Категорії

Search

Tags

Митрополит Андрей Шептицький – опікун і меценат українського мистецтва


"Був у нас, на Галицькій Україні, чоловік високого росту та ще вищого духа, що розумівся на мистецтві, пізнавався на талантах, вмів найти дороги і засоби для підтримання сучасної і збереження колишньої народньої культури". Коли б не він, не одно припало би столітнім порохом, не один талант пішов би намарне. На думці в нас - Митрополит Шептицький, якому історія української культури дасть прізвище українського Юлія II" - пророчо писав ще 1915 року відомий галицький критик Микола Голубець1. Величава постать митрополита Андрея Шептицького і нині, на порозі третього тисячоліття, викликає подив і захоплення кожного, хто знайомий з жертовним життям цього великого мужа Української Церкви і культури, гуманіста і щедрого мецената мистецтва.

Сьогодні, володіючи безліччю нових інформацій про його жертовні чини, можемо без перебільшення стверджувати, що меценатська діяльність Митрополита, як, зрештою, і сама його духовно-творча присутність у житті Галицької України відіграли колосальну роль у процесі формування національного обличчя української культури та стратегії її розвитку в XX столітті.

Послідовна і далекоглядна культурно-національна політика Митрополита найкраще виразилась у його конкретній благодійній діяльності - як засновника Національного музею у Львові, опікуна численних культурних установ, - у тому числі першої в Галичині української мистецької школи О. Новаківського - і врешті, як спонсора багатьох українських мистців.

Кожен із цих аспектів надзвичайно вагомий, вимагає окремого, ґрунтовного розгляду, тому в нашій публікації обмежимось лише загальним оглядом меценатської діяльності Митрополита.

Як меценат мистецтва цей архипастир Української Церкви втілював у своїй особі дуже рідкісне поєднання рис, яке робить його постать справжнім феноменом в історії української культури взагалі й образотворчого мистецтва зокрема. З одного боку, це можновладець, що перебував на найвищих щаблях церковної та світської ієрархії в суспільному житті тогочасної Галичини. У його руках були недоступні багатьом можливості практичної реалізації ідей. З другого боку - це українець, який зусиллям власної думки прийшов до національної свідомості, а тому особливо чуйно дбав про гідність та інтереси свого поневоленого народу. До того ж А. Шептицький - рідкісний у тогочасному українському суспільстві тип справжнього аристократа духу, людини великої особистої культури та ґрунтовної європейської освіченості2. Від своєї матері, графині Софії Шептицької з Фредрів, успадкував малярський хист, тонке чуття краси і, взагалі, замилування до образотворчого мистецтва. Софія Шептицька була талановитою маляркою і письменницею. Певний час перебуваючи разом з батьками у Парижі, вивчала приватно живопис у таких знаних тоді у Франції мистців як Шеффер (Сhіffаrt) та Добінь'ї (Dоnbіgny), навіть виставлялась 1855 року в одному з паризьких салонів. У Польщі зберігаються нині два її майстерно виконані портрети 1851 р. ("Портрет матері Софії Фредро", - бабуні Митрополита та "Портрет батька Олександра Фредра" - діда Митрополита, відомого польського письменника і поета3.

З матір'ю Митрополита лучила рідкісна спорідненість душ. Разом вони подорожували по мистецьких центрах Європи, відвідували виставки і музеї, вивчали історію мистецтва, дискутували. Дослідниця Мирослава Мудрак у своїй англомовній публікації про Митрополита4 слушно стверджує "Безсумнівно, що творчий дух матері просяк усе його буття". Ще в юнацькі роки Митрополит і сам пробував різьбити5 та проектувати церковну утвар6. Вже будучи молодим монахом, пробував малювати, про що свідчать два його малярські твори, чудом збережені від більшовицьких "чисток" 1952 р. у фондах Національного музею у Львові. Це субтельний у кольорі та за малярською манерою "Пейзаж із корчмою", а також олійний етюд "Бойко", що його 1906 р. власноруч виконав Митрополит і подарував адміністраторові митрополичих дібр о. Титові Войнаровському7. Також у музеї Католицького Університету в Римі збереглась виконана Митрополитом ікона "За гріхи світу"8 (олія, полотно).

Вроджена вразливість на красу поєднувалась у ньому із широтою ерудиції у ділянці історії мистецтва. Ніби продовжуючи великі культурні традиції своїх предків - фундаторів собору св. Юра, він однаковою мірою захоплювався мистецтвом як католицького Заходу, так і слов'янсько-візантійського Сходу. Промовисто свідчить про це характер сформованої Митрополитом збірки малярських творів, яка до часу його арешту в 1914 р. царсько-російськими владами зберігалася в бібліотеці Святоюрської палати.

У збірці без урахування богословської літератури, - 266 творів. Представлені тут твори не тільки галицьких мистців - О. Новаківського, М. Сосенка, І. Труша, О. Куриласа, М. Івасюка, А. Манастирського, а й наддніпрянців - Ф. Красицького, І. Макушенка, В. Маслянникова, а поруч з ними - полотна польських художників - Я. Мальчевського, Я. Станіславського, О. Геримського, Я. Норбліна, А. Хмельовського. У цій колекції мали своє місце давньоукраїнські та старообрядницькі ікони, олійні образи старої німецької та голландської роботи; гравюри Рембрандта і Сальвадоре Роза - і японська акварель; кириличні стародруки, грецькі книжки - і західноєвропейські друковані видання XVI-XX ст.9

Одним із перших у Галичині А. Шептицький оцінив красу та високу естетичну вартість давнього українського іконопису і водночас прекрасно орієнтувався у класичному європейському мистецтві. Ще в молодості був він за свідченням його матері10, неперевершеним гідом по палацах і музеях Рима.

Зрештою, був добре ознайомлений також із сучасним йому художнім життям на Заході, знався там з багатьма художниками. Ще в студентські роки, під час студій на правничому відділенні Ягеллонського університету близько приятелював з Адамом Хмельовським, талановитим польським художником-монахом (братом Альбертом).

Разом з ним бував в елітарних творчих колах "Молодої Польщі", на сходинах тогочасної краківської богеми, де велись палкі розмови про нові напрямки в малярстві, там познайомився із С. Виспянським, Я. Мальчевським, Ю. Мегоффером та іншими11.

Віддаючи належне мистецьким традиціям XIX століття Митрополит ще в молоді роки жваво цікавився філософськими та естетичними поглядами В. Соловйова, читав Д. Мережковського12, одне слово, був обізнаний з новими естетичними концепціями у європейському мистецтві зламу століть, пов'язаними з модерном, неоромантизмом, символізмом. Якщо до цього додати ґрунтовні філософсько-теологічні знання Митрополита, його глибоке осмислення правд християнської етики і філософії, обізнаність із вченнями східних релігій, то перед нами постає образ людини рідкісної як на свій час, широти філософських та естетичних поглядів. Саме ця широта теоретичного горизонту допомагала А. Шептицькому правильно зорієнтуватись у ситуації, яка склалася в українському мистецтві на початку XX століття, коли він саме вступив у високий сан церковного архипастиря. Українське образотворче мистецтво переживало тоді період кристалізації власного національного обличчя. Дві, здавалось би, протилежні тенденції розвитку визначали характер тогочасного творчого процесу не тільки в Галичині, а й по всій Україні: з одного боку, повернення до власних традиційних джерел як запоруки національної самобутності, а з другого - інтенсивне засвоєння загальноєвропейських духовних і культурних надбань. У цьому процесі Митрополит, як меценат культури відразу визначив свою принципову позицію, а саме - в активній підтримці цих двох тенденцій одночасно. У своїх статтях та промовах усіляко виховував таку потрібну і все ще відсутню тоді серед українців "культуру традиції" (як сам висловлювався), вбачав її у старанному плеканні та творчому переосмисленні, передусім, багатющого скарбу народного мистецтва та вікових надбань давньоукраїнського іконопису. Саме з цією метою заснував Національний музей у Львові і на його офіційному відкритті в 1913 році чітко виголосив свої погляди: "Покажім нашій спільноті... що в нас живуть прегарні й великі традиції, що ми є носіями великої рідкої культури... Не хочемо бути сторожами гробів, хочемо бути радше свідками відродження. Збірки Музею передаємо українському народові... як живу основу майбутньої, - дасть Бог, - спільної праці нашого духовенства й інтелігенції, майбутніх поколінь нашого народу... Пам'яток минулого не відділюймо навіть думкою від сучасності і від завдань майбутнього13.

Водночас однією з важливих передумов повноцінного розвитку сучасної української культури, в тому числі й мистецтва, вважав тісний їх взаємозв'язок з великими духовно-культурними надбаннями Заходу. "Ми перші звернулися до тої єдності - писав він у статті "З історії і проблем нашої штуки", - і в сій єдності знайшли не лиш двигненнє (рух у перед - Л.В.) нашої Церкви, моральності нашого народа, але і ту живу звязь із всесвітньою культурою, яку тепер представляє лише Захід. Чи в злуці цих двох культур, опертій на єдності віри, не знайдемо розв'язання проблеми, яка стоїть перед нами, - проблеми будучої нашої культури14?

Митрополит з його європейською освіченістю, як рідко хто в той час у Галичині, розумів гостру потребу виходу українського мистецтва з глухого кута провінційної відсталості й обскурантизму на широкі обрії загальноєвропейських шукань. Це і визначило його політику як мецената художників. Йому завдячують своєю західноєвропейською художньою освітою декілька поколінь українських мистців, - досить згадати серед них лише найбільш знаних, таких як Модест Сосенко (ним Митрополит опікувався з особливою любов'ю і постійністю), Михайло Бойчук, Юліан Буцманюк, Іван Северин, Яків Струхманчук, Микола Федюк, Михайло Паращук, Іван Косинин, а також наступна "міжвоєнна" генерація художників - серед них Михайло Мороз, Степан Луцик, Василь Дядинюк, Марія Карп'юк, Софія Зарицька, Ірина Шухевич з Величковських, Петро Андрусів та багато інших, хто так чи інакше користувався опікою і фінансовою допомогою Митрополита, працюючи в Україні. Всі ці художники згодом своєю працею спричинилися до розквіту української художньої культури у малярстві, графіці, скульптурі, а також у сфері художньої критики, педагогіки та мистецтвознавства.

Окрему неоціненну сторінку меценатської діяльності Митрополита становить його довголітня співпраця і фінансова підтримка одного із найвизначніших українських мистців першої третини минулого століття - Олекси Новаківського та його Мистецької школи. "Без пересади можна сказати, що такий могучий малярський талант, як Новаківський, вихованок Краківської академії мистецтв, лише завдяки старанням Митрополита служить нашій українській нації. Митрополит у найскрутніший час його матеріально піддержав, дав йому захист у своїй домівці при вул. Міцкевича і Новаківський нині голосить своєю кистю славу українського мистецтва" - писав в 1926 р. о. Юліан Дзерович.

Запізнавшись із Новаківським ще у Кракові 1911 р. на виставці Товариства Приятелів Красних мистецтв, Митрополит вже тоді із властивою собі далекоглядністю побачив у цьому молодому художникові дуже потрібного у тодішній Галичині мистця, який не тільки опанував нову, вповні сучасну культуру малярської мови, але й завдяки своєму візіонерському обдаруванню, здатний був порушити у своїй творчості великі філософські та суспільно-патріотичні теми.

В 1913 р. Митрополит запрошує його до Львова, дає йому можливість на дуже вигідних умовах працювати і мешкати у купленій за його кошти т. зв. "Віллі Стики" (нині - приміщення Музею О. Новаківського) біля підніжжя Святоюрської гори. Від того часу Митрополит постійно дбає щоб забезпечити матеріально творчу працю художника. Більше того, контакти з людиною такої міри, як Митрополит, у значній степені визначили ідейно - світоглядне тло усієї пізньої зрілої творчості О. Новаківського, інспірували у його малярстві ряд важливих тем. Митрополит був також натхненником та ініціатором заснування в 1923 р. під проводом О. Новаківського першої в Галичині Української Мистецької школи (1923-1935), роками підтримував її матеріально, сам впродовж деякого часу (2 роки) викладав у цій школі історію світового мистецтва. У стінах цієї школи отримала основи професійних знань ціла плеяда молодих талантів, які згодом зайняли визначні позиції у мистецькому процесі 1920-1930-их рр. в Україні, а по війні на вимушеній еміграції (щоб уникнути репресій тоталітарного комуністичного режиму) стали активними речниками української культури та національної гідності свого народу у різних країнах світу - у США (М. Мороз, Св. Гординський, О. Козакевич, В. Ласовський, С. Луцик, М. Морачевська, Е. Козак, А. Малюца), у Польщі (Лев Гец), у Канаді (М. Левицький, І. Кейван), у Франції (І. Нижник-Винників, С. Зарицька, Л. Крец, К. Мазур) та навіть у далекій Австралії (М. Кміт)15. До творчих осягнень усіх цих художників в тій чи іншій мірі був причетний Митрополит А. Шептицький своєю меценатською діяльністю. І, як слушно завважував свого часу вже згадуваний нами галицький критик М. Голубець, "Митрополит робив це не з огляду на людину, а з огляду на українську культуру. Через те усі його підмоги, усі його заходи ніколи не викликали пригноблюючого вражіння добродійства, милостині: вони були все тільки службою рідній культурі".

Не випадково, влаштована у Львові 1936 р. VIII виставка АНУМу, що репрезентувала кращі творчі сили тогочасної Галичини, мала назву "Мистці - другові мистців" і була присвячена Митрополитові Андрею Шептицькому "як довг вдячності великодушному Меценатові від усього українського мистецького світа"16.

"Без його співучасті, - писав на шпальтах анумівської газети "Назустріч" один із репрезентантів цієї виставки, - ледве чи можна було б говорити про будь-яке мистецьке відродження в Галичині, але й не тільки в Галичині: величезна школа монументалістів-бойчукістів - найвидатніше явище в сучасному всеукраїнському мистецтві, - зросла в ідейній та мистецькій атмосфері, що її зорганізував в Галичині Митрополит. Хто знає що значить для розвитку мистецтва відповідне мистецьке середовище, той зрозуміє. Воно було б неможливе без таких підвалин, як опіка над старими мистецькими скарбами і, на їх основі - творення нових; без безпосереднього виховання мистців у великих мистецьких осередках, де пульсували нові напрями і народжувались нові експерименти, де оновлялося й відроджувалося завмерле в провінційній глуші мистецтво. І коли нині українське мистецтво може більш-менш що п'ять років представляти молодих мистців, так це в немалій мірі заслуга Того, хто в свій час передбачив перспективи його розвою (підкреслення наше - Л.В.) і почав, дослівно, з нічого - з одиниць, яких не хотіло розуміти навіть їх окруження17. Автор цієї рецензії дуже слушно завважує, що меценатські дії Митрополита були свідомо спрямовані на те, щоб формувати на українських землях власне мистецьке середовище, здатне творити передові ідеї і, у свою чергу, формувати наступні покоління мистців. Саме тому ці його дії мали такий широкий резонанс в художньому житті не тільки Галичини, а й усієї України.

Любов Волошин
директор Музею О. Новаківського у Львові
заслужений діяч мистецтв України

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Голубець М. Олекса Новаківський // Шляхи. /Львів/ . /1915 - 1916/. - С. 519.

2. Сліпий Й. Про молодечий вік нашого митрополита // Богословія. - Львів, 1926. - Кн. 1-4. - С. 14-19.

3. Оkоńskа А. Маlаrkі роlskіе. - Wаrszаwа, 1976. - S. 11-14.

4. Мudrаk М. Shерtytskyі аs Раtrоn оf the Аrts // у кн: Моrаlіty аnd Rеаlіty thе Lіfе оf Аndrеj Shерtyсky. - 1980. - Р. 289-300.

5. Горняткевич Д. Митрополит Андрей як опікун мистецтва /у зб.: Львів. Літературно-мистецький збірник. В 700-ті роковини заснування Княжого города /. - Філадельфія, 1954. - С. 121.

6. Свєнціцький І. Любитель і опікун мистецтва на владичому престолі. У 70-ліття Митрополита Андрея Шептицького // Назустріч /Львів/. - 1936. - Ч. 22 - С. 1.

7. Сидор О. Внесок Патріарха Йосипа Сліпого в історію українського музейництва // Київська церква. Альманах християнської думки. /Київ - Львів/. - 2001. Ч. 2-3. - С. 130.

8. Музичка І. Ікона пензля митрополита Андрея // Патріархат /Нью-Йорк, Філадельфія/. - 1999. - Ч. 11. - С. 7-10.

9. Після арешту Митрополита директор Національного музею у Львові І. Свєнціцький забрав цю збірку до музею на тимчасове депозитне збереження, зробивши в інвентарній книзі музею такий запис: "нумери від 15982 до 16248 були взяті з Митрополичої Плати, як депозит по вивезенню Ексцеленції Митрополита до Росії, на основі спільної обави вивозу отсих речей з дому Москалями - в ціли (...) переховання в Національнім Музеєви (...). Більшість із цих творів після повернення Митрополита із заслання залишились у фондах Національного Музею у Львові.

10. Шептицька Софія з Фредрів. Молодість і покликання о. Романа Шептицького чина св. В. Великого. - Вінніпег, Торонто, 1965. - С. 111-112.

11. Смеречинська-Шуль Р. Митрополит Андрій Шептицький - меценат українського мистецтва // Календар Світла. - /Торонто/. - 1986. - С. 60.

12. Сліпий Й. Про молодечий вік нашого Митрополита. - С. 21.

13. Горняткевич Д. Митрополит Андрей як опікун мистецтва. - С. 122.

14. Шептицький А. З історії і проблем нашої штуки // Діло /Львів/. - 1913. - грудень.

15. Чапельська М. Мистці митрополиту Андрею // Нова Хата /Львів/. - 1936. - Ч. 22.

15. Волошин Л. Княжий дарунок Великого Мецената. Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. - Львів: Свічадо, 2001.

16. VIII-а вистава АНУМ // Назустріч. - 1936. - Ч. 22.

http://www.ugcc.lviv.ua

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на Milites Christi Imperatoris обов'язкове