Чому для католиків настільки важливе папство?

• Категорія:

• Доктрини

• Теги:

• Папа Римський

У вченні католицької Церкви велике значення має посада її керівника - Папи Римського. Згідно її вчення він є видимим главою Католицької Церкви. Це верховенство полягає в тому, що Римський єпископ (Папа), будучи наступником св. Петра (першого Римського єпископа), глави апостолів, є по Божому встановленню наступником його служіння і прав, главою всіх єпископів, видимим главою всієї вселенської Церкви. Він володіє всією повнотою (юрисдикції), тобто повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади; ці права властиві йому через його посаду; він їх отримав від Спасителя в особі ап. Петра, а не від якої-небудь земної влади або народу. Влада Папи поширюється на всю Церкву, на кожного її члена і на всі сторони життя Церкви (на управління, вчення, моральність); у ньому зосереджена повнота духовної влади, врученій Церкві Спасителем, - влада ключів, непомильність вчення.

 

1. Усяка земна організація, яка має свою сферу діяльності, для управління нею потребує існування свого видимого керівника. Подібне має бути і в земній організації Церкви на всіх її рівнях. Деякі християни можуть сказати, що їх керівником є Христос. Христос є керівником всіх християн, але керівником невидимим, бо видимо Його немає з нами в земному світі. Христос в даний час перебуває в небесному світі. В земному ж, видимому світі люди потребують видимого глави. І такі керівники існують: над парохією - настоятель, над деканатом - декан, над єпархією - єпископ, над митрополією - митрополит, над національною Церквою відповідно - єпископ, митрополит чи патріарх. Слідуючи логіці життя, і над вселенською Церквою має бути свій видимий керівник. Ним є Папа. Завдяки верховенству Папи в законодавчій, виконавчій і судовій владі католицька Церква має видимого главу Церкви і тим самим творить і зберігає свою єдність в організації, у віро-моральному вченні і в таїнствах. Така єдність католицької Церкви цілком відповідає словам ап. Павла: "Одне бо тіло (організаційна єдність), один дух, а й в одній надії вашого покликання, яким ви були візвані. Один Господь, одна віра, одне хрищення. " (Еф.4,4-5); і, відповідно, словам Христа: "І буде одне стадо і один Пастир" (Ін.10,16).

Єдність католицької Церкви заснована не лише на єдності віровчення, яке є і в "православної" Церкви. Єдність у віровченні ще не дає справжньої, практичної єдності. Єдність же католицької Церкви забезпечується і організаційною єдністю. Вона заснована на наявності в Католицькій Церкві свого єдиного, світового адміністративного центру, органу влади в особі Римського Первосвященика, що виражене в догматі про верховенство Римського Первосвященика. Ідея про необхідність видимого, єдиного глави в Церкві висловлена ще Христом при заснуванні Ним Церкви: "Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі." (Мт.16,18-19).

Ідея необхідності єдиної влади над єдиною Церквою дана в словах Христа і як образ майбутній: "І буде одне стадо й один пастир!" (Ін.10,16).

2. Як владна структура Папа є наріжним каменем Церкви, на якому ґрунтується порядок Церкви відповідно до слів Христа: "Ти - Петро (скеля), і на цій скелі я збудую мою Церкву й пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства..." (Мт.16,18-19).

3. Відданість і послух Папі формують повноту єдності віруючих всієї Церкви, повноту не лише видиму, але і надзвичайно дієву, активну згідно зі словами Христа: "Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані" (Ін.17,21).

4. Папство, будучи вищим авторитетом в католицькій Церкві, сприяє здійсненню в Церкві корисних ініціатив в різних областях церковної діяльності.

5. Хоча не всі папи були благочестивими, але переважна більшість їх були такими, і їх благочестя було потужним двигуном справжнього християнського життя. Тому синівський послух Папі служив здійсненню єдності з Христом за приказкою "слово спонукає, приклад рухає".

6. Верховенство Папи:
а) Забезпечує централізовану координацію діяльності католиків у всьому світі;
б) Воно протистоїть відцентровим силам в Церкві, що виникають в кожній людській організації внаслідок виникаючих розбіжностей або особистої конкуренції між владоможцями.
в) Виховує і підтримує в усіх католиків, через приналежність до однієї Церкви з єдиним керівництвом, почуття солідарності, взаємодопомоги, незалежно від національної приналежності.
г) Підвищує авторитет Церкви, бо є велика різниця в ступені авторитетності Церкви, залежно від того чи виступає керівництво цієї Церкви як національний релігійний центр, як це є в більшості некатолицьких віросповідань, чи якщо церковне керівництво виступає як світовий релігійний центр. Ступінь ж авторитету Церкви прямо впливає на ступінь її незалежності від світської влади.
д) Наявність вселенського єдиного глави Церкви з одночасним перебуванням його в суверенній державі Ватикан гарантує, звичайно, в межах земних можливостей, безпеку глави Церкви, а значить і незалежність Церкви.
е) Догмат про примат (верховенство) в юрисдикції Папи забезпечує його функцію арбітра в теоретичній і практичній діяльності Церкви, а тим самим оберігає або зводить до мінімуму можливість церковного розколу при розбіжностях в житті Церкви, тобто сприяє збереженню єдності Церкви при одночасному існуванні в Церкві доцільного різнодумства, бо "мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені" (1Кор.11,19). Тобто наявністю в особі Папи арбітра надається можливість розвитку богослів'я з гарантією збереження єдності Церкви.
ж) Примат в юрисдикції Папи дає основу, механізм, на якому вкорінений догмат про непомильність Папи, коли він говорить "з катедри". Подібно до того, як наявність у людини голови є однією з умов її розумової діяльності, так наявність в "Навчаючої Церкви " (Magisterium Ecclesiae) її Глави - Папи є умовою думаючої діяльності Церкви з її непомильністю у вірі і моралі, коли він говорить "з катедри". Догмат про примат в юрисдикції Папи є формальною основою здійснення слів ап. Павла: "Церква Бога живого, стовп та основа правди" (1Тим.3,15).

 

Через Папу здійснюється харизма (благодатний дар) вищого служіння в Церкві, в тому числі і непомильність Церкви в питаннях віри і моралі: "Дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мф.16,19).

Щодо питання про непомильне вчительство Римського Первосвященика, тобто Папи, 20 Вселенський Собор проголосив: "Ми вчимо і визначаємо: Слід визнати догматом Божественного Одкровення, що: коли Римський Первосвященик говорить "з катедри", тобто виконуючи служіння пастиря і вчителя всіх християн, своєю верховною апостольською владою визначає вчення в області віри і моралі, обов'язкове для всієї Церкви: тоді, через Божу допомогу, обіцяну йому в особі блаженного Петра, він володіє тією непомильністю, якою Божественний Визволитель хотів, щоб Його Церква була обдарована у визначеннях, що стосуються вчення про віру і моральність. Тому, такі, витікаючі від Римського єпископа, визначення непорушні самі по собі, а не через згоду Церкви. Якщо ж хто насмілиться цьому визначенню нашому перечити, від чого нехай обереже Господь, то нехай буде анатема".

З цього тексту випливає:
Папа непомильний не завдяки своїм розумовим, етичним або іншим своїм здібностям, але лише через своє особливе служіння.

Папа непомильний лише тоді, коли він вчить "з катедри", тобто при одночасній наявності наступних чотирьох умов:
1. Коли Папа навчає як вселенський пастир всіх християн, а не з питань, які виходять від нього як від приватної особи: священнослужителя певної області, ученого-богослова, особистого друга і тому подібне, а також у вчинках і чисто адміністративних заходах Папи, що можуть виявитися невдалими.
2. Коли Папа, навчаючи від імені Христа, накладає на совість віруючих прийняти його вчення як догмат, неприйняття якого рівносильне розриву з Церквою. Отже, непомильність Папи не поширюється на церковні документи, в яких він лише закликає, радить, пропонує, заохочує і тому подібне
3. Коли непомильність Папи стосується лише вчення про віру і мораль; в інших питаннях (політика, географія, природознавство тощо) Папа може помилятися. Але непомильність Папи поширюється на питання, пов'язані із збереженням Божественного Об'явлення (наприклад, на оцінку філософських систем, які заперечують християнську віру).
4. Коли Папа остаточно визначає сенс будь-якого вчення, зобов'язавши вірити в нього, оскільки воно присутнє в Божественному Об'явленні.
Непомильність вчення "з катедри" є лише при одночасній присутності всіх вищеназваних чотирьох умов. В усіх інших випадках Папа може помилятися.

Непомильність Папи не є абсолютною:
а) Повчання Папи, які за формою виглядають "з катедри" непомильними, але якщо Папа позбавлений можливості і здатності поступати в повній свідомості, наприклад в разі психічного розладу, не є такими.
б) Папа не вигадує догматів; він лише охороняє і висловлює вчення Церкви і ті висновки, які вона робить з сукупності істин Об'явлення.
в) Папа може з поважних причин відступати від канонічних постанов своїх попередників; але в догматичних питаннях він повинен керуватися соборним голосом пап, віровизначеннями вселенських соборів, однозгідним вченням Отців і богословів, одностайною вірою всього церковного народу.
г) Кожен папа зважає на можливі судження про його вірність Христові зі сторони майбутніх пап, подвижників, богословів, поколінь церковного народу.
д) Віровизначення пап "з катедри" - це голос Церкви. Тому вони не потребують подальшого схвалення з боку Церкви.
е) Слід побоюватися не папських віровизначень, які надихає папам Дух Святий, а впливів на мирян і богословів всесвітньої компанії брехні і наклепу, розгорнутій антирелігійними організаціями проти верховенства пап у віросповіданні.
є) Догматичні визначення пап не виключають подальших богословських досліджень для усунення небезпечних і невірних тлумачень цих визначень і вдосконалення їх формулювань.

Який механізм непомильності Папи?

Необхідно розрізняти способи дії Духа Святого: per inspiratio (через натхнення) і per asistentio (через присутність).

- Під дією Святого Духа в спосіб "натхнення" розуміється відкриття Богом через людей, за допомогою натхнення, змісту якихось, до цих пір невідомих істин або подій. В такий спосіб діяв Дух Святий, коли відкрив ап. Петру таємницю Христа в словах: "Ти - Христос, Син Бога Живого" (Мт.16,16).

- Під дією Духа Святого в спосіб "присутності" розуміється остереження людини від помилок, при ухваленні рішення, голосом Духа (згідно слів Христа): "Дух дме, де хоче, - і чуєш його голос..." (Ін.3,8), силою обставин і так далі. "Дихання Духа" в серці знайоме майже кожному практикуючому християнинові. Яким з вищеназваних способів в конкретному випадку Бог охороняє Папу від помилок, ми точно не знаємо. Але ми твердо знаємо, що Церкві, в особі Петра, обіцяний дар непомильності і крізь століття бачимо неперервний його прояв: "Коли ж прийде він, Дух правди, наставить вас на всяку правду" (Ін.16,13); "Я дам тобі ключі Небесного Царства, і те, що ти зв'яжеш на землі, буде зв'язане на небі; і те, що ти розв'яжеш на землі, буде розв'язане на небі" (Мт.16,19).

Непомильність Римського Первосвященика в питаннях віри і моралі, коли він говорить "з катедри", забезпечує:
1) Тотальність, охоплення християнством всіх сторін людського життя, які містять елементи світогляду (=віри) і моралі. Бо, абсолютно очевидно, що Церква і її вчительська влада, усвідомлююча себе єдино непомильною в питаннях віри і моралі, єдино власницею істини в даних областях, цілком природно вважатиме себе зобов'язаною поширювати своє правильне розуміння на всі області життя, в яких міститься предмет її непомильності, - елементи світогляду (=віри) і моралі, бо "якщо не я, то хто ж?!". І така всеосяжність цілком правомірна, бо людині властиво застосовувати правильні принципи у всіх сферах життя.
2) Єдність через розходження, при появі розбіжностей між членами або частинами Церкви, бо авторитет непомильного арбітра - Папи в спірних питаннях найсильніший засіб для заспокоєння розбіжностей. Відсутність такого арбітра через неможливість вирішення розбіжностей в Церкві заважала б розвитку богословської думки в ній, розвитку, який завжди супроводжує поява різних думок, а від них і сект, і розколів, що і сталося в протестантизмі. У католицтві небезпека виникнення безлічі таких розколів завдяки Арбітрові-папі зведена до мінімуму.
3) Організованість Церкви, бо в основі організованості усяких об'єднань лежить самодисципліна їх членів, яка, в свою чергу, будується на авторитарності і непомильності вищої церковної влади.
4) Незалежність керівництва Церкви, завдяки його авторитетності, заснованій на його непомильності в питаннях віри і моралі. Очевидно, що незалежність людини в колективі людей завжди пропорційна мірі поваги до неї за її розум, моральність поведінки, чи завдяки посаді, яку вона посідає.

На закінчення для характеристики Папства приведу висловлювання в його захист святих Василя Великого і Івана Золотоустого.

У творах св. Василя Великого ми читаємо: "Всяка благочинність і злагода між багатьма до тих пір тримається з успіхом, доки зберігається загальних послух і покірність одному начальнику; а всяка розбіжність і розбрат, а також багатовладдя бувають наслідком безвладдя".

1. Св. Іван Золотоустий так формулює той же універсальний принцип, який не допускає виключень: "Скрізь Бог влаштував ступені і різноманітність влади, щоб все перебувало в одностайності і великій згоді".

2. В іншому місці Золотоустий висловлюється ще ясніше: "Ми всі брати, і Один у нас Наставник (Христос); але і між братами треба, щоб один давав накази, а решта слухалися".

3. Того ж принципу дотримувалися, так або інакше, і інші Отці Церкви, і всі засновники чернечих спільнот чи домів християнського вдосконалення. Золотоустий часом називає Ап. Петра "воєначальником", а "воєначальник ставиться над військом для того, щоб з окремих членів скласти одне тіло".

Отже, Папство забезпечує всесторонню єдність Церкви, реальність догмату "вірую в єдину Церкву", а всестороння, довершена, видима для всіх єдність Церкви сприяє процвітанню спільної взаємної любові, любові чистої від всіх земних обмежень, якій не відомі національні або соціальні бар'єри. У цій любові - серце і душа християнства.

Хрестоносці часу Олександра Невського, хрестоносці, які в 1204 р. громили Константинополь, іноземці, які бешкетували в Москві, ображали святині і благочестя народу, "католики" на Україні в XVII столітті та інші - люди дуже низької релігійності, непослушні Папі, спотворювали апостольські наміри пап, що привело до надто несправедливого і помилкового уявлення про папство. Католицька Церква була позбавлена можливості захищати ідею папства в тодішніх засобах масової інформації. Католицький священик, який навернув в католицтво хоч би атеїста, піддавався дуже строгому покаранню. Це негативне відношення до папства, поза сумнівом, сприяло зростанню в Росії антикатолицьких настроїв і антихристиянства.

Проте, дивує стійкість Папства всупереч випробуванням, які на нього обрушувалися. Ця стійкість може бути пояснена лише в контексті Божої всемогутності. Жодна, не підтримувана Богом система управління міжнародним релігійним "товариством" не в змозі протриматися протягом багатьох століть. Передбачення Христа про непереможність католицької Церкви: "Ти - Петро (скеля), і я на цій скелі збудую мою Церкву і пекельні ворота її не подолають" (Мт.16:18) здійснилося.

Всі папи перших трьох століть були жорстоко переслідувані язичництвом, майже всі вони померли мученицькою смертю. Могутні Візантійські імператори, що об'єднували суспільство своєю світською владою і керованою ними релігією, зазвичай заважали об'єднанню всіх місцевих церков одним, незалежним від Імперії, верховним церковним архипастирем.

На Заході становище було ще гіршим. Вся історія середньовіччя повна спроб крупних феодалів відвернути Папство від його церковного покликання. Всі ці сильні світу цього прагнули піднести на папський престіл бажаних ними осіб, мало пройнятих ідеєю встановлення Царства Божого на землі.

Потім протестантські реформатори відірвали від Церкви ряд держав, і вся Католицька Церква розпалася б на безліч сект, якби Дух Святий, діючи за допомогою святих, не укріпив духовну владу пап.

Папство встояло і під антирелігійним філософським натиском енциклопедистів і монархів, які підтримували безвір'я.

Генріх VIII знищив владу папи в Англії і стратив багатьох переконаних католиків за те, що Папа відстоював початки християнської моралі; почате Генріхом гоніння продовжувалося аж до початку XIX століття.
Наполеон, принижуючи і протидіючи папам Пію VI і Пію VII, намагався заснувати незалежну від Риму французьку Церкву.

Триста років масонство Західного світу штурмувало Папство: розганяло монаші чини, конфісковувало церковне майно, підтримувало всі антикатолицькі рухи, наприклад, галіканство. Вони прекрасно розуміли, що найвірніший спосіб знищити християнство - покінчити з Папством.

Націонал-шовінізм - колективний егоїзм (Гарібальді, Гітлера, Муссоліні і ін.) атакує Папство, прагнучи підпорядкувати його собі. Так Гарібальді називав Папство "кинджалом в серці Італії" і захопив Папську державу. Гітлер переслідував і винищував ревних католиків: в одному лише Дахау було закатовано до смерті або до повної втрати здоров'я більше 2800 католицьких священиків. Але і їх переміг Святий Престіл.

В Іспанії, під час громадянської війни 1936-1939 рр., революціонери відразу вбили або до смерті замучили в жахливих тортурах 22 єпископів і більше 8000 відданих Папі монахів і священиків; тоді загинуло майже півмільйона віруючих. Ще раніше щось подібне відбувалося в Португалії, в Мексиці, в Китаї.

Майже 80 років продовжувалася боротьба СРСР з Католицькою Церквою аж до розпаду СРСР.

Немає жодної країни в світі, де б не було постійної, відкритої або таємної підступної пропаганди проти Папства.

Ідея Папства велична, тому що вона виражає Христове верховенство в Церкві. Вона вимагає від членів своєї Церкви високого ідеалізму [від слова "ідеал"] і виховує його в духовенстві і мирянах.

Якби в Католицької Церкви не було Божої благодаті, Папство давно би зникло.

В тілі Церкви Папство є ніби її вустами. Як вуста здорової людини висловлюють думки і побажання людського духа, і не залежать від "згоди" (схвалення, дозволу) всього тіла з його інстинктами, так і в Церкві Христовій. Навчаюча Церква в особі Папи і єпископату наділена правом управління відповідно до слів Христа: "Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі." (Мт.16,19); "Усе, що ви зв'яжете на землі, буде зв'язане на небі, і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мт.18,18).

Священик В. Данілов

© переклад Milites Christi Imperatoris