Категорії

Search

Tags

Про екуменічний діалог, "примат науки" і візит Папи Римського

27-07-2009

  • Категорія:


Архиєпископ Іван Юркович, апостольський нунцій в Україні - інтерв'ю

"Релігія в Україні": Як, на Вашу думку, чи враховано в третій енцикліці Папи Римського Бенедикта XVI «Caritas in veritate» виклики сьогодення? Яким є ступінь актуальності цього послання? Чи Ви вважаєте, що запропоновані Верховним понтифіком шляхи вирішення економічних і соціальних проблем є можливі для реального втілення?

Архиєпископ Іван Юркович: Енцикліка Caritas in veritate з'явилася після тривалого очікування 7 липня цього року. Від моменту її оприлюднення протягом першого тижня в інтернеті з'явилося 1818 коментарів п'ятьма основними мовами світу, не беручи до уваги коротких статей у місцевих засобах інформації. Вже сам по собі цей факт свідчить про надзвичайне зацікавлення до цього документа Папи. І це зацікавлення, яке можна відстежити на веб-сайтах, здається, не згасає, а отже, можна прогнозувати, що також у найближчий час увага з боку засобів інформації та громадськості зменшуватися не буде.
Про екуменічний діалог, "примат науки" і візит Папи Римського Значення цього документа є насамперед церковним. Церква повинна замислюватися над тим, що відбувається в суспільстві, вже хоча б тому, щоб краще допомагати віруючим у пошуку відповідей на численні проблеми щоденного життя. Ось чому Церква має власну соціальну доктрину. Це не лише роздум про людство, економічно-соціальний аналіз сучасності, але насамперед пошук відповіді Євангелія на труднощі, які несе з собою повсякденне життя. Не існує соціальної доктрини Церкви, яка б не базувалася на об'явленні. І саме цей аспект виокремлює бачення Церкви, це відрізняє його від аналізів, проведених університетськими професорами, економістами та банкірами.
Таким чином, соціальна доктрина Церкви залишається, по суті, елементом наснаги у пошуку нових економічних та соціальних моделей. Не Церква повинна формувати соціальний порядок. Це є обов'язок політиків. Церква може лише надихати політику, але не повинна займатися політикою. Церква пропонує принципи для соціального життя, але вони повинні пройти свій період дозрівання через нелегкий розвиток інституцій та законодавства кожної окремої країни світу.

РвУ: Зараз ми в Україні живемо в епоху посттоталітарного суспільства. А попередній тоталітарний устрій характерний тим, що за його панування прищеплюється абсолютна довіра до наукового світогляду. І українці ще не позбулися такої звички довіряти науковим догмам. Як на Вашу думку, чи можна говорити про те, що сучасна наука підтверджує правоту релігії в цілому (у питаннях походження Всесвіту, концепцій природного ладу тощо), і християнської теології зокрема?

А.Н. Стосунки між наукою та теологією завжди були і залишаться однією з найбільших тем діалогу в суспільстві. Останні два-три століття історії людства відкрили багато таємниць сотвореного та допомогли людині краще зрозуміти багато механізмів, які керують життям природи та поглибили також знання власної психологічної структури.
Про екуменічний діалог, "примат науки" і візит Папи Римського Паралельно до цього надзвичайного успіху наукових досліджень розвинулися також і такі погляди на світ, які агресивно позиціонували себе щодо різних питань, властивих теології, метафізиці та духовній сфері. Мова йде про феномен, який викликав чимало сум'яття у свідомості багатьох людей. Захисники «примату науки» прагнули дати відповідь в агресивний спосіб і, можливо, також не зовсім інтелектуально чесний, на всі запитання щодо людського буття. Але всі ми добре знаємо, що досить одного погляду на зірки нічного небозводу - і людина опиняється перед безліччю запитань, на які не має задовільної відповіді.
До цього вже і так складного сценарію додається ще той факт, що людина володіє надзвичайно потужними засобами, які можуть спричинити великомасштабні руйнування на планеті. Досить подивитися на існуючий атомний арсенал, і стає одразу зрозумілим, наскільки хитким є майбутнє людства. Великий науковець астрофізик Стівен Хокінс вважає, що людині слід подбати про можливість «емігрувати» на інші планети. Лише коли знайдеться можливість жити де-небудь в іншому місці, лише тоді з'являться остаточні гарантії щодо виживання людства. Це означає, що Земля з причини озброєння, знищення ресурсів, порушення екологічного балансу може стати не придатною для життя людини. Звичайно, мова йде про бачення дещо абстрактне, але воно виглядає досить реалістичним.
На цю небезпеку може відповісти лише глибоке розуміння людини, її зв'язків з природою та її відповідальності за сотворене. І все це повинно відбуватися в контексті діалогу між наукою та теологією, яка єдина здатна дати людині цілісне бачення самої себе як творіння, що поєднує у собі природну та духовною сферу.

РвУ: Нині ми спостерігаємо тенденцію посилення гуманітарного начала в системі наук. Виходячи з цього, чи можна сподіватися на новий щабель розвитку католицького богослов'я в діалозі з іншими гуманітарними науками?

А.Н. Як я вже говорив, важливо, щоб богослов'я та науки поважали сферу компетенції один одного. Мова йде про два аспекти людського життя: перший має раціональну та наукову природу, він здатен дати багато відповідей на внутрішньолюдську реальність, а другий розглядає людину в світлі її духовного та релігійного покликання. Це насамперед має стосуватися діалогу між гуманітарними науками та теологією, між філософією та священними науками. В певний спосіб цей діалог завжди існував і, звичайно, триватиме також і у майбутньому. Звісно, що не всі історичні періоди однаково відкриті цій проблематиці. Інколи проходять десятиліття позірної відсутності Бога в житті людини. Але достатньо лише маленької зміни в суспільстві - і присутність Бога знову стає видимою. Наше завдання - не пристосовуватися до тенденцій щоденної культури та не вважати її феномени єдиною правдою про людину. Тому Церква повинна прагнути поширювати своє послання також у ті часи, коли здається, що суспільство не дуже в ньому зацікавлене.

РвУ: Чи можете Ви, несучи служіння в Україні, говорити про розроблення актуальних моделей, метою яких було би зближення позиці католиків і православних? Чи є у Вас особисте бачення того, якими мають бути такі моделі?

А.Н. Стосунки між католицизмом та православ'ям - це центральне питання для правильного розуміння нашого європейського континенту, і від цього, великою мірою, залежить також і майбутнє Європи.
У стосунках між Церквами дуже небезпечно говорити моделями. Ми віримо, що єдність Церкви буде Божим даром. Людина самотужки не здатна побудувати цю реальність.
Але всі ми знаємо, що єдність Церков - це постулат Євангелія. Це означає, що коли ми говоримо про єдність між Церквами, ми говоримо про реальне питання, а не про ілюзію.
З практичної точки зору важливо, щоб католики та православні відчували себе в певний спосіб вже єдиними. Існує багато елементів цієї єдності: віра, молитви, приналежність до однієї культури. Певною мірою, необхідно бути впевненими, що ми вже є одне, раніше, ніж це дійсно відбудеться на практиці.

РвУ: Відомо, що ще в 2000 році Українська греко-католицька церква виголосила декларацію про екуменічний діалог. Як Ви гадаєте, чи має такий діалог потенціал для розвитку в Україні? Адже минуло дев'ять років, а поки що немає суттєвих зрушень у цьому питанні? Якою є позиція Римсько-католицької церкви у питаннях екуменічної взаємодії?

А.Н. Життя Церкви має багато спільних елементів з життям людини. Кожен із нас ставить перед собою завдання щодо вдосконалення власної поведінки, особистого зростання, щодо кращої турботи про фізичне та духовне здоров'я, але потім ми бачимо, що багато наших намірів залишається без здійснення.
Про екуменічний діалог, "примат науки" і візит Папи Римського Так само в житті Церкви необхідно завжди поновлювати ці добрі наміри. Передусім це потрібно, тому що цього вимагає від нас наша віра та Євангеліє. Ми не повинні одразу шукати результатів. Історія Церкви тривала, і багато речей потребують часу. Зрештою, всі ми добре знаємо, як легко зруйнувати людські стосунки, і наскільки складно потім відновити розірвану соціальну тканину.
Тому мені здається, що екуменічні зусилля - це завжди нове свідчення доброї волі, свідчення нашої готовності зробити внесок у відновлення Церкви та суспільства. Йдеться про обов'язок, який Церква ніколи не повинна втрачати зі свого поля зору.

РвУ: Як на Вашу думку, чи можливий візит Папи Римського Бенедикта XVI в Україну? Якщо це можливо, то коли це може статися - через два, три, п'ять років?

А.Н.: Для візиту Папи Бенедикта XVI було зроблено багато попередніх кроків: існує запрошення католицьких єпископів, є формальне запрошення також і Президента України. Але всім відомо, що Папа є пастирем всієї Католицької церкви, і що існує багато інших першочергових питань у світі, а сили Папи обмежені. Понтифік відповів, що довіряє програму свого ймовірного візиту в Україну в Божі руки, без означення будь-якої дати для її реалізації.

РвУ: Як Ви особисто вважаєте, чи стане реальністю візит Папи Римського Бенедикта XVI в Росію, про можливість чого точиться багато дискусій? Чи буде він доречний у тій міжконфесійній і державницькій політиці, яку провадить Росія? Цікаво було би почути Ваше особисте бачення щодо цього.

А.Н. Візит Папи в Росію або зустріч між Папою та Патріархом Кирилом, натомість, має іншу характеристику. Йдеться про питання, яке відповідає певному аспекту нагальності. У сьогоднішньому світі не зрозуміло, чому Папа може зустрічатися з усіма духовними лідерами всіх релігій світу, але не може зустрітися з Московським патріархом. Тому Святий Престол надає цій зустрічі особливий пріоритет. В який спосіб та коли це справді відбудеться, залежить, звичайно, від багатьох факторів, але те, що мені здається важливим, це те, щоб ми, люди Церкви, й надалі намагалися долати всі перешкоди, пов'язані з церковною сферою.

РвУ: Як Ви оцінюєте той шлях, що його пройшла РКЦ на теренах України?

А.Н. Католицька церква століттями має власні структури в Україні: дієцезії, парафії, семінарії тощо. Католицька церква - це традиційна релігійна спільнота: багато парафій існує вже понад 400 років. Вона завжди була присутня також і у Східній Україні. За радянських часів було неможливо призначати своїх єпископів, але існували певні парафіяльні структури, і церковне життя продовжували розвивалося і за умов надзвичайних труднощів. Після здобуття незалежності, з 16 січня 1991 року в Україні почалася також і реструктуризація Церкви латинського обряду, яка триває досі. Загалом, католики задоволені свободою, яка існує, а також можливостями, які має Церква у своїй діяльності. Звичайно, наша спільнота є меншістю, але це не означає, що нам бракує ініціатив і динамізму, завдяки яким можна було би брати завжди активнішу участь у житті суспільства.

РвУ: Перебуваючи в Україні, чи стежите Ви за розвитком української християнської культури? Чи є у Вас можливість цікавитися новими здобутками християнської філософії на українському ґрунті?

А.Н. Україна - це християнська держава, і тому українська культура повинна вважатися культурою християнською. Як Вам добре відомо, не всі періоди історії однаковою мірою є креативними з культурної точки зору. В історії завжди чергуються бурхливі періоди з періодами більш пасивними та більш декадентськими. Я не знаю, як визначити сучасний період, який безумовно має багато позитивних аспектів завдяки насамперед надзвичайно стрімкому розвитку засобів соціальної комунікації, але водночас це період, заражений споживацькою ментальністю та певним утилітаризмом. Релігійне життя, а також культурний динамізм, натомість, потребують від людей духу жертовності, соціальних зусиль, бути чутливими до ближнього та залишатися в контакті з творчістю інших народів. Безумовно, Україна посідає вагоме місце в цьому хорі народів, і поза сумнівами, вона здатна зробити свій конструктивний та оригінальний внесок.

Питання ставила Алла Дмитрук

http://www.religion.in.ua/main/daycomment/1072-pro-ekumenichnij-dialog-p...