійно хворих і важко страждаючих людей на їх прохання), то вони виявилися б не менш жорстокими і відштовхуючими, ніж те, що відбувалося в лікарнях за часів Каміло де Лелліса. Більш того, досвід минулих століть навчив нас швидше знищувати сліди наших злочинів.

Крім того, навіть ті хворі, за якими сьогодні доглядають добре (а вже то тут, то там піднімається питання про те, що держава повинна раніше вирішити, хто заслуговує на таке відношення, а хто ні, оскільки медичне обслуговування повинне підкорятися законам залізної економії), - навіть ці хворі часто скаржаться, що до них відносяться не як до живих людей, а як до механізмів, що зіпсувалися, які здаються лікарям і медичному персоналу в надії узяти їх назад справними .

Хвора людина не розглядається як цілісна особа, а ті, хто її доглядають, не віддаються своїй справі цілком: відбувається в кращому разі зустріч між хворобою і засобами перемогти її - все інше безіменне, і хворий приречений на гірку самоту. І тут повнота самовідданості св. Каміло, його здатність віддавати себе хворим цілком сяють, як сонце.

Наші лікарні, за справедливим зауваженням сучасного біографа св. Каміло де Лелліса, вже не присвячені стражданню і людському братерству, але часто є "підданими нарузі будинками, зараженими користю, зарозумілістю, бездушністю здорових".

В будь-якому разі, проблема не буде вирішена до тих пір, поки з хворим не поводитимуться як з істотою священною.

Сьогодні, коли ведуться суперечки про допустимість евтаназії, не можна не пригадати про те, що монахів конгрегації св. Каміло в Болоньї і П'яченце народ називає "отцями доброї смерті", а у флоренції і в Тоскані - "отцями прекрасної смерті".

Церква може дати відповідь на всі людські питання, і ці питання - надбання не лише її розуму, але перш за все - її пам'яті, тобто спогади про її святих, які настільки любили Христа, що цілком віддалися всьому, що тільки є людського.

Один з міністрів індійського уряду, порівнюючи те, що вдалося зробити Матері Терезі з успіхами соціального забезпечення, одного дня із захопленням і деяким смутком сказав їй: "Різниця між нами і вами ось в чому : те, що ми робимо для чогось, ви робите комусь"

І в цьому - вся сліпуча таємниця християнства : Всі і все - знамення Того, Хто відкупив всіх і все.

На закінчення приведемо ще один, останній епізод з життя св.Каміло де Лелліса, щоб ще раз зберегти в пам'яті його образ. Одного дня він побачив, що багато бідняків лежать на землі, покритій соломою, тому що їм не вистачило ліжок. Коли він дивився на них, його запитали, чому він так тужить, і він відповів:"Я їм хліб скорботи, дивлячись на страждаючі члени Христові". Жити для нього означало "померти для себе самого, аби жити в Ісусові Христові, розп'ятому в хворих".

Антоніо Сікарі, «Портрети святих»

 При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на Milites Christi Imperatoris обов'язкове