Search

Tags

Ціль життя ч.3 -- Правдива розв'язка


о.Отто Когавс Т.І.

Отже, бачимо: Всі дотеперішні спроби розв'язання виявилися недостатніми. Всі вони не мають ніякого змісту, ані в них людина не осягає спокою, ані не знаходить своєї останньої мети, бо понад все це змагає вона далі й мусить змагати, бо до цього змушує її саме життя. Де ж є ця остання мета людини, що дає їй спокій і повний зміст життя?

Якщо нема цього в цім світі, то треба його шукати в невидимім.

Там є воно в дійсності! Це є Бог: Божа слава і посідання Бога.

Божа слава

Людина не дає сама собі життя, але отримує його з вищої руки. Від неї вона почувається залежною на кожнім кроці. Коли вона має почати існувати, з якими силами і як довго має жити - все це їй призначене від когось вищого. Бог є Тим, Хто дає їй існування, ставить її на цім для неї чужім світі та підтримує її на нім. З цього виходить, що людина є власністю, слугою та що вона сама собі не може вибирати життєвого змісту до вподоби, але мусить себе питати: яку ціль Сотворитель світу і людей поставив світові й людям.

Задля якої ж цілі сотворив Бог це все? Це все може тут бути тільки задля Бога. Якщо чоловік купує пусту землю, розрівнює її, ставить на ній будинки й господарські приміщення, робить з неї гарну ферму з хвилястими засіяними полями, зеленіючими луками і квітучими садами, то чи робить це і чи може робити задля цієї пустелі? Чи не радше задля своїх цілей? Щоби самому з цього щось мати.

Що ж було на початку світу? Нічого! Сам Бог був лиш, а коли Він покликав всі сотворіння з нічого, чи ж могло це статись інакше, ніж в першій мірі з огляду на самого Бога?

Не було нічого іншого, лиш Він сам. Як же могло Його щось інше схилити до створення?

Може, дехто подумає: коли не було ще світу, то Бог бачив його вже в дусі й міг його тому також задля нього сотворити.

Справді, Бог міг також і добро світу мати на меті, але неможливо, щоб в тому була перша ціль, перша спонука Його діл. Бо тоді Бог діяв з метою, яка є поза ним; а від чого даємося порушувати як від останньої цілі. Бо нащо ж ми б за цим дармо змагали? Одне й друге є неможливе в Бога. Йому нічого не бракує і Він, перша причина всіх речей, царює над усіма створіннями в повній незалежності. Творить Він щось, то це може статись лиш через повне самовизначення. Він єдиний є причиною, яка спонукає Його творити, Він один є також першою і останньою метою, задля якої Він творить.

Подібно діється в господаря. Справді, дбає він, щоб добре обробити поля, про дозрівання збіжжя, про худобу, але у всім мусить він як розумний чоловік, який стоїть над цими всіма створіннями, домагатись, щоб всякий гаразд був для нього самого. Бо не він є задля господарства, але воно задля нього!

Такої користі, яку господарство приносить господареві, світ не може принести Богові. Якщо господар має користь з господарства, то це від того, що воно дає йму те, чого йому бракує, те, що незалежно від нього було: землю, збіжжя під засів, худобу.

Богові нічого не бракує: Він все має. Нічого не є незалежне від Нього; цілий світ сотворив Він з нічого. Він вложив свої дари в нього, він увесь є Його дарунком. Тому світ не може Йому нічого дати, чого Він вже не мав би, що могло б Його якось збільшити, зробити щасливішим і багатшим. Чи сонце стане багатшим, коли воно витворить веселку? Чи має з цього якусь користь?

Тим менше ще має Бог зі створення світу - він є також немов відблиском Його надмірної повноти.

*

Ніякої користі не може дати світ Богові. Що ж отже може він Йому принести? Віра й розум відповідають на це - нічого іншого як Його славу.

Ця слава є двоякого роду: матеріальна і особова.

Матеріальна полягає в тім, що всі створіння вже через своє існування і свій природний розвиток дають свідоцтво про існування, мудрість, всемогутність, красу Бога, яких відбитком всі вони є. Подібно як рання і вечірня зоря приносять честь сонцю, а кожний мистецький твір митцеві. У цім сенсі говорить Святе Письмо: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19, 2).

Особова слава полягає в тім, що як особи розумом і свобідною волею наділені сотворіння, люди й ангели, не лише як інші багато розвиваються і в цей спосіб як твори мистецькі прославляють митця, але також, що вони розважаючи про діла Божі, пізнаючи існування Бога, Його силу, мудрість, доброту, їх також внутрішньо признають і цьому подиву також дають певний вислів.

Ця слава є єдине, що Бог для себе вимагає. Це не є ніяке честолюбство, як деякі думають, бо честолюбство полягає в старанні про марну але перебільшену славу, або в шуканні слави як цілі в собі, задля слави самої. Бог шукає слави через створення, але не як цілі в собі, - такою є Він сам для себе - але лиш як супровідне явище. І вона Йому належиться. Він мусить її жадати, бо матеріальна слава є тісно зв'язана з його ділами щодо нерозумних створінь. Усюди приводить Він єства до буття, містять вони в собі відбиток Його сили й величі, як дуга криє в собі відблиск сонячного світла, а кожний мистецький твір відблиск розуму митця. Цю славу ніяк не можна розділити від Божих діл. Тому мусить Бог також її хотіти.

А що стосується особової слави зі сторони сотворінь наділених розумом, то це відповідає правильному порядкові, що вони пізнають Бога як свого сотворителя, як найвище добро для всіх і це також виявляють назовні. Щось мусить Бог від них вимагати, а що цим не може бути якесь збагачення, тільки слава, то вона мусить бути.

Якщо Бог цієї слави жадає, то за цим промовляє правильний порядок.

Посідання Бога

Як дуже мусить Бог вимагати також своєї слави як першу ціль сотворіння, так з цим злучив Він ще іншу ціль: добро сотворінь. Усі мають у свій властивий спосіб брати участь в Його повноті-щасті.

Це діється відповідно до суті роду сотворінь в різний спосіб. У нерозумних створінь: світил, мінералів, рослин і тварин, осягається це через їхнє існування і життєвий розвиток на цім світі; у людей це мусить сягати далі.

Людина створена для повного щастя. Це доводить не лише факт, що всі прагнуть мати досконале щастя і за ним з цілою силою женуться, але також це стверджує одноголосне переконання всіх філософів, починаючи від Платона, Аристотеля, Епікура аж до Шопенгауера і Канта, який каже: «Бути щасливим є конечним бажанням кожного розумного, але скінченого єства» (Критика Практичного Розуму, вид. Гартенштайн IV, 123).

Ця погоня за щастям мусить колись бути осягнена, бо як каже поганин Аристотель, природа нічого не творить на дармо - а що більше Бог!

Тож ми бачимо, що для всіх природно даних нам здібностей і потреб є тут щось, що їм відповідає. Око хоче бачити - воно знаходить світло; вухо хоче чути - воно приймає звуки; вуста хочуть їсти й пити - їм даємо їжу та напої. Чи ж мала би, отже, головна потреба, що обхоплює цілий рід людський і урухомлює всі інші потреби, залишитися невтамованою? Це немислиме! Колись мусить відкритись людині доступ до досконалого щастя.

На цім видимім світі це не станеться; бо все, що тут маємо, замало для нас: ані багатство, ані слава, ані розкоші, ані праця, ані поступ культури - це все не сповнює наших потреб, це все марнота, швидкоминучість; це все зв'язане з болем і терпінням.

Тому мусить бути якийсь другий світ, де людство знайде своє щастя.

*

Де ж, отже, є місце досконалого щастя, де не було б ніякого терпіння, а було б забезпечене повне посідання всякого добра? Лиш у Бога, в Його Небесному Царстві.

Чому лиш там? Бо там нема того всього, що нас тут мучить; бо душа після виходу з тіла скидає з себе всяке земне горе. Відтак також тому, бо ми там все посідаємо, чого наша природа вимагає до свого заспокоєння.

Має в нас запанувати спокій, то мусить насамперед головна частина, душа, цілковито бути задоволена. Бо що помогло б наситити всі потреби, якщо душа й далі би голодувала? Чи не було б це страшним непорозумінням, подібним до панського дому, в якому слуги в щасті сміялися б і жартували б, а в тім самім часі сама власниця і пані дому ниділа б в глибокім смутку і в'янула б з гіркого болю? Чи можна б такий дім вважати щасливим?

Лиш тоді, отже, щастя людини є запевнене, якщо душа її цілком задоволена. А душа, духовне єство, находить своє задоволення лиш в посіданні духового добра. По це духовне добро простягає вона рівночасно обидва плеча: розум і духовну волю. Розум змагає до знання, а воля до добра, яке дає щастя. Так розум як і воля спрямовані не до чогось скінченого, але до безмежного. Розум може завжди пізнавати щось нове. Також воля може обіймати не лише якесь одне добро, як голод тільки їжу, але все, що є добре.

Так розум, як і воля, мають не лише здатність пізнавати безмежне, але також хочуть його вони посідати цілком, вони не вдоволяються частинами. Потреба пізнати правду хоче дійти аж до останніх зв'язків, пізнати останню причину, останню ціль всіх речей, притім все гідне знання, цілу останню дійсність і правду.

Потребу волі також не вдасться вдовольнити осягненням будь-якого добра. Вона прямує до досконалого добра, якому нічого не бракує, яке її цілком вдовольняє. Тому, як бачимо, не вистарчає людині ані всього осягненого знання, ані всього можливого до осягнення земного добра.

Досконалу останню правду, останнє джерело всякого знання і найдосконаліше останнє добро, якому нічого не бракує, це все обіймає і всяке щастя може дати, лише Бог, першоджерело та зміст всякого буття, правди й добра.

Тому душа знаходить лише в Ньому свій останній спокій, задоволення і щастя.

Цим задоволенням найвищої частини в людині є завершене цілковите і остаточне її щастя. Бо колись деякі потреби, що тут мучать людину, скінчаться зі смертю. І так буде бажаннями насичення та розкошей. Відтак бажання любові та тілесних приємностей. Душа скидає тіло, яке є носієм і вогнищем таких потреб, коли залишає цей світ. Вона не тужить за тілом, як подорожний, який щасливо прибув додому, не тужить за кораблем, що його привіз на суходіл. Але навіть тоді, коли тіло встане пізніше з гробу і злучиться з душею, не матиме вона вже ніякої туги за цими речами. Бо голод і спрага дані Богом, щоб запобігти руйнації тіла, а бажання продовження роду, щоб прогалини, які заподіює смерть в людськім роді, знову заповнити. А воскресле тіло буде прославлене, осяяне, як блискучий дорогоцінний камінь, воно буде нетлінним, а смерті, яка робила конечним доповнення через нові народження, на другім світі вже не буде. Тому-то не повстануть у воскреслій людині такі бажання ніколи. Вони будуть цілком усунені. Садукеям, які з цього приводу журилися, Христос сказав: «Помиляєтеся, бо не знаєте ані Писання, ані Божої сили. У воскресінні не женяться і не виходять заміж, а є як ангели на небі» (Мт. 22, 29-30).

Подібно буде з бажанням за іншими розкошами і за багатством та могутністю: золото, срібло, достатки не будуть там, в небі, мати жодного значення. Тому людина на другім світі не буде за ними тужити.

Такі бажання не ставлять на другім світі жодних вимог, їхня відсутність ніяк не зупиняє щастя людини. Радше, навпаки, вона тішиться, що звільнилася від всіх цих мучителів. Як полонений, що скинув всі окови і осягнув бажану свободу. «Ти розкував мої кайдани. Я принесу тобі похвальну жертву і прикличу ім'я Господнє» (Пс. 116, 16-17).

Усі інші бажання і потреби разом з пошуком правди йдуть разом з посіданням Бога і Його величі цілком на його рахунок. Так змагання за славою і. поважанням: бо нема більшої слави, як стояти в присутності Бога і Його святих духів. Або ж бажання розкошей і приємностей. Не можна уявити собі більшої розкоші, ані більшої приємності, як бути переповненим та перенятим радістю самого Бога. Або, може, згадаємо прагнення власної досконалості? Отже, хто оглядає Бога, найвище моральне добро, цей буде ним так зацікавлений і захоплений, що не буде могти вже бажати нічого злого, бо замість давнішої незгоди між законом духа і законом тіла все в душі нахилиться одностайно до Бога, до добра і цим всяке змагання до чесноти буде заспокоєне. Кожний гріх буде усунений в небі при Бозі, а ідеал всесторонньої праведності буде осягнений. Додаймо ще до того, що там не буде ніяких кліматичних перемін, непогоди, недуг, невдач ані смерті, хто ж, отже, заперечить, що посідання Бога містить в собі повне щастя людини.

І не лише для одиниць це вартує, але також для загалу. Бо що ж осягає цей своїм поступом культури? Правда, що він стає щораз мудріший, розсудливіший, ліпший, гармонійніший та щасливіший. А всі, що посідають Бога, посідають найвищу мудрість, найчистішу чесноту, вони є учасниками найбільшої сили, вони цілковито посідають найвище щастя. А що всі вони одним Богом переповнені і одною Божою любов'ю оживлені, то панує між ними всіма така ж чудесна згода і любов, всі вони становлять з Богом одну щасливу родину.

Від останньої цілі для цілого людства мусимо вимагати, щоб вона була для всіх доступною, щоб вона всяке упорядковане бажання в повноті заспокоювала, щоб вона вічно тривала, це все маємо в Бозі та в Його вічному посіданню. І лишень в Ньому!

Все прямує до початку, з якого воно вийшло. Тіло людини, рослини і тварини вертаються назад до землі, з якої вони взяті. Кинутий вгору камінь падає, поки не опиниться знову на землі. Дитина плаче, поки не сховається в обіймах матері. Так само й з людським життям. Вийшовши від Бога, воно зітхає, бореться і стогне, поки знову до Бога не верне.

*
* *
Слава Божа і вічне посідання Бога - це, отже, є останнім змістом життя і Його представляє, тому Спаситель також завжди змальований серед гостини і весільної забави, яку Бог влаштовує.
Ця ціль доступна всім, що мають добру волю. Це власне є те, що винагороджує всі сльози, клопоти й труди, а саме життя робить вартісним.
Коли всі інші цілі ставлять нас зі своїми приємностями наприкінці перед пусткою, то ця мета вказує ген поза гробом ясну ранню зорю; коли інші цілі обвивають світ розпукою, як темна ніч, то ця додає відваги і довіри. Справді, задля вічного життя виплачується жити. На питання про ціль буття нема іншої відповіді, як та, яку сам Христос дав: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33).

з німецької мови переклав др.Андрій Галабарда


При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на Milites Christi Imperatoris обов'язкове