«Життя змарнував той, хто нікому не допоміг»

26-11-2009

• Категорія:

• Теги:

• Церква в Україні |
• цікавинки |
• культура і суспільство

27 листопада минає десята річниця з дня смерті доктора медицини о. Генриха Мосінґа, видатного діяча ХХ століття - священика, лікаря, професора і просто Людини з великої літери.

Генрих Мосінґ народився у Львові 27 січня 1910 року в родині, де професія медика передавалася по чоловічій лінії з покоління в покоління: від Йосипа - прапрадіда до Ґольфрида - прадіда, Казімєжа - дідуся, Станіслава - батька та до Генриха. О. Генрих Мосінґ помер у Львові 27 листопада 1999 року і похований на Личаківському кладовищі.

27-річний доктор медицини

Ще будучи студентом медичного факультету університету Яна Казімєжа у Львові, Генрих Мосінґ почав працювати під керівництвом професора Рудольфа Веїґля. Молодий юнак, отримавши в 1934 році медичний диплом, взявся за дослідницьку працю, плодом якої було написання дипломної роботи на тему «Епідеміологічні та серологічні дослідження сипного тифу». Захистивши роботу, Генрих Мосінґ у 1937 році отримав ступінь доктора медицини у Львівському університеті. Протягом чотирьох років (1935-1939) він був керівником Центральної біологічної лабораторії Інституту Гігієни в Варшаві, підтримуючи тісний контакт з професором Веїґлем.

Золотий Хрест Заслуги

Ведені дослідження і публікації сприяли тому, що під кінець 30-х років д-р Мосінг був відомим фахівцем в галузі сипного тифу не тільки в Польщі, але й за кордоном. Визнаючи його заслуги, Президент Речі Посполитої Іґнаци Мосьчіцкі указом від 23 ІХ 1938 р. нагородив доктора Золотим Хрестом Заслуги.

Під час вибуху Другої світової війни і поділу земель Речі Посполитої, Мосінґ залишився у Львові, де в Інституті професора Веїґля розгорнув широку наукову, суспільну і патріотичну діяльність. Професор Веїґль призначив його керівником лабораторії вакцин і своїм заступником у наукових справах.

У період німецької окупації Львова вакцина проти сипного тифу, що вироблялася в інституті, потрапляла не тільки до рук окупантів, а також у відділи польського підземелля, в місця примусових робіт (одне з них знаходилося по вул. Яновській у Львові), а також до інших місць людської недолі. Д-р Мосінг власноруч вакцинував молодь, священиків та інших осіб.

Едвард Плєшевський говорить: „Д-р Мосінг залишився в Львові, щоб допомагати полякам, але служив усім. Ніколи не зважав на національність, переконання, віросповідання. Страждаюча людина була для нього найголовнішою. Можна було прийти до нього будь-якої пори. Він вважав, що краще дати себе обманути, аніж не надати допомогу. Був мудрим і простим. Говорив: "Людина є не метою, а мостом. Через повагу до людини, її гідність, ми наближаємося до Бога". Одягався скромно. Ніколи не брав грошей від пацієнтів. Селяни, яким допомагав, жертвували йому продукти, а він ділився ними з бідними".

Керівник Інституту Епідеміології у Львові

У березні 1944 р. професор Веїґел змушений був залишити м. Львів. Після приходу радянських військ д-р Мосінґ обійняв наукове керівництво Інституту, якому надано назву Інституту Епідеміології. Відповідно до радянських приписів у червні 1948 р. д-р Генріх Мосінґ отримав ступінь кандидата медичних наук, а в грудні 1956 р. - ступінь доктора медичних наук СРСР.

Після війни відділення сипного тифу було одним з найважливіших відділень Львівського Інституту Епідеміології. Будучи його директором, Генріх Мосінг старався не тільки підтримувати традиції Інституту професора Веїґля, а також реалізувати нові дослідницькі плани. Вчені займалися, як і раніше, масовою продукцією вакцини проти сипного тифу і підготовкою антигену для потреб діагностики у зв'язку зі зростанням захворювань. Крім робіт в лабораторії, д-р Мосінг продовжував територіальні дослідження, головним чином в Україні та Білорусі. Його успіхи, досягнуті у боротьбі з тифом були навіть відзначені владою, яка на початку 1946 р. нагородила його відзнакою „Отличнику Здравохранения".

«Ангел, а не людина»

Д-р Мосінг в безпосередньому контакті з людьми, був стриманим у мові, дуже неохоче говорив про себе, але вмів уважно слухати, завжди був дуже тактовним. Мав величезну інтуїцію і дар психолога. Йому були притаманні оптимізм і життєвий ентузіазм, скромність і покора, велике серце і поблажливість для людей. Симпатією обдаровував молодь, зумів досконало з нею порозумітися.

Владислав Щепанський згадує: «З отцем-професором Генрихом Мосінґом я познайомився в половині 70-х років. Це бав лікар, відданий друг, який приходив допомогти професору Мечиславу Ґебаровичу, в якого я, як учень, часто бував. Професор завжди з великою пошаною і великою прихильністю говорив про Мосінґа «свята людина», «ангел, а не людина». Ґебаровичем молодий лікар опікувався до кінця життя. Для мене отець-професор був, передусім, моральною підтримкою. Вмів він також відчути і доцінити творчий труд, причому не тільки у навчанні, а й в інших галузях. Був для мене і духовним отцем - дуже добрим, але вимогливим».

Отець Генрих відвідував хворих не тільки у Львові, а й далеко поза ним."На початку 80-х років я бачив, як дбайливо він доглядав тяжкохвору Марію Хмєльовську", - пише Владислав Щепанський. Трохи пізніше відвідував паралізованого православного священика о. Олександра. Супроводжуючи його неодноразово у таких відвідинах, я із зворушенням спостерігав, як багато серця і співчуття він умів давати страждаючим людям. Хтось із учнів професора сказав так: „Ця людина як айсберг - так мало ми про неї знаємо, лише дрібну частину його діяльності, решта - непомітна".

Єпископ Лєон Малий згадує: „О. Хоміцький з Мурафи розповідав, що колись захворів. Йому порадили поїхати до лікаря. Хотів заплатити, але той не взяв грошей, а сказав, що хоче, щоб священики також були здорові".

Проф. Мосінг мав великий авторитет і визнання у різних колах і серед різних національностей. Росіяни говорили про нього „праведник", тобто людина, що живе в гармонії з моральними цінностями. Варто тут пригадати висловлювання професора медицини і письменника Бориса Угрюмова з Києва, який написав про Мосінґа так: „Мосінг керується совістю, любов'ю до людей, великим серцем", а в іншому місці тієї самої статті: „Беручи до уваги масштаб зацікавлень і глибину знання, можна Генриха Мосінга назвати людиною століття".

Священство

У 60-роках Генріх Мосінг отримав дозвіл на виїзд до Польщі. Розуміючи його глибоке бажання і відчуваючи незвичайну індивідуальність, кардинал Стефан Вишинський, Примас Польщі, в порозумінні з архієпископом митрополитом Каролем Войтилою, висвячують Генриха Мосінґа у сан священика.

Повернувшись до Львова вже священиком, свою наукову і лікарську працю він почав пов'язувати зі священицьким служінням. Отримав псевдонім „отець Павло", розпочав своєрідну пастирську діяльність.

Єпископ Лєон Малий згадує: „Кожної суботи вночі ми виїжджали зі Львова, щоб у неділю вдосвіта працювати в парафіях. В понеділок після повернення отець звершував Святу Месу. Хворих приймав від ранку до вечора. В перервах ми молилися бревіарій, розарій. Він викладав нам теологію і філософію. Наступний день виглядав так само: близько 6.00 вставали, о 6.30 - Свята Меса. В середу і четвер ми йшли до хворих. В п'ятницю молилися Хресну Дорогу, а в суботу готувалися до виїздів".

Через те, що о. Генрих ніколи не приховував своїх поглядів, зокрема, тих, що стосувалися справ віри, влада змовчала про його досягнення в галузі боротьби з сипним тифом.

Вихователь молоді

У травні 1973 р. через швидку втрату зору о. Генрих Мосінг пішов на пенсію. Однак він ще якийсь час брав участь в закінченні двох розпочатих дослідних проектів у співпраці з Інститутом Органічної Хімії Академії Наук УРСР.

В інституті, де проживав, він навчав хлопців латині, старогрецької мови і моральної теології. Пізніше купив житло, яке стало місцем таємних пастирських зустрічей, а також лікарським кабінетом. Серед учнів д-р Мосінга є професори, доктори медичних наук, видатні вчені й викладачі вищих медичних закладів. Багато з них заснували свої наукові школи. Один з них, професор д-р К. М. Сіняк, згадує: „У науці професор Мосінг був безмежно чесним. Своїх учнів впроваджував на широкі дороги науки. Відносини між учителем та учнями були побудовані, з однієї сторони, на його незворушних засадах, а з іншої - на його великій дружелюбності для кожного. Нікому ніколи він не накидав своїх поглядів, натомість завжди знаходив час для консультацій і дискусій".

Отець-професор багатьох молодих хлопців підготував до священицького служіння. Його тиха і витривала праця замінювала в тодішніх умовах духовну семінарію. О. Генрих, навчаючи, залишав молодим людям багато свободи, а одночасно ставив до них високі вимоги. Була це виняткова школа життя, ніхто не отримував у цій школі офіційного диплому, але вона давала дуже багато, глибоко формуючи на все життя. Там можна було багато навчитися, перш за все - оцінювання. І що знаменне - професор зумів багато передати, вживаючи одне лише речення. Девізом для молодих були слова: „Adiuva et ora, disce et labora" (Допомагай і молися, вчися і працюй).

„Він вважав, що ми повинні служити Христу і Церкві. Вимагав від нас цього, необов'язково в священстві. Ми могли працювати як катехети, давати свідчення в суспільстві", - розповідає єпископ Леон Малий.

Едвард Плєшевський підкреслює, що о. Мосінг володів винятковим даром молитви. „Він показав нам глибину розарієвої молитви. Це було за часів, коли Церква була переслідуваною і все робилося в таємниці. Висилав нас з допомогою до самотніх осіб".

Владислав Щепанський в своїх спогадах пише: „Генріх Мосінг займав у Львові виняткове місце. Свій талант і здібності присвятив людям - як науковець, епідеміолог і лікар, що несе з добротою і саможертвою безкорисливу допомогу хворим, як наставник і вихователь декількох поколінь молоді, і, врешті, як подорожуючий священик, служачи для ближнього під ім'ям отця Павла. Від часів юності його життєвим девізом було: „Vitam perdidit qui nemini prodidit" (життя змарнував, хто нікому не допоміг). Лікар, вельми освічений гуманіст з широкими горизонтами, великими знаннями, людина з глибокою духовною культурою, делікатний і вразливий на потреби іншої людини. Все життя він служив людям добрим словом і вчинком. Його професійне захоплення і покликання завжди справляли на мене велике враження. Можна сказати, що лікарська допомога, надана ним завжди з радістю, була місією милосердя. Гідна подиву і наслідування була глибока віра і довіра до Божого Провидіння".

Едвард Плєшевський говорить: „З перспективи років я усвідомлюю собі цю службу, його героїчні вчинки і спосіб буття. Не кожен зуміє відмовити собі всього. Знижувався до найменших, а одночасно дорівнював найвище поставленим. Я згадую його як людину дуже близьку, але одночасно далеку і незрозумілу".

О. Генрих допомагав священикам в Україні та в Молдові. Виїжджав на Кавказ, в Казахстан, Грузію. У 1992 р. на його ногах з'явилися рани. Після цього він не залишав своєї домівки, але безперервно приймав пацієнтів. 6 грудня 1994 р. його розбив параліч. 13 листопада 1999 р. отець відправив останню Святу Месу і 27 листопада 1999 р. відійшов у вічність.

У своєму листі, складеному на руки Львівського Митрополита Архієпископа Мар'яна Яворського, Йоан Павло ІІ написав: „Ми доручаємо Богові душу справедливої людини, ревного пастиря і витривалого місіонера, відданого без решти Христу і людям. З великою старанністю лікаря і священика він виконував свою пастирську місію від сходу України аж до Кавказу і Сибіру".

Чого навчає його життя?

Владислав Щепанський пише: „Хочу нагадати кілька коротких висловлювань священика-професора на різні теми, які мені, зокрема, залишилися в пам'яті. Я гадаю, що вони можуть в деякій мірі наблизити індивідуальність цієї незвичайної людини, що володіє даром справжньої мудрості.

- Сучасний науковець багато знає, але мало розуміє. Цікаво, що сьогодні при такій високорозвиненій техніці щораз меншу роль відіграє мислення.

- Без слів можна лишитися святим, але без вчинків - ні.

- Ми вміємо просити, але не вміємо дякувати.

Можна задати питання - чого навчає нас його життя? Що ця людина зробила зі своїм життям і що зуміла дати на кожному його відрізку і в кожній з галузей, які в такий чудесний спосіб він зумів з'єднати? Нелегко говорити про людину, про її багату індивідуальність. Отець-професор Генрих Мосінг всі свої справи присвятив Богу і людям. Шукав наукової правди і служив Найвищій Правді безкорисливо протягом довгих років, як видатний вчений і лікар, без решти відданий людям, як священик-місіонер, даючи свідчнення віри в умовах ворожої несправедливості по відношенню до Церкви. Людина з високою інтелектуальною і моральною культурою, він все своє життя підпорядкував службі хворим і потребуючим. Серцем був відданий всім людям.

Марія Баша
http://www.catholic-media.org