Полювання на лисиць

19-12-2009

• Категорія:

• Теги:

• цікавинки |
• культура і суспільство

За брежнєвських часів була досить популярною спортивна гра - "полювання на лисиць". Мета змагання - зорієнтуватися на місцевості й знайти схований радіопередавач ("лисицю") за допомогою спеціального пристрою-пеленгатора. Я згадав про цю гру останніми тижнями, бо "запеленгував" низку "модних тенденцій", пов'язаних з інтеграцією теології в систему вищої освіти та запровадженням у школах України предмету "Християнська етика". Тільки чомусь дедалі більше складається враження, що йдеться не про орієнтацію, а радше про дезорієнтацію на місцевості...

Здавалося, католицьке видання мало б з радістю підтримати ідею запровадження курсу "Християнська етика" у вітчизняних школах - йдеться про ще одну можливість проведення апостольської діяльності. Але - о ці нудні слова! - аналітичний підхід трохи притлумлює палкий ентузіазм. У цій сфері варто розглянути три напрями, навколо яких і точаться суперечки: вектор церковний, державний та дитячий.

За церковним вектором маємо таку ситуацію: є певні внутрішні обставини, з ними вже стикнувся Український католицький університет, який протягом кількох років намагався інтегруватися у вітчизняну освітню систему. Було здійснено титанічну роботу щодо ліцензування й акредитації богослов'я - як навчальної дисципліни та напрямку підготовки. Але... Нині широко обговорюється проект змін до Закону України "Про вищу освіту", де пропонується цікавий принцип класифікації навчальних закладів. Згідно з ним, класичний університет створюється за умови, якщо там за денною формою навчається не менше 6 тис. студентів не менше ніж за вісьмома галузями знань; профільний університет - не менше ніж 4 тис. студентів не менше ніж за чотирма галузями знань; академія - не менше ніж 2 тис. студентів за однією-двома галузями освіти; коледж - не менше ніж 1 тис. студентів; професійний коледж - не менше ніж п'ятсот студентів. Отже, після довгих років випробувань процедурами Міністерства освіти і науки України УКУ залишився з цілком реальною перспективою втратити статус університету й стати "професійним коледжем" (деталі - у газеті "День" 23 жовтня 2009 р., http://www.day.kiev.ua/282125/). І де гарантія, що, знайшовши певний вихід з цієї конкретної ситуації, університет трохи згодом не втрапить у якусь іншу халепу, на які так щедра й багата наша державна машина?

Щодо вектора державного. Відомо, що Україна - країна "європрагнень". Вона здавна поділяє усі ідеї та прихильна принципам європейського плюралізму й толерантності й ще 1997 р. ратифікувала європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Але ось неочікуваний ракурс. Днями Європейський суд з прав людини у Страсбурзі ухвалив рішення щодо позову Сойле Лаутсі. Судді (але ж до чого схоже на "якобінські трибунали"!) ухвалили рішення, що Розп'яття на стінах італійських школах "зневажають почуття дітей інших конфесій та атеїстів". Тепер припустимо, що якийсь український "містер Х" подає позов до Страсбурга про те, що викладання християнської етики в Україні завдає невимовних моральних страждань йому чи його дітям, які є атеїстами і почуваються дискримінованими. Суд ухвалить відповідне (аналогічне) рішення... І чи держава Україна сильно побиватиметься? Чи, рвучи сорочку на грудях, відстоюватиме "споконвічні моральні цінності"? Маю великий сумнів. Знайдеться гарантована обмовка - стаття 15 Конституції України: "Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова". Хіба ж досі не діє стереотип "віра = релігія = ідеологія"? Хто сумнівається - будь ласка, ст.35 Конституції: "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова". Тож, шановні християни, вибачайте, але європрагнення потребують обмежень...

Сценарії поведінки католицьких спільнот у ситуації, що складається, автор цієї статті намагався описати сім років тому (див."Дзеркало тижня", 5-11 жовтня 2002 р. - http://www.dt.ua/3000/3690/36285/). А де загубився вектор дитини? Отут, власне, ми й маємо запеленгуємо "лисицю": адже саме дитина має бути головним суб'єктом освітніх процесів. А не держава, яка будує черговий симулякр і намагається під поняттям "християнська етика" сховати відсутню державотворчу ідеологію й гуманістичний зміст освіти. Як на мене, донині в українській освіті зберігається принцип "політехнічного навчання" - "прагнення підготувати грамотного працівника, готового включитися в продуктивну працю, у пошуки нових технологій". Саме тому продовжують існувати суперечності з державним визнанням теології - бо що може зробити теолог "для народного господарства"?

Єдиний рецепт реальної допомоги дитині (і це підтвердить будь-який грамотний вчитель) - позбутися стереотипу, що як до школи віддали, хай школа за все й відповідає. Так само, як повноцінне світське виховання й освіта неможливі поза родиною, так само повноцінне релігійне виховання й освіта неможливі поза спільнотами - парафіями. Так що тверезо погляньмо на реальність, не зважаймо на привабливі й модні симулякри, - пригадаймо, що в парафіях є недільні школи, катехетичні групи... І помагай нам у цьому Бог.

Олексій БРАСЛАВЕЦЬ
http://kairos-visnyk.livejournal.com/2009/12/19/