Джованні Боско (Дон Боско)

• Категорія:

• Католицькі святі

У переддень столітньої річниці смерті св. Джованні Боско (1888) було видано нову книгу про цього святого, щоб "відкрити його щиру особу", тобто щоб продовжити ту руйнівну роботу, що вже кілька років веде "світська" культура з метою підірвати католицьке передання на рівні народної релігійності.

Життєвий шлях святого описується в цій книзі як "шлях спритної людини, якій до того ж і щастить, яка прагне втілити в життя грандіозний проект і володіє феноменальною здатністю робити гроші на вірі та милосерді".

Газета "Корр'єре делла Сера" від 11 лютого 1987 року присвятила цій книзі хвалебну рецензію, підкреслюючи саме намір автора показати світові темні сторони особистості дона Боско: "його двозначні забобони й обмеженість, "похмурий пророчий тон" і "похоронну педагогіку", іншими словами "старозавітню релігійність", що знаменує "справжню культурну реакцію"".

"Перед нами, - продовжує газета, цитуючи автора книги, - вимальовується приземлений вигляд "підприємця від релігії" і разом з тим "шамана", наділеного здібностями великого факіра і спритного фокусника, але насамперед з неабиякими здібностями екстрасенса".

28 лютого 1987 року у свою чергу, "Уніта" присвячує цій же книзі майже пів-сторінки, особливо підкреслюючи менеджерські здібності вдаваного святого. Його справа характеризується як "заснована підприємцем, що зумів утілити свій нав'язливий педагогічний проект... у щось дуже схоже на промислове підприємство з величезним оборотом, у справжню багатонаціональну корпорацію".

Але єдине, що в цій книзі в якомусь ступені наближається до істини, - це здивування життям, де безліч надзвичайного супроводжує насичену й активну соціальну діяльність. І це відбувається - здається, не випадково, - в епоху торжества позитивізму. І сьогодні найвитонченіші дослідження переслідують одну мету: пояснити особистість цього святого, не вдаючись до "надприродного".

Дон Боско народився, коли не пройшло ще і тридцяти років з часів Французької революції, у той рік, коли на Віденському конгресі було зруйновано міф про Наполеона (1815). Вже в XVIII столітті, званому "епохою Просвітництва", віра піддавалася нападкам і глузуванням у рамках наступальної програми в ім'я обожнювання розуму, який бере на себе роль борця проти всього, що він називає "забобоном".

У ХІХ столітті ці нападки змішуються, а часто і тісно переплітаються із соціальними та національними питаннями.

Тут немає можливості хоча б коротко охарактеризувати епоху, коли жив дон Боско: епоху початку індустріалізації, рухів за відродження нації, реставрацій і революцій, епоху потрясінь, які нам важко собі уявити. Згадаймо принаймні про знаменитих сучасників дона Боско.

Коли помер філософ-ідеаліст Гегель, донові Боско було 16 років. Конт, що хотів заснувати нову релігію людства, старший від його на сімнадцять років.

Фейєрбах - на одинадцять, Дарвін - на шість, Маркс - на три роки, Достоєвський старший від нього на шість років, Толстой - на вісім.

Коли в Італії народився дон Боско, Фосколо було тридцять сім років, Мандзоні - тридцять, Леопарді - сімнадцять, Мацціні - десять; Гарібальді - вісім.

Друзями дона Боско були Пій ІХ, Лев XIII, Віктор Еммануїл II, Кавур, Раттацці, Кріспі, Розміні.

У рік смерті дона Боско, у тому ж місті, Туріні, Ніцше остаточно впав у божевілля. Багатьох з цих імен дон Боско навіть не знав. Найвідомішим письменником, з яким, за свідченням самого дона Боско, він два рази зустрічався у Парижі і якого він навернув, був Віктор Гюго.

Але безсумнівно, що світ, у якому жив дон Боско, був проникнутий усіма віяннями, пов'язаними з цими людьми. У цьому світі дон Боско здійснював вчинки, підтримував одні ідеї й відкидав інші, іноді без належного критичного відношення приймав те, що підказував час. Уявляти його образ іншим було б абсурдом.

В обстановці вирування ідей, подій, задумів, в епоху реставрацій і революцій - в епоху, коли Церква іноді вважалася спільницею, а частіше - ворогом, з яким потрібно боротись, коли антиклерикалізм отримав неймовірного розвитку, є те, що вже тоді змушувало навіть ворогів схилити голову - святість.

Рясна, різноманітна святість, насамперед святість так званих "проповідників Євангелія бідним"; святість, перенесена у швидко зростаючі міста, що супроводжується потоком неймовірних переживань і надприродних явищ.

Можна взяти яку-небудь подію з життя дона Боско і розглянути її під мікроскопом, вважаючи її недостатньо документованою. Але відразу ж з'явиться тисяча інших фактів, підтверджених десятками різноманітних свідчень.

Приймемо за точку відліку 1848 рік, що ввійшов в історію як рік великих потрясінь, рік першої війни за незалежність.

Туринська семінарія спорожніла. Більше 80 клириків, всупереч архиєпископові, під час різдвяної Літургії вишикувалися на крилосі Собору з триколірною кокардою на грудях, і в такий же спосіб взяли участь у святах з нагоди прийняття статуту короля Альберта.

У наступному році архиєпископ був заарештований і ув'язнений. У місті господарювали банди анти-клерикалів, що нападали на монастирі. Священики розділилися на священиків-патріотів і священиків-реакціонерів. Тим часом уряд готував закон про закриття всіх монастирів. Закон, відповідно до якого буде закрито 331 чернече об'єднання, де жило всього 4540 ченців і черниць, буде підписаний у 1855 році.

Це лише деякі сумні факти, але в ті ж самі роки в Туріні одночасно живуть і діють, будучи друзями й один одному допомагаючи, св. Джованні Боско, св. Джузеппе Кафассо - тюремний капелан, що супроводжував засуджених до смерті, духовний наставник Джованні Боско, св. Джузеппе Коттоленго - священик, що опікувався невидіковно хворими і називав себе "чорноробочим Провидіння". Протягом деякого часу дон Боско йому допомагає, але потім піде своїм шляхом. Одного разу, взявши край його одягу, о. Коттоленго пророчо сказав йому: "Він занадто легкий. Дістаньте собі міцніший одяг, тому що багато дітей схопляться за нього".

Дону Боско допомагала молода жінка, що було на двадцять років молодшою за нього. Він зустрів її в 1864 році: згодом вона стане фундаторкою конгрегації "Дочок Марії Помічниці християн": це свята Марія Маццарелло.

У 1854 році в ораторій дона Боско потрапить хлопчик надзвичайної духовної обдарованості. Того року був проголошений догмат про Непорочне Зачаття; хлопчик закоханий у цю таємницю Діви Марії. У 15 років він стане святим. Його ім'я - Доменіко Савіо.

Інший хлопчик стане спадкоємцем дона Боско. Його також недавно проголосили блаженним - це Мікеле Руа.

Ще один хлопчик, що провів в ораторії три роки (він говорив, що це був кращий час його життя), довідавшись у віці 16 років, що дон Боско при смерті, запропонує Богові взамін своє молоде життя. Згодом Луїджі Оріоні, що також заснував конгрегацію з виховання дітей (це той священик, про якого Силоні говорить у своїй знаменитій автобіографічній розповіді), буде проголошений блаженним. Він скаже про дона Боско: "Я пройшов би по розпеченому вугіллі, щоб іще раз побачити і подякувати йому".

Інший молодий священик, дон Федеріко Альбер, проповідує під час реколекцій перед п'ятдесятьма юнаками, з числа яких дон Боско хоче вибрати собі помічників. Сьогодні він також проголошений блаженним.

Ось уже вісім святих, офіційно визнаних Церквою (не враховуючи десятків інших, що залишилися невідомими), що зустрічаються, розмовляють один з одним і один одного розуміють, як добрі друзі. Навколо них надприродне проявляється в різноманітних формах, начебто саме в той час, коли Церква Божа страждає за свої і чужі гріхи і зіштовхується з найскладнішими проблемами, Бог хоче наочно виявити живу, гарячу кров, що струменіє в її тілі, і Духа, Що оживотворяє зсередини її тілесний тягар.

У житті дона Боско було багато чудес: пророчі сни, видіння, білокація, здатність бачити таємниці душі, помноження хлібів, їжі й облаток, зцілення і навіть воскресіння померлих.

Згадаємо лише про дві події, що одержали широкий резонанс у сучасному для дона Боско суспільстві.

Перша подія - не тільки сумна, але і страшна. У той час, як король перебував у нерішучості, чи підписати закон про знищення всіх монастирів, що в результаті накликало на нього відлучення з боку Святого Престолу, дон Боско побачив уві сні придворного пажа, що виголосив йому: "Великий похорон при дворі".

Він говорить про це всім своїм помічникам, пише лист королю і попереджає його про те, "щоб він знайшов спосіб усунути навислу загрозу і за будь-яку ціну перешкодити прийняттю цього закону".

Така послідовність подій. Лист дона Боско датується груднем 1854 року. 12 січня 1855 року у віці 54 років помирає королева-мати Марія-Тереза. 20 січня на 33 році вмирає королева Марія-Аделаїда, дружина короля. 11 лютого у віці 33 років помирає брат короля Фердінанд, принц Савойский. 17 травня вмирає останній син короля, якому ледь виповнилося 4 місяці.

Лють короля обертається на дона Боско. 29 травня, порадившись з декількома священиками, він усе-таки підписує закон. Кожний може думати про це все, що завгодно, але сучасники були в жаху.

Інший випадок, навпроти, зворушливий. Улітку 1854 року в Туріні спалахнула епідемія холери, епіцентр якої був у Борго Дора - збірному пункті імігрантів неподалік від ораторія дона Боско. У Генуї від холери померло вже 3000 людей. Протягом місяця в Туріні занедужало 800 і вмерло 500 осіб. Мер міста звернувся до городян із закликом про допомогу, але добровольців, готових доглядати за хворими чи перевозити їх до лазарету, не знайшлося. Усі були охоплені панікою. У день Діви Марії Сніжної (5 серпня) дон Боско збирає своїї хлопців і обіцяє; "Якщо ви доручите себе благодаті Божій і не зробите ніякого смертного гріха, то запевняю вас, що ніхто з вас не занедужає холерою". Він просить їх доглядати за хворими.

Хлопці діляться на три групи: старші доглядають за хворими в лазареті й у будинках, а молодші збирають хворих, що вмирають на дорогах і покинутих на самоті в будинках. Найменші залишаються в ораторії, готові надати невідкладну допомогу.

У кожного із собою склянка з оцтом, щоб мити руки після контактів із хворими. Усе місто і навіть антиклерикально налаштована влада вражені і захоплені. Епідемія скінчилася до 21 листопада. Із серпня до листопада у Туріні занедужало 2500 і померло 1400 людей. Жоден із хлопців дона Боско не занедужав.

Це два випадки, що допомагають відчути ту атмосферу, в якій жив дон Боско й у якій, як у якомусь фізично відчутному середовищі, жили його хлопці і співробітники, яких привабили до нього не його надприродні дари, а його близькість до Бога. Таке церковне пояснення. Тому, хто принципово це пояснення відкидає, доводиться вишукувати безліч інших.

Коли в 1884 році дон Боско давав інтерв'ю репортерові газети "Журналь де Ром" (він був першим святим в історії, якому довелось дати інтерв'ю, - жанр цей був вигаданий у 1859 році одним американцем), йому серед інших були поставлені такі питання:

" - Яким дивом Вам вдалося заснувати стільки будинків у різних країнах?
Дон Боско - Мені вдалося зробити більше, ніж я сподівався, але як це відбулося, я і сам не знаю. Пресвята Діва, який відомо, що потрібно сучасному світові, допомагає нам...

- Дозвольте поставити нескромне запитання: чи діяли Ви чудеса?

Дон Боско - Я завжди думав тільки про те, щоб виконати свій обов'язок. Я молився й уповав на Діву Марію...

- Що Ви думаєте про сучасне становище Церкви в Європі та в Італії і про її майбутнє?

Дон Боско - Я не пророк. Пророки - це ви, журналісти. Тому запитувати про те, що відбудеться, варто було б у вас. Ніхто, крім Бога, не знає майбутнього.

Тит не менш, якщо судити по-людськи, майбутнє обіцяє бути похмурим. У мене дуже смутні передчуття, але я нічого не боюся. Бог завжди врятує Свою Церкву, а Діва Марія, що є видимою покровителькою сучасного світу, зможе виявити відкупителів".

Але хто ж такий був дон Боско? Щоб говорити про нього, потрібно почати з розповіді про його матір, бідну селянку, що не вміла ні читати, ні писати, що овдовіла, коли Джованні було всього два роки. Їй довелося, стиснувши зуби, боротися, щоб зберегти родину під час голоду й убогості. Вона знала дуже небагато: пам'ятала напам'ять кілька уривків зі Старого Завіту і з Євангелія; знала про основні принципи християнського життя ("Богові відомі навіть твої помисли", знала про рай і пекло, про спокутний зміст страждання; уповала на Провидіння; мала уявлення про таїнства і вміла молитися на вервиці).

Однак послухаємо, що говорить сам дон Боско: "Я пам'ятаю, що саме вона готувала мене до першого причастя. Вона провела мене до церкви, сама посповідалася, доручила мене сповідникові, а потім разом зі мною прочитала подячну молитву. Вона допомагала мені доти, поки не переконалася, що я сам можу гідно висповідатися".

Дон Боско також пише: "У день першого причастя серед юрби дітей і дорослих було майже неможливо зберегти молитовну зосередженість. Вранці моя мати не дозволила мені ні з ким розмовляти. Вона провела мене до святої Трапези.

Разом зі мною прочитала підготовчі і подячні молитви. У той день вона заборонила мені займатися домашніми справами. Я присвятив час читанню і молитві. Кілька разів вона повторила: "Сину мій, це був для тебе великий день. Я вірю, що Бог став владикою твого серця. Обіцяй Йому, що ти намагатимешся чинити добро все життя... "".

І вона ж, говорячи про можливе покликання сина до священства, сказала йому: "Якщо ти станеш священиком і з тобою станеться нещастя - якщо ти розбагатієш, ноги моєї ніколи не буде у твоєму будинку".

А в день рукоположення вона сказала: "Тепер ти священик, ти ближче до Ісуса. Я не читала твоїх книг, але пам'ятай, що почати служити Літургію означає почати страждати. Відтепер ти повинен думати тільки про порятунок душ і залишити всяку турботу про мене".

Коли вона почала няньчити онуків іншого сина, провадячи відносно спокійне життя, Джованні приїхав до неї і сказав: "Ви говорили колись, що якщо я стану багатим, ноги вашої не буде в моєму будинку. Зараз я бідний і обтяжений боргами. Чи не станете ви матір'ю для моїх хлопців?".

Мама Маргарита смиренно відповіла: "Якщо ти думаєш, що така воля Божа...".

Десять останніх років свого життя (1845-1856) вона провела, ставши матір'ю десяткам і сотням чужих дітей, яких її син-священик вів до Бога, працюючи до виснаження і черпаючи сили в смиренному і терпеливому спогляданні Розп'ятого Ісуса.

Так народжуються і зростають святі.

Ще в дитинстві Джованні Боско бачив сон, що, навіть поки він спав, здавався йому неможливим: йому снилося, що він перетворює маленьких звірів у дітей Божих; і з тих пір його тягнуло присвятити своє життя вихованню покинутих підлітків.

Для хлопців він будь-що хотів стать священиком, почавши вчитися вже дорослою людиною, незважаючи на глузування і переборюючи всілякі перешкоди. Йому допомагала його надзвичайна пам'ять.

У роки навчання він знайшов час для того, щоб - або з метою заробітку, або для власного задоволення - бути пастухом, фокусником, акробатом, кравцем, ковалем, барменом, пиріжником, вів рахунок при грі в більярд, грав на органі і на спінеті. Пізніше він буде складати пісні.

Як він пише, йому здавалося, що піклуватися про дітей, що не мають хліба, що не одержали освіти, нічого не знаючих про віру, - це єдина справа, яку він повинен робити на цій землі. І в цьому він був переконаний з п'яти років.

Турін того часу перебував у лихоманці: почалася індустріалізація. У місто полинули десятки тисяч імігрантів: згідно з деякими даними, у 1850 році їх було від 50.000 до 100.000. Почалося бурхливе житлове будівництво. Місто кишіло підлітками, що бралися за будь-яку роботу: вони готові бути бродячими торговцями, чистильниками взуття, торговцями сірниками, сажотрусами, конюхами, розсильними. Їхні права ніхто не захищає. Вони збираються в справжні банди, якими кишать передмістя, особливо у святкові дні.

Перші підопічні дона Боско - це маленькі муляри, каменотеси, мостильники доріг...

Багато підлітків промишляють злодійством і рано чи пізно потрапляють до міської в'язниці.

Інші молоді священики тим часом уже почали займатися покинутими підлітками, але вони дозволяють втягнути себе в політику, і їхні починання терплять крах. Один з них, дуже відомий у Туріні, переконаний у тому, що він "йде з народом", повів двісті своїх підопічних у бій при Новарі. Це була поразка у всіх відношеннях.

Дон Боско не дає збити себе зі шляху. Він піклується тільки про своїх підлітків. Він збирає їх в ораторій, постійно водить за собою в пошуках досить вмістимого приміщення, якого могло б вистачити на всіх. Йому доводиться вести війну на багато фронтів одночасно. Політичні діячі стурбовані революційним потенціалом сотень підлітків, що коряться донові Боско по першому слову. Ораторій знаходиться під безперервним наглядом поліції. Деякі люди вважають його розсадником аморальності. Парафіяльні священики міста стурбовані порушенням принципу адміністративного розподілу "по парохіях". Якщо вже влаштовувати ораторій, то його потрібно влаштовувати при парохії. Кидається обвинувачення: "Молодь відривається від парохії".

Обвинувачення звернене проти дона Боско. Парафіяльні священики, крім того, відчувають ностальгію за тими часами, коли молоді імігранти повинні були приходити з рекомендаційним листом місцевого парохіяльного священика, щоб бути прийнятим у новий парохію.

З іншого боку, існуючі парафіяльні ораторії відкриті тільки у святкові дні, а дон Боско вважає, що вони повинні діяти щодня і що священик повинен бути зайнятий у них постійно. Тільки через це парохіяльні священики з обережності припиняють полеміку і припиняють наступ.

Однак, вони наполягають, щоб дон Боско принаймні з часом орієнтував своїх підлітків на їхні парохії.

Але це юнаки, котрі й близько б не підійшли до жодної парохії. Більше того - що ще важливіше і що важко зрозуміти ззовні - ораторій дона Боско в першу чергу не установа чи місце збору. Ораторій - це насамперед сам дон Боско, його особистість, його енергія, його стиль, його метод виховання: і цього жодна парохія запозичити не може. На щастя, архиєпископ вирішив особисто відвідати ораторій. Він прекрасно провів день і від душі веселився (згодом він скаже: "Я ніколи в житті так не сміявся"). Він причастив більше, ніж триста підлітків, потім миропомазав їх, радуючись, що їх так багато, і навіть те, що, втомившись, він сильно вдарив голову в митрі об низьку стелю будинку, це не зіпсувало йому настрою.

Відповідно до його рішення, свідчення про миропомазання всіх юнаків передаються в курію, а потім розсилаються по парохіях: так ораторій практично одержує статус "парохії підлітків без парохії".

Проводячи знаменну аналогію, дон Боско говорив, що абат Розміні, якій його всіляко підтримував, порівнював його підприємство з місіями, що відкриваються в далеких землях.

Іншим фронтом боротьби була для дона Боско необхідність дати відсіч так званим "священикам-патріотам", що хотіли втягнути його підлітків у політичну діяльність і боротьбу за відродження нації.

Він писав: "У 1848 році в розумах панував такий розбрід, що я не міг довіряти навіть своїм помічникам по господарству. Тому всю домашню роботу доводилося робити мені. Мені доводилося готувати, накривати на стіл, підмітати підлогу, рубати дрова, шити сорочки, білизну, рушники і штопати їх, коли вони рвалися. Здавалося б, порожнє витрачання часу, однак я і тут знайшов можливість допомагати підліткам жити по-християнськи. Роздаючи хліб чи помішуючи суп, я міг спокійно дати добру пораду, сказати тепле слово".

Крім того, йому доводилося вести боротьбу і з тими (серед них в якийсь момент були навіть його друзі), хто вважав, що дон Боско остаточно збожеволів.

Постійно переїжджаючи зі своїми підлітками з одного убогого приміщення в інше, дон Боско з абсолютною переконаністю говорив їм про просторі ораторії, церкви, будинки, школи, лабораторії, про тисячі підлітків і численних священиків, що будуть з ними.

Хлопці вірили йому, повторювали його слова. Однак навіть у найвідданіших друзів опускалися руки: "Бідний дон Боско! Він так прив'язався до своїх хлопців, що втратив розум".

Весь Турін говорив про "божевільного священика". Навіть вигадали план, як помістити його в лікарню. Найближчий друг святого, теж священик, плачучи, говорив: "Бідний дон Боско, він дійсно збожеволів!". Дон Боско пише: "Усі намагалися триматися від мене подалі. Мої помічники залишили мене одного приблизно з чотирмастами підлітками".

Вражало одне: тим, хто говорив йому, що дійсність нескінченно далека від його описів (будинку, школи, церкви і т.д.) і з роздратуванням запитував його: "Але ж де все це?", він відповідав: "Я не знаю, але все це існує, тому що я це бачу".

Тим часом підлітки росли і викликали все більше побоювань. "Я повинен зізнатися, - пише дон Боско, - що прихильність і слухняність моїх хлопців досягає незбагненних висот". Але це підживлювало плітки про те, що дон Боско зі своїми підлітками може з хвилини на хвилину почати революцію.

Звичайно, це пояснюється політичним кліматом того часу. Але дійсно, чи не вивела ця надзвичайна людина з в'язниць під слово честі і без усякого догляду на день відпочинку більше трьохсот юних ув'язнених, і чи не привів він усіх їх без винятку ввечері назад? Потрібно також зрозуміти, ким був для них дон Боско. Про це дуже добре свідчить один випадок.

У липні 1846 року він почав кашляти кров'ю і знепритомнів після надзвичайно виснажливого дня, проведеного в ораторії. Він був на порозі смерті і вдався до таїнства Оливопомазання. Вісім днів він знаходився між життям і смертю.

Протягом цих восьми днів були хлопці, що, працюючи під палючим сонцем на будівельних лісах, не пили ні краплі води, щоб випросити для нього в Бога зцілення. Змінюючи один одного, вони молилися вдень і вночі у святині Діви Марії Утішительки, після звичайного дванадцятигодинного робочого дня. Деякі пообіцяли молитися на вервиці протягом усього життя. Деякі - сісти на хліб і воду на місяці, на рік, дехто - на все життя.

Лікарі говорили, що в ту суботу дон Боско повинен був неодмінно померти. Він постійно кашляв кров'ю. Але незбагненним чином дон Боско видужав.

Він зустрівся з усіма своїми юнаками у капеллі, слабкий, з блідим обличчям. Він сказав лише одне: "Вам я зобов'язаний життям. З цього дня я все моє життя віддам вам". І решту дня він провів, вислуховуючи їх одного за іншим, щоб змінити на легкі і посильні ті надмірні обітниці, що вони склали Богові, молячи про його зцілення.

І це була не просто романтична, ідеалізована прихильність. Це був плід життя, присвяченого "діянням за діяннями". Описати його неможливо. Можна лише нагадати деякі факти.

У 1847 році, коли в ораторій приходили вже сотні підлітків, деяким з них було нікуди йти, тому що вони були бездомними, і вони оселилися разом з доном Боско і його мамою Маргаритою.

Перших гостей влаштували на кухні. Наприкінці року їх буде шість, у 1852 році - тридцять п'ять, у 1854 році - сто п'ятнадцять, у 1860 році - чотириста шістдесят, у 1862 році - шістсот, поки їхня кількість не досягне максимуму - восьмисот. У 1845 році дон Боско заснував вечірню школу, де щовечора навчалося в середньому триста підлітків. У 1847 році він відкрив другий ораторій. У 1850 році заснував товариство взаємодопомоги для робітників. У 1853 році - шевську і кравецьку майстерню. У 1854 році - палітурну майстерню.

У 1856 році - столярну майстерню.

У 1861 році - друкарню.

У 1862 році - ковальську майстерню.

Тим часом у 1850 році був також заснований пансіон, де спочатку жило дванадцять студентів. У 1857 році їх було вже сто двадцять одна людина.

Таким чином, у 1862 році ораторій відвідувало шістсот підлітків, що жили при ньому, і ще шістсот, котрі приходили з будинку.

Окрім шести майстерень, були недільні і вечірні школи, дві школи вокальної й інструментальної музики. В ораторії працювали тридцять дев'ять салезіанців, які разом з доном Боско заснували нову релігійну конгрегацію.

Оскільки єпархіальна духовна семінарія була закрита, дон Боско паралельно займався й освітою майбутніх священиків. До кінця його життя (1888 року) семінарія Вальдокко випустить кілька сотень священиків "нової формації" - з бідних верств населення.

У той же час - знову ж для своїх хлопців - дон Боско почав писати: він пише шкільний підручник зі священної історії, історію Церкви, історію Італії, багато біографій і творів виховного характеру, усього близько п'ятдесяти назв. Він навіть написав невеликий твір про "спрощену десяткову метричну систему": ця нова система повинна була увійти в силу з 1850 року і повинна була викладатися в школах з 1846 року, але уряд не підготував ніякого розпорядження. Кожне з творів дона Боско можна вважати вираженням його любові до Церкви і до юнацтва. У 1888 році вийшло сто вісімнадцяте видання його книги про виховання підлітків.

Такою була діяльність дона Боско до початку шістдесятих років; до його смерті залишається ще чверть століття. За цей час він відредагує 204 випуски "Бібліотеки італійського юнацтва" з текстами латинських і грецьких авторів, відкриє п'ять перших коледжів, стане засновником жіночої конгрегації, побудує святилище Діви Марії Помічниці християн і церкву Пресвятого Серця в Римі, стане засновником 64 салезіанських об'єднань у шести країнах світу, відправить місіонерів у Латинську Америку. Йому будуть допомагати 768 салезіанців. Він зробить тріумфальні апостольські подорожі до Франції та в Іспанії - країн, де всі хочуть побачити "людину великої віри", як його називають усюди.

У Франції він проведе в 1833 році чотири місяці, роз'їжджаючи по всій країні.

Газета "Фігаро" пише, що "ряди карет весь день стояли в його будинку вже протягом тижня" перед його приїздом у Париж. Кардинал Лавіжрі назвав його "італійським Вінсентом де Полем".

Знаменна деталь: у 1883 році друкарня дона Боско була кращою друкарнею в Туріні. У 1884 році на "Національній виставці промислових виробів, наукових досягнень і творів мистецтва" донові Боско була надана особлива галерея, над входом у яку великими літерами було написано:

ДОН БОСКО: САЛЕЗІАНСЬКА ПАПЕРОВА ФАБРИКА, ДРУКАРНЯ, ПАЛІТУРНА МАЙСТЕРНЯ І ВИДАВНИЦТВО

Він був першим священиком, що підготував експозицію на національній промисловій виставці. Один з істориків пише, що люди, котрі читали вивіску, спочатку сміялися, думаючи, що мова йде про звичайні кустарні вироби, але, оглядаючи експозицію, були вражені: вони могли ніби наочно простежити весь процес створення книги - від зібраного ганчір'я, з якого робиться папір, до готового тому із сотнями гравюр у відмінній палітурці. Одна з провінційних газет писала, що галерея дона Боско була однією з тих, де постійно юрмився народ.

Ця надзвичайна активність дозволяє порушити питання про історичне значення діяльності дона Боско.

Говорячи про трьох Святих минулого століття, що займалися соціальною діяльністю, автор книги, про яку ми згадували на початку, приводить таку оцінку їхньої діяльності: "Вони ніяк не вплинули на великі події історії наступного часу: їхнє місце - на риторичних сторінках історії передапокалітичного суспільства".

Газета "Уніта" висловлюється ще різкіше: "Безперечно, із салезіанських ораторіїв вийшли деякі з кращих наших футболістів, які інакше могли б стати негідниками".

Сьогодні хто завгодно може безкарно собі дозволити будь-яку банальність або будь-яке різке судження, говорячи про діяльність чи про людей Церкви, оскільки багато християн усе приймають і з усім погоджуються. Вони побоюються докору в некритичному відношенні до Церкви, тому будь-які критичні зауваження і будь-яке применшення значення її історії викликають їхнє схвалення. Іноді вони навіть займаються самобичуванням, настільки велике їх бажання йти в ногу з часом. Якщо критика виходить за рамки дозволеного, вони хіба що злегка посміхнуться.

За 125 років існування італійської нації із салезіанських ораторіїв вийшли й у них у повному розумінні слова сформувалися мільйони людей. Але мільйони людей не складають цінності в очах тих, хто обвинувачує святого Джованні Боско в тому ,що він не був прибічником прогресивних політичних поглядів і не дав прогресивного науково-соціологічного аналізу сучасного йому суспільства.

Він просто бачив, де потрібна допомога, і надавав її. Він допомагав конкретним людям, що творять історію кожного дня, хоча і не являють цінності в очах тих, хто займається науковими історичними узагальненнями.

У пам'ятній записці самого дона Боско Франческо Кріспі ми читаємо: "З реєстрів випливає, було зібрано і виховано за цією системою не менше ста тисяч підлітків. Вони одержували допомогу: хто вивчав музику, хто займався гуманітарними науками, хто мистецтвом і ремеслами, і всі стали вмілими ремісниками, продавцями в магазинах, господарями крамниць, учителями, працьовитими службовцями. Багато з них займають почесну посаду охоронців порядку. Багато обдарованих неабиякими природними здібностями закінчили курс в університетах і стали філологами, математиками, медиками, юристами, інженерами, нотаріусами, фармацевтами і так далі".

Деякі з осудженням відносяться до дона Боско, тому що в складній політичній ситуації, коли боротьба супроводжувалася насильством, він, з одного боку, вважав за краще усунутися від участі в суспільному житті (як він сам говорив, його політикою була молитва "Отче наш"), а, з іншого боку, вибрав на перший погляд легку позицію - зберігав вірність Папі.

В епоху, коли всі, навіть антиклерикали, кричали: "Нехай живе Пій IX", тому що вважали його лібералом, дон Боско вчив своїх підлітків кричати: "Нехай живе Папа!".

За його власним висловом, відірвати його від Папи було складніше, "ніж молюска від скелі". Коли його запитали про його відношення до Папи, щоб з'ясувати його позицію, він сказав: "Я на боці Папи, я католик і сліпо підкоряюся Папі. Якби Папа сказав п'ємонтцям: "Йдіть на Рим", я також сказав би: "Йдіть".

Якщо ж Папа говорить, що похід п'ємонтцев на Рим - розбій, і я скажу те саме. Якщо ми хочемо бути католиками, то ми повинні думати і вірити так, як думає і вірить Папа".

Тоді історичні колізії і суспільні діячі були ще позбавлені того міфічного ореола, що оточує їхзараз у книгах з історії; їхня поведінка була відзначено непослідовністю і не завжди відрізнялася шляхетністю. З іншого боку, діяльність тих священиків, що стояли "за народ, в ім'я єдності", не мала ніякого впливу на хід історії.

Крім того, дон Боско був людиною, до посередництва якої у випадку, коли треба було неодмінно прийти до згоди, могли вдатися всі: Церква і держава, король і Папа, міністри і кардинали.

Коли потрібно було вирішити проблему з італійськими єпархіями після об'єднання країни (шістдесят із них було без єпископа), посередником у довгих переговорах був дон Боско.

Інший знаменний епізод: "Саме міністр Раттацці пояснив донові Боско, як організувати чернечу конгрегацію, незважаючи на ним же запропонований закон про знищення чернечих орденів (знаменитий закон Раттацці 1855 року).

"Раттацці, - сказав дон Боско, - захотів разом зі мною сформулювати деякі положення нашого Статуту, що стосуються відношення до Цивільного Кодексу і держави".

Практично він вказав йому шлях, як створити конгрегацію, що зсередини керувалася б звичайними церковними законами, а зовні, з погляду держави, підкорялася б цивільним законам, що регулюють діяльність організацій взаємодопомоги й інших подібних установ. Геніальний вихід - "створити релігійне об'єднання, що з погляду держави являло б собою громадську організацію", був підказаний йому самим Раттацці. Ця ідея була несподіванкою навіть для єпископату. Допомога Раттацці, переконаного антиклерикала, пояснювалася його особистою симпатією до дона Боско.

Дона Боско засуджують і за те, що він не викривав соціальних несправедливостей свого часу і поділу суспільства на класи, але допомагав бідним у рамках даного суспільного устрою. Інакше кажучи, він просив милостиню в багатих.

Критика такого роду виходить з відсторонених принципів, а не з конкретних фактів. Дійсно, у той час, коли дон Боско засновував свій другий ораторій, Маркс писав "Маніфест". У дона Боско було досить визначене відношення до сформованої ситуації, хоча він і не дав широкого наукового осмислення явищу пауперизму в інтернаціональному масштабі і суспільних переворотах, що назрівали.

Але він відмовився стати "священиком-суспільником?" і політичним діячем, тому що відчував, що його покликання - безпосередня допомога, любов, що змушує відразу ж закотити рукава і взятися до справи. Є люди, покликані боротися проти причин соціальної несправедливості, а є ті, хто покликаний боротися безпосередньо з її наслідками. У кожного своє покликання, і всі покликання важливі. Важливе покликання того, хто міркує, аналізує і вказує шляхи змін, важливе і покликання того, хто любить, приймає, рятує, тому що бідні не можуть чекати, поки здійсняться великі зміни.

"Надамо іншим чернечим орденам, більш усталеним, - писав дон Боско, - викривати і займатися політикою. Ми підемо прямо до бідних".

З іншого боку, навіть Пертіні писав, що від салезіанців він навчився "безмежної любові до всіх знедолених і пригноблених" і що до цієї любові присвятило його життя святого Джованні Боско.

Цікаво також довідатися, що деякі з перших контрактів між майстрами і підмайстрами в Італії, що являли собою щось нове і революційне, написані і підписані доном Боско.

Але одна якість дона Боско ніколи ще не заперечувалася: це його талант вихователя.

Сьогодні навіть знаходяться люди, що дорікають дона Боско в тому, що його метод виховання був "відсталим" і позбавленим навіть прогресивного чи новаторського характеру".

У 1920 році знаменитий педагог-антиклерикал Джузеппе Ломбарді Радіче, невіруючий, але чесний, писав своїм сподвижникам: "Дон Боско! Це була велика людина, образ якої вам повинен бути добре знайомим. У рамках Церкви... він створив могутній виховний рух, відновивши втрачений контакт Церкви з народом. Для нас, що знаходимося поза Церквою, поза будь-якою Церквою, він залишається героєм, героєм превентивної системи виховання і системи шкільного виховання за сімейним принципом. Його послідовники по праву можуть пишатися".

Ще він писав: "Дон Боско? Секрет його виховання в одному: в ідеї! У наших школах багато ідей. Багато ідей може бути в голові й у дурня, священика чи мирянина, вчителя або не-вчителя. Єдиної ідеї дотримувати важко; ідея - це душа" (Відношення клерикалів і масонів до проблеми шкільного виховання, "ЛаВоче", 1920).

У головах тих, хто шістдесят років потому критикує дона Боско, звичайно, "багато ідей".

У 1877 році дон Боско опублікував невелику брошуру під заголовком "Превентивна система виховання юнацтва".

Запорукою успіху цієї виховної системи була насамперед особистість самого вихователя, його беззастережна відданість своїй справі.

"Я обіцяв Богові, що навіть останній мій подих буде належати моїм бідним хлопцям, - говорив дон Боско.- Для вас я вчуся, для вас працюю, для вас живу, для вас готовий навіть віддати життя".

"Пам'ятайте, що я весь належу вам, вдень і вночі, вранці і ввечері, у будь-який момент".

Відправною точкою превентивної системи виховання є беззастережна відданість вихователя, відданість, яка для дона Боско була чимось дуже конкретним. Він вимагав, щоб його вихователі були серед хлопців постійно, навіть тоді, коли ті відпочивали: вони повинні бути завжди доступні для спілкування, завжди на очах.

З погляду прийнятої в той час системи виховання, заснованої на авторитарній владі вихователя, це була справжня революція, що поставила все з ніг на голову. Дисципліни належало досягати не покаранням, але переконанням, та ідеалом слухняності була не бездоганно вибудована шеренга вихованців, а юрба навколо вихователя.

Кореспондент французької газети "Ле Пелерен" у 1883 році писав в одній зі своїх статей: "Ми бачили цю систему в дії. Туринські студенти являють собою ніби великий коледж, але ніякої зовнішньої впорядкованості там немає: можна ходити всюди разом, наче однією родиною. Кожна група оточує одного з викладачів. Немає жодного шуму, жодного роздратування, жодних конфліктів. Ми бачили безтурботні обличчя цих підлітків і не могли не вигукнути: "Тут палець Божий!"".

Веселощі були природним джерелом надприродного. "Ти повинен знати, - пояснював маленький Доменіко Савіо щойно прибулому товаришеві, - що тут наша святість - у веселощах". Примус мав бути усунутий навіть у тих найважливіших випадках, де він був освячений традицією: а в ті часи не було виховних закладів для юнацтва, де не були б обов'язковими сповідь і причастя.

Дон Боско сповідав усіх юнаків і всіх їх причащав, але ні для кого це не було обов'язковим. Більше того, він завжди радив не надокучати їм умовляннями, а лише підбадьорювати їх. Він просто показував їм, що без миру в серці вони не можуть бути насправді щасливими, не можуть почувати себе дітьми.

З іншого боку, дон Боско був глибоко переконаний, що без спілкування з Богом, без релігії виховання неможливе.

"Виховання, - говорив він, - йде від серця, а владика серця - тільки Бог, і ми не зможемо домогтися нічого, якщо Бог не вручить нам ключ від цих сердець". І він додавав: "Тільки католик може з успіхом застосовувати превентивний метод виховання".

Йому вдавалося переконати у цьому навіть деяких протестантів, що приходили до нього повчитися. Його формулювання можуть здаватися нетерпимими, але вони пояснюються тою єдністю і цілісністю особистості, без якої немає справжнього вихователя.

Уявлення дона Боско про вихователя відзначене цілісністю, цілісністю відзначене його уявлення про діяльність вихователя і про сам виховний процес.

На його думку, у вихованні немає нічого, чим вихователь міг би легковажити чи що було б негідним його, чи йдеться про те, щоб нагодувати вихованців, розкроїти їм одяг, взяти участь у грі, навчити їх ремеслу, чи про гру на музичних інструментах, молитву, проповідь, сповідь, причастя.

У 1884 році, ще за життя святого дона Боско, вийшла його біографія, написана одним французьким автором. У ній говорилися: "Дотепер засновники конгрегації і чернечих орденів ставили перед собою визначену мету в лоні Церкви; вони застосовували закон, що сучасні економісти називають законом поділу праці. Очевидно, відповідно до ідеї дона Боско, його смиренна громада повинна брати на себе всю працю".

Розум, релігія, любов - ось потрійний принцип, котрий дон Боско хотів покласти в основу своєї системи превентивного виховання. Весь життєвий простір повинен був бути наданий вихованцеві повністю. Особливе значення в процесі виховання мала любов. І дійсно, можна сильно любити, але мало зробити.

У своєму відомому листі з Риму він писав: "Хіба я недостатньо сильно люблю моїх хлопців? Ти знаєш, чи я люблю їх. Ти знаєш, скільки я заради них вистраждав і витерпів за всі ці сорок років, і знаєш, скільки я страждаю й терплю і зараз.

Скільки зусиль довелося мені докласти, скільки принижень і переслідувань витерпіти, скільки протидії перебороти, щоб дати їм хліб, будинок, учителів, і особливо щоб лікувати їх!

Я зробив усе, що зумів і зміг для тих, кого любив усе життя... чого ж іще треба?".

Відповідь така: "Треба не тільки любити хлопців - треба, щоб вони знали, що їх люблять".

В часи дона Боско це було настільки очевидною істиною, що один із його хлопців, уже будучи дорослим, у відповідь на питання про те, як вони виховувалися, сказав:

"Ми жили любов'ю".

У цьому геніальність дона Боско: недостатньо любити, потрібно, щоб цю любов було видно неозброєним оком: щоб це була любов, "що виявляється в словах, вчинках і віддзеркалюється навіть в очах і на обличчі".

Така любов вимагає глибокої аскези, повної, щоденної самовідданості.

У 1883 році дона Боско відвідав скромний ломбардський священик, якій чув про нього багато цікавого. Це майбутній Папа Пій XI, що проголосить дона Боско святим.

Йому довелося чекати, тому що дон Боско розмовляв зі своїми помічниками, яких він скликав до себе. Тим часом священик спостерігав за тим, що відбувається.

Згодом, майже через п'ятдесят років, уже будучи Папою, він так розповідав про цю зустріч: "Люди приходили звідусіль, хто з одним питанням, хто з іншим.

Він стояв, начебто вирішення усіх труднощів було миттєвою справою, усіх слухав, усе схоплював на льоту, відповідав на всі запитання.

Здавалося, він уважно стежить за усім, що відбувається довкола нього, і в той же час можна було б сказати, що він ні на що не звертає уваги, що думки його спрямовані далеко.

І це дійсно було так: він був далеко, він був з Богом. І - що дивно - у нього для всіх знаходилося вірне слово. Така сила життя у святості й постійній молитві - життя, яке дон Боско проводив серед постійних і невідкладних справ".

Це і був талант виховання і самовиховання, що став святістю. В останні місяці свого життя він важко пересувався. "Куди ми підемо, доне Боско?" - запитували його. "Ми підемо до раю!" - відповідав він.

Він був канонізований наприкінці року Відкуплення, у день Великодня 1934 року.

Він був першим святим в історії, канонізація якого супроводжувалася також громадськими торжествами в Капітолію, де виголошував промову міністр народної освіти.

Ці торжества стали визнанням того, що дон Боско відтепер належить усім. Він належить усім і понині.

переклад Milites Christi Imperatoris

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на Milites Christi Imperatoris обов'язкове