Владика Йосиф привітав студентів-богословів
03-09-2009
Йосиф Мілян, Єпископ-помічник Київський, виступив з інаугураційною доповіддю «Церква і демократія: ситуація у Східній Європі» перед викладачами та студентами Інституту св. Томи в Києві. На думку владики, ця тема є актуальною за умов, коли Церква відділена від держави, а держава від Церкви, бо демократія є найкращою формою правління для розвитку Церкви та її відносин з державою.
Доповідь
ЦЕРКВА І ДЕМОКРАТІЯ: СИТУАЦІЯ У СХІДНІЙ ЕВРОПІ
Високодостойний Отче Ректоре,
Високоповажні Пані і Панове ,
Дорогі приятелі студенти,
щиро дякую Вам за запрошення виступити з інаугураційною промовою у стінах цієї інституції. Тема, якою хочу з Вами поділитися звучить: «Церква і демократія: ситуація у Східній Європі». Перед тим, як перейти до суті проблематики, хочу кількома словами вияснити чому саме це питання вважаю найбільш актуальним під сьогоднішню пору?
У свій час славний фізик, лауреат нобелівської премії 1921 року Альберт Ейнштейн озвучив на перший погляд дуже просту і зрозумілу істину: пункт бачення від пункту сидження залежить. Це твердження, яке визріло на грунті фізики, знайшло своє застосування і в інших сферах, в тому числі і тій, про яку йтиме мова.
Отож, демократія. Термінологічно слово демократія (з грец. демос (народ) + кратія (влада) = влада народу) завдячує своє походження грецькій мові і означає народовладдя, тобто форма правління в державі, при якій влада належить народові. На перший погляд нічого складного до зрозуміння. Проте, пережитий досвід минулого століття, особливо той, що його ми здобули на пострадянському просторі, виразно демонструє нам, як легко можна терміном демократія маніпулювати пристосовуючи його до місця, на якому сидиш. Зрештою сьогодні також не бракує різних інтерпретаційних тенденцій щодо поняття демократія. Саме тому добра герменевтика є вкрай необхідною для того, щоб могти чітко визначити: де маємо справу з демократією, а де її взагалі немає.
З іншої сторони Церква. Вона за своєю ієрархічною структурою більше нагадує монархію. Однак, за умов, коли Церква відділена від держави, а держава від Церкви, демократія є найкращою формою правління для розвитку Церкви та її відносин з державою. Саме тому тему демократія і Церква вважаю однією з найактуальніших. Її повноцінний розгляд дозволить нам зробити добрі висновки на майбутнє.
Бог наділив людину правом на життя і свободу переконань, і ці права і свободи має гарантувати держава. Позаяк Господь покликав усіх людей бути пророками, священиками і царями, держава має захистити їх свободу вільно висловлювати думки, молитися і виконувати керівні функції у спільноті.
Свого часу Аристотель говорив про різні форми державного правління: монархію, олігархію, демократію.
На початку XX століття Митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький зазначив, що будь-яка з цих форм може бути як доброю, так і поганою. Усе залежить від того, які люди стоять при владі. Митрополит переконував, що у питаннях управління державою йдеться не про те, чи є вона монархією, а чи демократією, а про те, чи є у ній межа між правами і свободою людини та правами і владою держави.
У кожній формі влади можливі зловживання: держава може вважати себе всемогутньою і таким чином запровадити людину до абсолютної неволі, або ж дозволити свободу, яка може сягнути крайнощів. Демократична форма правління, що обмежує свободу громадян лише до голосування і виборів керівних органів, може провадити до різних спокус. Митрополит Андрей переконував, що така форма правління потребує доброзичливого суспільства, яке виховала Церква, родина, моральні спільноти й гуманістичні об'єднання.
Сучасна позиція УГКЦ щодо демократії виразно відображена в офіційному документі з нагоди передвиборчої кампанії: можливо, демократія є досконалою формою правління, але водночас вона є і найважчою з них.
Розглядаючи тему «Християнство і демократія», вдамся до популярної у наукових колах теорії, яку запропонував Семюел Гантінґтон, директор Інституту стратегічних досліджень Джона М. Оліна при Гарвардському університеті (США). На одній зі своїх лекцій в Оклахомському університеті він розповідав про три хвилі демократизації в сучасному світі.
Перша хвиля тривала сто років з 1820 - 1920. Вона взяла свій початок з Американської і Французької революції та була північноамериканським та європейським явищем.
1922 року з маршем Муссоліні на Рим розпочинається зворотня хвиля. У наступні два десятиліття в Німеччині, Іспанії, Латинській Америці та в інших країнах до влади приходять диктаторські режими.
Після Другої світової війни до 60-х років пройшла друга, не надто тривала хвиля демократизації, коли під впливом союзницької окупації утворилися демократичні інституції у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії і Південній Кореї. У цьому ж напрямку починають розвиватися також Туреччина, Греція і певна частина латиноамериканських країн.
Але у 50-х роках розпочинається зворотня хвиля. Її наслідком стали воєнні перевороти в Греції, Туреччині, Кореї, Індонезії, Філіппінах й у більшості країн Латинської Америки.
Третя хвиля демократизації, що триває донині, розпочалася з падіння диктаторського режиму в Португалії 1974 року. Відтоді повалені диктаторські режими більш ніж у 30-ти країнах Європи, Азії та Латинської Америки, і натомість запроваджені нові демократичні форми правління.
Наприкінці 70-х на початку 80-х років третя хвиля демократизації торкнулася й українського суспільства. На тертої України, що входила тоді до складу Радянського Союзу, постають громадсько-політичні організації. Їхньою метою був захист прав людини, які почасти декларували Гельсинські угоди.
Якщо говорити про основі стимули демократизації на Заході, то одною з найпотужніших сил була релігія. У першій і другій хвилях основну роль відіграли протестантизм, і дуже незначним був вплив католицизму. Третя хвиля демократизації значною мірою завдячує змінам всередині католицької Церкви, які відбулися після II Ватиканського Собору. Його учасники, зокрема, не обійшли увагою характер соціальних і політичних структур, а також наголосили на важливості прав людини. Собор задекларував обов'язок давати моральну оцінку навіть у справах політичного устрою. Наслідком цього стала опозиція Церкви, яку уособлювали конференції єпископів та інші церковні служителі, до авторитарних режимів Латинської Америки, Філіпін та інших країн.
Зміни, яких зазнало українське суспільство у 80-х роках, збігаються з активізацією публічної діяльності Української Греко-Католицької Церкви, що була тоді під забороною. Відразу зазначу, що як католицька Церква, наша Церква на цьому етапі наголошувала не на політичних інтересах, а на захисті одного з найважливіших прав людини - праві на релігійну свободу. Святкування у 1988 році 1000-ліття хрещення Руси-України слугувало громадській активізації греко-католиків на Західній Україні. Внаслідок цього всупереч чинному комуністичному законодавству почали відбуватися публічні богослуження, що стали маніфестацією за право релігійної свободи. Так, опозиційність до чинного режиму і боротьба за права людини ставить Церкву поряд із демократичними силами.
У 1989 році одна з громадсько-політичних організацій - Гельсинська спілка - разом зі священиками Греко-Католицької Церкви проводить поминальне богослуження, вшановуючи пам'ять національного поета і філософа Тараса Шевченка. Багатотисячне богослуження спонукало громадську свідомість, відкинувши страх, стати в оборонну позицію за свої права.
Відтоді так символічно після Великоднього богослуження розпочинаються систематичні публічні відправи греко-католиків біля зачиненого католицького храму, що височів неподалік від Львівського обласного комітету Комуністичної партії України.
1989 року, захищаючи право на релігійну свободу, вірні Української Греко-Католицької Церкви, серед яких були члени Гельсинської спілки, надіслали звернення до М. Горбачова, президента СРСР, з проханням легалізувати УГКЦ. Згодом це звернення підтвердила акція голодування на Арбаті в Москві.
У Львові Українська Греко-Католицька Церква організувала півмільйонну ходу вірних і клиру, яка змусила громадськість заговорити про існування греко-католиків та про їх право на релігійну свободу. Це, фактично, стало відкритим залученням широких верств у процеси демократизації.
Наприкінці 1989 року Українська Греко-Католицька Церква отримала право на реєстрацію своїх спільнот. У глобальному масштабі - це було визнання держави права на свободу совісті і віросповідання. Як свідчення цього, відроджується Українська Автокефальна Православна Церква, що була заборонена в часи Радянського Союзу і яку тепер активно підтримали греко-католики.
Будучи вірною принципам релігійної свободи, УГКЦ захищала ці принципи в житті. Виступаючи в Римі 6 листопада 1987 року з нагоди 40-ліття організації «Церква в потребі» (Kirche in Not), Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський, Глава УГКЦ мовив:
«Йдучи дорогами Христового духу, простягаємо нашу руку прощення, примирення і любови російському народові і Московському патріархату. Повторюємо, як і у нашому примиренні з польським народом, слова Христа: Прости нам довги наші, як і ми прощаємо (Мт. 6, 12). Ми всі - брати у Христі; давайте поважати одне одного, вчитися жити разом, усвідомлюючи, що нас об'єднує одна і та ж віра в нашого Спасителя. Марія, Божа Мати, яка є такою міцною спільною ланкою у нашій релігійній традиції, поможе нам здолати всі труднощі на шляху до єдности, заради спасіння наших народів». Нагадую, це було 1987 року.
Після заборони УГКЦ у 1946 році всі (!!!) храми, монастирі й інші культові споруди насильницьки відібрали функціонери атеїстичного режиму, а частину сакральних будівель передали Московському патріархату. Після легалізації УГКЦ та дозволу влади реєструвати свої спільноти постала потреба у храмах для проведення богослужень. Місцеблюститель Глави УГКЦ єпископ Володимир Стернюк виступає з надзвичайно демократичною як на той час заявою: не відбирати храми УГКЦ, що історично їй належали, а запровадити систему їх спільного посідання і почергових богослужень. Але відмова від почерговості стала одною з причин, що спровокували відомі міжконфесійні конфлікти.
Можна навести ще багато фактів про роль Греко-Католицької Церкви і реальну підтримку демократичних починань у суспільстві протягом 80-90 років, проте досить зазначити, що третя хвиля демократизації у Радянському Союзі відбулася завдяки підтримці Греко-Католицької Церкви в Україні, рівно ж як свого часу Римо-Католицької у Литві чи протестантських Церков у Прибалтиці.
Характеризуючи сучасний стан і ситуацію в Україні, зазвичай розпочинають з моменту розпаду Радянського Союзу, тобто з 1991 року. Справді, у багатьох нюансах це - якісно новий етап розвитку цього регіону. Більшість внутрішніх проблем України пов'язані з перехідним характером її пострадянського розвитку. Основною особливістю цього етапу є те, що попередні механізми державного управління скасовані або зазнали часткових змін, тимчасом як якісно новий і збалансований механізм ще не встановлений. Нетиповий стан «міжчасовості» спричинює значні деформації у суспільстві, які проявляються в усіх сферах суспільного життя. Криза в Україні має комплексний характер, отож, її можна подолати тільки комплексним реформуванням суспільства.
Розпад тоталітарного режиму означав також розкріпачення дотепер пригнічених інстинктів, увиразнення проблем, що їх не вирішували упродовж десятиліть. Об'єктивним гальмом до демократизації стали подекуди «спотворений патріотизм», який впадав у крайнощі агресивного націоналізму (1), нетерпимості (2), ксенофобії(3) і конфесійного шовінізму (4). Найбільші труднощі на шляху демократизації українського суспільства пов'язані передовсім з такими причинами:
а) політична нестабільність
Політична нестабільність спричинена основним чином невизначеністю ідеологічних орієнтацій і національних пріоритетів, а також перерозподілом сил поміж різними гілками влади, який ще триває.
б) економічна криза
Більшість населення не здатна розрізнити, де доцільно й економічно вигідно закрити застарілі підприємства, на яких відбувається безгосподарне марнування потенціалу конкурентоздатних підприємств, а де підприємства зупиняються у результаті жорсткої політики західних фірм, інтереси яких лобіює український уряд , і котрі не зацікавлені у появі українських конкурентів.
в) криза управління
На додаток до загальної безвідповідальності і некомпетентності керівних кадрів, поважною проблемою стали корупція і хабарництво. Становище у нашій країні ускладнене відсутністю ефективного механізму контролю за державними органами і їх корективи.
г) слабкість громадянського суспільства
Можна зробити попередній висновок, що розвиток громадянського суспільства гальмує не так відсутність громадянських свобод, як брак фінансової незалежності суспільних організацій.
ґ) особливості ментальності
Гордістю радянської системи свого часу було виховання особливого радянського типу людини - Ното sovietikus, якому властивий перманентний стан несвободи, надмірна залежність від патерналістського типу держави, агресивність думки і вчинку та позиція нетерпимості щодо інакомислення, моральний релятивізм. Ното sovietikus готовий відмовитися від отриманої свободи на користь гарантованого «пайка» соціальних благ, не здатний реалізувати свої можливості в ринкових умовах, нетерпимий до будь-якого плюралізму.
д) криза національної ідентичності
Вийшовши зі сфери несвободи, що встигла стати майже постійною, сучасна українська нація щойно формується. Радість одних з приводу можливості вільно виявляти національні почуття існує поряд із розчаруванням інших, яке спричинене передовсім незадовільною соціальною політикою української держави. Прагнення одних до спільного європейського дому живе зі стремлінням інших до тіснішого союзу з Росією. Явна певна недовіра поміж україномовними західними та російськомовними східними й південними регіонами України. Розколотість поглиблює процес національного, геополітичного, релігійного і культурного самовизначення. Цей елемент зволікає входження України в європейські структури.
Церква, відчуваючи свою відповідальність перед Богом і суспільством, намагається якось вплинути на цю ситуацію. «Церква завжди хоче перебувати зі своїм народом, але вже не у протиборстві до керівних органів, а у пошуці правильних норм і конструктивної підтримки».
Аби сформулювати суть позиції Церкви, наведу кілька прикладів.
-Церква підносить духовне відродження країни понад економічне, з огляду на стан посттоталітарного суспільства.
-Церква закликає громадян до відповідальності за долю країни і власне майбутнє.
-Визначаючи якості політика, Церква передовсім говорить про конечну потребу моральної стійкості (а не релігійну чи конфесійну[!] приналежність)
-Серед вартостей на перше місце виводить плекання правди, справедливості і повагу до гідності і прав людини.
Церква бере активну участь у виховних процесах суспільства. Зокрема, вона є щонайактивнішою поборницею запровадження у школах уроків християнської етики. Допоки це питання не вирішили на державному рівні, Церква дійшла згоди з локальною владою у Західній Україні, де її вірні є найчисленніші, і з 1995 року тут християнську етику викладають у школах. Відбувається процес інтеграції інституту капеланства в університетах. На жаль, богослов'я ще не до кінця утвердилося в нашій науковій системі як повноцінний предмет. У цьому питанні Греко-Католицька Церква виявляє щонайбільшу активність у справі позитивного вирішення цього питання, яке стосується не лише її.
Церква виступає за те, щоб держава дотримувалася прав людини. Прикладом може слугувати звернення Синоду Єпископів щодо заборгування заробітної платні. У цьому зверненні Церква однозначно засуджує псевдоекономічні процеси, наслідком яких є знецінення людської особи. Отож, наважуся ствердити, що УГКЦ сьогодні в Україні є одним із гарантів процесів безповоротної демократизації.
Щодо самої Греко-Католицької Церкви, то нині у ній відбуваються складні процеси становлення еклезіальних структур і виконання її пастирських функцій, подолання націоналістичних і антиправославних реакцій на кривди минулого і синдрому переслідування.
Насамкінець хочу сказати кілька слів у перспективі «Християнства і демократії». Християнство збагачує демократію системою вірувань, яка об'єднує її зацікавлення проблемами свобод і обов'язків, особи і суспільства. Християнство і демократія кидають одне одному виклик. Дух Христової Церкви випробовує демократію.
З одного боку, відданість демократичним ідеалам релігійної свободи відкриває для християнства нові можливості: колись монолітні, автократичні режими нині стають відкритими для християнських місіонерів. Демократія спонукає християнство поширювати свою місію і служіння.
З іншого боку, відданість демократичній ідеї релігійної нейтральності змушує християнство боротися за душі наодинці - без особливих привілей і підтримки держави. Християнство мусить опиратися на власні сили на одному рівні з іншими релігіями. Його виживання і майбутнє мають залежати лише від нього самого. Таким чином, демократія змушує християнство помножувати його щирість і стійкість.
Демократія також кидає виклик самій структурі Христової Церкви. Проповідуючи свободу і рівність у спільноті, Церква водночас зберігає патріархальний і єрархічний устрій, а демократія заохочує мирян до щораз більшого доступу до управління Церквою. Таким чином, демократія змушує Церкву постійно регулювати тонкий баланс між клерикальним укладом і свободою, ортодоксійністю і новаціями.
Християнство, своєю чергою, кидає виклик духу і структурі демократії. Воно мусить спонукати демократію до саморозширення. Посеред чинних політичних устроїв демократія здатна принести мир, справедливість і краще життя. Так, християнство може підтримувати демократизацію. Воно може вдаватися до своєї колективної сили і до вміння переконувати з метою приборкати тиранів й обмежити зловживання владою. Воно має спонукати демократію також реформувати саму себе.
За стислий час демократія нагромадила численні ідоли - горді культи прогресу і свободи, сліпу віру у матеріалізм і технологізм, виявила співдію необдуманій індустріалізації, що звела людську особу і природні ресурси до економічних одиниць. Християнство може докласти зусиль, аби здолати ідолів демократії, стимулювати її до очищення і реформування. Щоб вижити, демократія мусить мати опозицію, яка постійно змушувати її самовдосконалюватися. Християнство, у принципі, не є єдиною релігією, що здатна бути для демократії стимулом її вдосконалення. Завдання християнства, яке має столітню богословську і філософську спадщину, бути сіллю землі і не мовчати.