Жаль за вчинені гріхи

• Категорія:

• Таїнство сповіді

1."СКОРБОТА ЮДИ" І "СКОРБОТА ПЕТРА"

Не кожне відчуття провини є вираженням правдивого жалю за гріхи і відкритості на Боже милосердя. У Евангелії ми знаходимо два види скорботи: скорбота Юди і скорбота Петра. Після зради Юда приходить до фарисеїв з великою скорботою і гіркотою в серці і, кидаючи срібняки, говорить: "Згрішив я, видавши кров невинну, /.../він кинув гроші у святиню, пішов геть і повісився" (Мт 27, 4-5). Юда впав у відчай: страшні розкаяння його совісті з'єдналися з невірними уявленнями про відкинення і поразку. Основним джерелом відчаю Юди є його власна високомірність: він пізнав дійсну трагічність зла, яке зробив, але не зміг осягнути любові і милосердя Ісуса. Ця зарозумілість приводить до того, що людині легше загинути, ніж схилитися перед Богом і просити про милосердя. Юда не трагічна жертва сліпої долі, як деякі уявляють його, але жертва зосередження на своїй замкнутості і гордості. Відчуття провини Юди шкідливе, оскільки воно приводить до відчаю і самогубства. Відчуваючи таке шкідливе почуття провини, людина прагне сама собі дорікати за гріх. Проте, таке самопокарання не позбавляє від гріха, а лише знищує. Жертва Ісуса на хресті не була б потрібна, якби людина могла сама відкупити свою провину. Гріх Петра теж великий: триразове зречення від Вчителя, посилене клятвами і завіреннями. Проте, коли спів півня розкрив Петрові його гріх, він, "вийшовши звідти, гірко заплакав" (Лк 22, 62). Важко було б визначити, який з цих двох гріхів тяжчий: Юди чи Петра. Гріх вимірюється не лише зовнішніми його проявами, але, перш за все, позицією серця. Петро гірко плаче, але не зневіряється; його гріх приводить його не до смерті, але до повної довіри до Ісуса (пор. Ів 21, 15). Відчуття провини Петра - це голос його совісті, який приводить його до правдивого навернення.

У зростанні нашої віри, у все більш зрілому відношенні до Таїнства Сповіді треба говорити про очищення нашого почуття жалю і рішучості виправитися від Юдиних елементів : від шкідливого відчуття провини, паралізуючого сорому і страху за себе, що виникають від зачепленої власним гріхом високомірності. Найбільшим злом для людини є не сам гріх, а гордість, пов'язана з ним, яка замикає її у власному грісі і не дозволяє їй відкритися на милосердя Бога, що її може бути дароване.

2. КРИТЕРІЇ ДЛЯ РОЗРІЗНЕННЯ СКОРБОТИ ПЕТРА І СКОРБОТИ ЮДИ

Існують також декілька критеріїв, які можуть допомогти нам розпізнати нашу внутрішню ситуацію, аби ми могли відповісти собі на питання, яка наша скорбота про гріх, чи є в ній ще Юдина замкнутість в собі, відчай, неусвідомлена зарозумілість.

1. При правдивому жалі (при здоровому почутті провини) людина цілком визнає свій гріх, але одночасно відгороджується від нього, аби зосередитись перш за все на Бозі і Його безконечному милосерді. Давид, признаючись в своєму гріху, говорить: "Згрішив я перед Господом" (2 Сам 12,13). Свій жаль про гріх Давид обертає до Бога.

У скорботі Юди (при шкідливому відчутті провини) людина не схвалює і не визнає свій гріх, але не уміє і відірватися від нього, концентрується на нім і мучиться від нього. Юда твердить: "Згрішив я, зрадивши кров невинну" - в цьому визнанні немає звернення до Бога; є лише співвідношення з самим собою і власним відчуттям провини.

2. У правдивому жалі людини є свідомість того , що сама вона не в змозі покарати себе за гріх, виправити доконане зло. Тому він покірливо просить Розп'ятого Ісуса, аби Він сам узяв на себе його вину, хворобливі наслідки людського гріха. При справжньому жалі людина прекрасно відчуває, що якби Бог зберігав в пам'яті людські гріхи, то ніхто не зміг би встояти перед Ним (Пс 130, 3).

При "жалі Юди" людина в своїй гордості не просить, аби хтось інший узяв на себе наслідки її гріха. Вона сама карає себе за зроблене зло. Самогубство Юди - це покарання, яке він наклав сам на себе за зраду невинної крові. При помилковому почутті провини людина розривається між відчуттям зарозумілості і гордині з одного боку і презирства і ненависті до себе з іншого, що може привести навіть до самогубства.

3. При правдивому жалі про гріх людина позбавляється від страху за себе у зв'язку зі своїм гріхом і зосереджуєтьсяся перш за все на любові. "Страху нема в любові, а  навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто бойться, той недосконалий у любові" (1 Ів 4,18)

При "жалі Юди" людина, перш за все, керується страхом, тому що в ній немає любові. Боїться наслідків своїх вчинків, тому що не хоче, або вирішує, що не може отримати любов Бога, вона постійно відчуває небезпеку і не бачить виходу зі своєї ситуації. В решті решт, результатом "скорботи Юди" є відчай.

4. При правдивому жалі людина приймає своє грішне минуле, відриваючись, проте, від нього і спрямовується з надією в майбутнє, отже, з дійсним жалем про гріхи зв'язана надія. Ця надія виражається в довірі до Бога і в рішенні виправитися (довіра до себе грунтується на довірі до Бога). Із здоровим відчуттям провини зв'язано також бажання виразити своє навернення в конкретній дії по відношенню до Бога і людей. При здоровому відчутті провини помилки, здійснені в минулому, стають поштовхом, хворобливим, але часто дуже дієвим, до виникнення глибокої довіри до Бога, наповненим вірою і любов'ю. Важко було Петру усвідомити своє відречення від Вчителя, але саме завдяки цьому випадку, врешті-решт він пізнав, ким є він, Петро, і хто насправді є Ісус.

При помилковому відчутті провини людина не може відірватися від минулого: не приймає його, хотіла би втекти від нього, перекреслити його. Вона не вміє також вчитися на своїх помилках і дивитися з надією в майбутнє. Отже, з помилковим відчуттям провини пов'язані незадоволення і депресія. Часто все це супроводжує страх перед якою-небудь дією, щоб вона не привела до нового гріха.

5. При правдивому жалі людина концентрується на особистих стосунках з Богом: для неї важливий зв'язок з прощаючим Отцем. Таїнство сповіді є свідченням повернення до Отця.

При "жалі Юди" мова йде не про особистісні стосунки, а про співвідношення із законом. З усвідомленням факту порушення закону зв'язана свідомість невідворотності покарання. Отже, з помилковим відчуттям провини пов'язано прагнення до формальної чистоти (що дає підставу уникнути покарання), а не до особового зв'язку.

6. При правдивому жалі про гріх людина вміє відрізняти неусвідомлені, неврегульовані бажання, думки і почуття від доконаних гріхів. Такі "погані думки", бажання і почуття розуміються як прояв схильності до гріха, але самі по собі не оцінюються як гріх.

При хворому відчутті провини дуже сильна схильність до засудження і відчуття провини навіть і за неврегульовані думки, бажання і почуття, які не є добровільними. Чим більше людина засуджує і боїться своїх негативних проявів, тим частіше вона повертається до них, аж до нав'язливої ідеї.

7. При здоровому відчутті провини людина не оцінює як гріх формальне порушення закону і не відчуває потреби сповідатися в чисто формальному порушенні якого-небудь припису.

Людина з помилковим відчуттям провини засуджує себе і за недобровільне порушення заповідей і відчуває душевний неспокій, якщо не призналась на сповіді у фактах чисто формального порушення якого-небудь закону, що зобов'язує її до чого-небудь.

8. Людина із здоровим відчуттям провини не відчуває паралізуючого сорому, який заважав би її признатися в гріху самій собі і висповідати його перед священиком. Вона не відчуває також потреби виправдовуватися перед самою собою і перед іншими.

Помилкове відчуття провини пов'язане з паралізуючим відчуттям сорому, яке утруднює, а інколи і робить неможливим сповідання гріха. Часто це супроводжується потребою виправдовуватися перед самим собою і іншими людьми.

9. Правдивий жаль за гріхи дає можливість людині об'єктивно оцінювати свою провину. Не применшувати її, але і не перебільшувати. В разі конфлікту з ближніми вона вміє визначити кордони між своєю і чужою провиною.

При помилковому відчутті вини людина не вміє об'єктивно оцінювати свій гріх, тому вона існує між двома крайнощами: повним виправданням себе і надмірним засудженням. Ситуації конфлікту з ближніми також вирішуються крайніми способами: або відповідальність повністю перекладаеться на інших, або незаслужено вся вина береться на себе.

10. Правдивий жаль за гріхи є почуттям цілісним, однорідним, гармонійним. При цьому існує якесь глибоке відчуття порядку людського життя, який порушується через гріх.

Жаль Юди - помилкове відчуття провини - є почуттям роздробленим, нецілісним. Воно включає протилежні відчуття: перебільшене почуття провини супроводиться свідомістю абсолютної невинності, звинувачення по'єднується з перебільшеним самовиправданням, приниження перед сильнішими компенсується презирством до слабших.

11. Людина із здоровим відчуттям провини приймає себе зі всім тим, що в ній є, вона бачить свої достоїнства і цінує їх, але також може визнати певні обмеження. Вона не прагне піднестися над слабкими, але і не принижується перед сильнішими. Здорове відчуття провини не робить людини хворобливо чутливою по відношенню до власної особистості.

Людина з помилковим відчуттям провини не приймає саму себе: не може оцінити правильно свої достоїнства, не погоджується ні на які обмеження. Вона часто заздрить іншим. Хворе відчуття провини робить людину дуже чутливою до чужої думки.

Використовуючи образну мову, можна порівняти нездорове відчуття провини з переживаннями учня, що провинився перед вчителем, якого він не любить і відчуває, що не люблений ним. Першим почуттям цього учня буде страх за себе. Учень буде стривожено запитувати, яке покарання призначить йому ця не любляча людина за скоєну провину. Учитель виступить в ролі судді, учень відчуватиме своє підпорядкування вчителеві-судді. Вони обоє виявляться у сфері дії закону: учень посилатиметься на кодекс учня, а вчитель - на кодекс вчителя.

Справжню скорботу, жаль - ці почуття ми можемо порівняти з переживаннями дитини, яка провинилася перед матір'ю, яка любить її і люблена нею. Першим почуттям дитини буде не страх за себе, а біль від рани, нанесеної матері, а також бажання відновити внутрішній зв'язок з нею. Дитина готова понести покарання. А мати виступає не в ролі судді, а у властивій для себе ролі: люблячої матері. Дитина не відчуватиме себе відкиненою, навіть якщо її покарають. Мати і дитина не посилатимуться на закон, але звертатимуться до об'єднуючої їх любові.

©Milites Christi Imperatoris