Уроки паломництва "Бути завжди поруч!"

11-11-2009

  • Категорія:


51-е Міжнародне військове паломництво до Люрду (Франція) та 16-е для українців видалося надзвичайно яскравим та багатим на враження, духовні переживання та теплі душевні нотки. Особисто для мене стало своєрідним феноменом те, як з абсолютно розрізненої за віковими, світоглядними, статусними і навіть конфесійними особливостями маси людей (81 паломник) до кінця поїздки зросла згуртована команда, яка почала дорожити та переживати за долю кожного свого учасника. Особливу роль у цьому згуртуванні зіграли представники духовенства (були присутні священики УГКЦ, УПЦ, РПЦ та УКЦ КП). З поміж них особливо виділявся представник Центру військового капеланства Львівської архієпархії УГКЦ брат Андрій Зелінський, ТІ. Чи не завдяки його зусиллям найбільший загін - курсантів Львівського інституту Сухопутних військ - видавався чи не найорганізованішим та заповзятішим до пісні, допомоги та бажання пізнавати світ. Брат Андрій був у буквальному змісті занурений у інтереси та стосунки курсантів. Останні відповідали йому довірою та повагою. І навіть попри те, що душпастир рідко одягав свою монашу рясу, він залишався ним завжди, знаходячи вірне духовне слово навіть у самих гострих ситуаціях. А з яким бажанням майбутні молоді офіцери виконували його прохання!.. Гадаю, цьому цілком могли позаздрити й їх командири, яким, як не прикро, все ж доводилося час від часу проводити «душещіпні» бесіди.

З якими враженнями та здобутками повернувся до Батьківщини брат Андрій? Чим збагатився його капеланський досвід? Читайте в інтрев'ю, яке «курсантський» духівник люб'язно погодився дати «Народній армії»

 

-Брате Андрію, ви вже не перший рік працюєте серед курсантів в якості військового душпастиря. Чим особисто для вас є ця нива? В чому ви вбачаєте її головне призначення?

 

- Військове капеланство - цікавий і далеко не до кінця усвідомлений, хоча по суті реально існуючий, фактор українського суспільного життя. Де-юре інститут військового капеланства в нашій державі поки не відроджено, проте де-факто уже сьогодні на цьому полі невтомно трудиться чимала кількість представників духовенства різних конфесій. Особисто для мене мета такої праці доволі проста та водночас надзвичайно захоплююча. Адже що може захоплювати уяву більше, аніж робота в безкраїх глибинах людської душі, праця, яка перш за все означає віддане служіння найсокровеннішим і найблагороднішим прагненням людської особистості на її шляху до Абсолютного?

Захоплюючий характер праці військових капеланів обумовлює й той факт, що нам доводиться опікуватися душами, одягненими у військовий однострій (даруйте за, можливо, дещо екстравагантну образність). Саме так! Адже ж військова освіта і специфічний вишкіл у військах, як також і доволі особливий спосіб життя, що його провадять військовослужбовці, мають свій особливий вплив на емоційну сферу їхньої особистості, на їхнє світосприйняття та на формування їхнього світогляду - іншими словами, на їхній духовний світ. Завдання капелана, як ми його бачимо в Центрі військового капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ і як ми його програмно виражаємо в нашому девізі, полягає в тому, щоб «бути завжди поруч» з військовослужбовцями - поруч у труднощах і радощах військової служби; поруч у численних і неминучих викликах життєвих буднів, сповнених широким асортиментом найрізноманітніших досвідів, поруч, щоб невтомно свідчити про постійну Божу присутність на їхньому життєвому шляху, на якому день за днем вони намагаються реалізовувати і своє професійне покликання.

 

- Мабуть, це один із тих щасливих девізів, які справді втілюються в життя. Принаймні, я в цьому переконався на власні очі під час паломництва. Ви не відходили від курсантів ні на крок. І навіть в Люрді дали перевагу міжнародному наметовому містечку (Саме там жили курсанти. - Авт.), хоча й могли облаштуватися в комфортабельному готелі... Чи просто бути військовим душпастирем?

 

- "Бути завжди поруч!» виразно лунало в моїй свідомості під час паломництва. Більшу частину мого часу я проводив з курсантами Львівського інституту Сухопутних військ, серед яких, спільно з отцем Степаном Сусом, головою нашого центру, ми й проводимо капеланську працю. Наше служіння відрізняється цілим рядом характерних йому властивостей, зумовлених перш за все віковим фактором, як також і потужним впливом військового внз. Молодість - найяскравіша, найпрекрасніша пора людського життя, сповнена однак численними викликами та, деколи, серйозними перешкодами на шляху реалізації та утвердження власної особистості. Це - час шаленої енергії, час надзвичайного запалу та відкритості до світу. Саме тому курсанти бачать навколишню дійсність дещо по-особливому, в характерний їхньому світосприйняттю спосіб. Капелан має все враховувати...

 

- Вам довелося чимало попрацювати в ході поїздки. Доволі часто були й досить непрості ситуації...

 

-Подорож до далекої Франції для переважної більшості наших юних паломників виявилась чудовою нагодою вперше в їхньому житті виглянути поза межі свого культурного контексту, побувати в різних мовних середовищах, побачити та самостійно оцінити певні характеристики побуту в європейських країнах. Самі ж урочисті заходи в Люрді надавали їм можливість у дружній і молитовній атмосфері ближче познайомитися з представниками збройних сил інших держав, з їхньою військовою культурою та з багатством їхніх національних колоритів. Звичайно, погляд у новий для наших хлопців світ не міг залишити байдужою молоду свідомість. Годі й говорити про багатство вражень від побаченого та про широкий спектр емоцій, викликаний ними. Бути завжди поруч для капелана означає також і готовність розділити з військовослужбовцями емоційну напругу, стати автентичним учасником їхньої радості та тривог, допомогти їм сприйняти належним чином, підключаючи систему раціонального аналізу, таку велику кількість нової інформації та витримати непросте емоційне навантаження. Дружня порада капелана, народжена з особистого молитовного досвіду, дозволяє розвіяти певні сумніви, краще зорієнтуватися в обставинах, що складаються. Саме такій меті, мені здається, і сприяли наші щирі розмови на прості буденні теми десь на дорогах старого світу поміж Прагою та Мюнхеном, Парижем і Римом, Венецією та Віднем. Завжди з усмішкою, і завжди з простором для серйозної застанови.

 

- Я б порівняв наш паломницький автобус з ковчегом, в якому було кожної тварі (від слова творіння) по парі. А ще він у дивний спосіб уособлював Україну з її культурним, релігійним та соціальним різномаїттям. Чи важко було підтримувати мир на «човні»?

 

- Так, певним викликом для присутніх у делегації капеланів стало, як мені видалось, налагодження належного рівня спілкування поміж членами різних груп, що брали участь у паломництві. Стати конструктором двотижневого автобусного симбіозу людей різного віку, різних військових звань та, відповідно, різного життєвого досвіду вимагало чималих зусиль. Дуже часто доводилось, як і годиться у подібних ситуаціях, балансувати поміж відмінностями вікового світосприйняття різних поколінь. Та час сміливо вносив свої корективи. Після двох тижнів у дорозі, наш автобус став тим теплим і по-домашньому привітним простором, у якому хотілось поділитись власними думками та враженнями з тими, хто сидів поруч. З кожним кілометром пройденого шляху все міцнішими ставали дружні стосунки поміж прочанами, народжувалась спільнота. Звичайно, сприяли цьому й спільні молитви на колесах, і роздуми представників духовенства, і веселі історії з власного життєвого досвіду, як також і обмін враженнями від побаченого на кожному етапі паломництва. Будувати мости порозуміння між різними категоріями людей, які присвятили своє життя благородній справі захисту Вітчизни, бути поруч, щоб стати консолідуючою ланкою у сфері особових взаємовідносин військовослужбовців, пов'язаних спільною відповідальністю перед рідним народом, бути поруч тоді, коли емоційна ескалація конфлікту досягає свого апогею і необхідним стає чиєсь альтернативне бачення компромісного характеру - саме таким чином військовий капелан отримує ще одну нагоду відповісти на заклик Христа - «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Євангелія від Матвія 5, 9).

 

- Так, паломництво мало чималий потенціал виховного впливу, і не тільки в міжособистісних стосунках, відчувався потужний патріотичний вплив, піднесення українства. Ви відчули це так само, як я?

 

- Так, й особливо яскраво це відчувалося у Люрді, де зібралися військові делегації з понад 30 країн світу. Можливість порівняльного аналізу майже завжди ефективно сприяє процесу самоутвердження. Деколи необхідно фізично доторкнутись краси та величі інших культур, щоб збагнути всю велич і красу рідної. Важко навіть уявити собі різноманітність почуттів, які оволодівали членами нашої делегації, коли вузенькими вуличками піренейського містечка на фоні різномовних поліфоній впевнено та бадьоро звучали такі рідні нашому серцю «Розпрягайте, хлопці, коней» чи «Ой, на горі та й женці жнуть». Тоді українським очам видавалось, що навіть верхів'я гір, які уважно спостерігали за урочистою військовою ходою, починали з завзяттям підспівувати мовою Шевченка. А які хвилюючі почуття переповнювали серце, коли в різнобарвному морі національної атрибутики можна було поглядом натрапити на жовто-блакитне знамено, що гордо розвивалось над тисячами яскравих військових одностроїв. У такі миті на обличчях молодих українських військовиків можна було спостерігати, як глибоко в їхніх душах прокидалась сакральна повага до рідного, як урочистим сяйвом у їхніх зіницях спалахувала природна гордість за свою державу. Бути поруч у подібних моментах означає для капелана можливість взяти активну участь у формуванні патріотичної свідомості військовослужбовців, у набутті ними почуття особистої відповідальності суспільного масштабу перед народом, на вірність якому складали урочисту присягу. Усі ці ідеали якось по-новому оживають у контексті міжнародної зустрічі військових прочан, і завдання капелана за таких обставин полягає саме в тому, щоб надати здорову духовну інтерпретацію глибоких внутрішніх переживань патріотичного характеру.

 

- Чи було щось під час паломництва, що стало нагородою за ваші зусилля особисто для вас?

 

- Для мене нагородою стала сама можливість участі у поїздці по святих місцях, можливість служіння душам у погонах, адже у такий спосіб я отримав нагоду з дня на день здійснювати своє служіння Богові та реалізувати своє життєве покликання. Саме тому я вирішив поділитись своїми короткими капеланськими роздумами про цьогорічне міжнародне паломництво до Люрду на тлі певної застанови над роллю та духовним значенням діяльності представників духовенства в лавах Збройних Сил України. Паломництво постало в моїй уяві як модель функціонування військового капелана серед особового складу. Виклики, які протягом двох тижнів нам творчо кидали реалії спільного побуту, стали для мене свідченням не лише необхідності для військового середовища адекватної реакції військового командування, яка в нашому випадку завжди вчасно і ефективно забезпечувалась завдяки належній діяльності керівників делегації, але й доказом необхідної наявності духовної складової, що завжди облагороднює та наповнює глибшим змістом навіть, здавалось би, найбанальніші факти військових буднів, дозволяє розглядати та оцінювати дійсність крізь призму віри. Людина у військовому однострої - це в першу чергу людина, і тому ефективність кожного військовослужбовця в загальній оборонній системі держави завжди залежатиме від його цілісної комплексної готовності, яка оцінюється не лише належним фізичним станом і наявністю необхідних знань і навичок, але також, дуже важливо, його психічним станом, його загальною внутрішньою настановою. Отож держава в жодному випадку не може дозволити собі нехтувати духовним елементом військової підготовки, який реалізовується через задоволення духовних потреб військовослужбовців відповідно до їхніх релігійних переконань і в правовому вимірі чітко і не двозначно гарантується Конституцією України.

Твердо вірю в те, що ніщо не може змінити людської особистості так, як це може зробити ставлення до неї іншої людини. Військовий капелан, черпаючи силу зі свого особистого духовного досвіду, має своїм належним, сформованим на міцних християнських засадах та підкріпленим достатніми знаннями з інтелектуальної скарбниці людства ставленням до військовослужбовців пробуджувати в них відчуття власної гідності, глибше усвідомлення своїх можливостей, виховувати в них життєстверджуюче ставлення до оточуючого світу, включаючи і до вимогливих реалій військової служби, та викликати з глибин їхнього єства силу до вірного й гідного служіння своєму народові. Для здійснення такої високої мети держава повинна забезпечити військового капелана чи не найважливішим знаряддям ефективного задоволення духовних потреб - можливістю бути завжди поруч.

Руслан Ткачук, «Народна армія»
http://www.kapelanstvo.com.ua

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на Milites Christi Imperatoris обов'язкове