Search

Tags

Гомеопатія


Д-р Пол Рейссер, д-р Дейл Мабі, Роберт Веларде

Гомеопатія практично нічим не схожа на прояв постмодернізму. Швидше, вона нагадує релігійну секту з двохсотрічною історією і зі всіма характерними особливостями: шанобливим засновником (авторитет якого незаперечний), метафізичними передумовами, агресивними претензіями на виняткове володіння істиною, зведенням незмінних вчень, ритуалами, дієвість яких залежить від точності їх виконання, а також проповідниками і захопленими шанувальниками. Її рекламні проспекти сповнені такої неприборканої пристрасті, що в думці мимоволі виникає образ Церкви Гомеопатії. Жодна з цих рис не відповідає великому лозунгу постмодернізму: «Все, що завгодно». Однак постмодерністське мислення передбачає, що ми не можемо дивитися звисока на ексцентричні постулати гомеопатії відносно здоров'я і хвороби, якщо хтось вірить в їх корисність. Отже, в'їхавши в XXI століття на зап'ятках постмодернізму, гомеопатія як і раніше широко рекламується як «натуральне» лікування, хоча в праві іменуватися традиційною наукою їй було відмовлено ще багато десятиліть тому.

Гомеопатія: історія і принципи

Німецький лікар Самуїл (Саму-ель) Ганеманн (1755 - 1843) користується визнанням і пошаною як першовідкривач і дослідник гомеопатії. Він добре знав декілька мов і свого часу, кажуть, був відомий як перекладач медичної літератури. Його лякали (і це недивно) багато жорстоких медичних проце­дур, які широко застосовувалися в ті роки. Це була епоха так званих героїчних заходів, які посилювали страждання хворих. Доктори часто прописували кро­воспускання, банки, проносне і блювотне, і у багатьох випадках ці засоби, поза всяким сумнівом, не лише не рятували хворого від смерті, але і зводили його в могилу. Наприклад, безконечні кровоспус­кання, приписані лікарями, явно прискорили смерть Джорджа Вашин­гтона, який помер від важкої інфек­ції дихальних шляхів.

У 1789 році, перекладаючи підручник з медицини шотландського лікаря Уїльяма Каллена, Ганеманн не погодився із твердженням автора, що добре вивчена дія кори цинхони - хінного дерева - при лікуванні малярії є наслідком її різкого гіркого смаку. Якщо це так, чому ще більш гіркі речовини не володіють більшою ефективністю при лікуванні малярії? Ганеманн сам не­одноразово приймав великі дози кори цинхони і описав повто­рювані симптоми: лихоманку, загальну слабкість, пітливість і оз­ноб, - схожі на симптоми ма­лярії. Це спостереження навело його на думку про те, що речовина, яка у великих дозах викликає певні симптоми, в малих дозах може їх усунути. (В результаті виявилось, що і Каллен, і Ганеманн однаково помилялися. Кора цинхони допомагала хворим лише тому, що в ній міститься речовина хінін, ефективність якої при лікуванні малярії загальновизнана.)

Ганеманн проводив аналогічні експерименти з найрізноманітнішими речовинами, використовуючи як піддослідного самого себе, свою сім'ю, своїх друзів і студентів, і ретельно фіксував на папері симптоми, що все виявляються у них. Він назвав цей процес «випробуванням», а складений таким чином каталог речовин і пов'язаних з ними симптомів став основою його фармакології - переліком лікарських засобів, які він прописував пацієнтам. Трохи нижче ми повернемося до розмови про унікальну методику Ганеманна, а зараз достатньо сказати, що розроблена ним всеосяжна система радикально відрізнялася від теорії і практики того часу. Ганеманн продовжував збирати свої спостереження і в 1810 році випустив перше видання свого magnum opus, «Органон лікарського мистецтва». До його смерті в 1843 році книга була перевидана чотири рази, оскільки автор продовжував «випробовувати» нові речовини і надавати допомогу все ширшому колу пацієнтів.

Система, яку Ганеманн створив і назвав «гомеопатією» (від грецьких слів, що означають «подібний» і «страждання»), закріпилась в Європі і знайшла привітний прийом в Америці. По обидві сторони Атлантики її визнали королівські сім'ї (у тому числі і британська - в 1830 році) і видатні діячі політики і мистецтва. У Європі прибічниками гомеопатії вважалися Чарльз Діккенс, Уїльям Теккерей, Іоганн Вольфганг фон Гете і Бенжамін Дізраелі, тоді як Натаніель Хоторн, Генрі Уодсворт Лонгфелло, Хорас Грилі, Уїльям Сьюард, Гаррієт Бічер-Стоу, Денієл Вебстер і Джон Д. Рокфеллер з ентузіазмом пропагували її в Америці. З іншого боку, в 1843 році Олівер Уенделл Холмс написав з приводу гомеопатії грунтовну і їдку критичну статтю. До кінця XIX століття Сполучені Штати могли похвалитися вже двадцятьма двома гомеопатичними медичними школами, сотнею гомеопатичних лікарень і тисячею гомеопатичних аптек1.

Недивно, що багато світил медицини Європи і Амери­ки скептично дивилися на Ганеманна з його ідеями. В кінці XIX - початку XX століття ще не зріла Американська медична асоціація вдавалася до примусових заходів, таких як «ста­тті про консультації», щоб уникнути співпраці своїх членів з гомеопатами і іншими «нерегулярними» цілителями. Сучасні гомеопати, як прави­ло, пояснюють опір тра­диційних лікарів політични­ми і економічними факторами, і ці фактори дійсно по­впливали на вирішення питання в не меншій (якщо не більшій) мірі, ніж чисто наукові заперечення. Багато пацієнтів виясни­ли, що гомеопатичні лікарст­ва часто діють слабше, ніж їх звичайні аналоги, і, можливо, вдаються до цієї альтерна­тиви з чистого самозбереження або просто щоб уникнути диском­форту. Слід віддати гомеопатії належне - готуючи і розповсюджуючи нейтральні речовини, викликаючи в людях позитивні очікування і не дозволяючи багатьом пацієнтам вдатися до лікування, яке б їм лише нашкодило, лікарі-гомеопати врятували багато життів, особливо в XIX і початку XX століття. Оскільки значна частка смертей щорічно пов'язана з побічними реакціями на лікар­ства, сьогоднішні гомеопати ска­жуть, що вони і досі рятують життя. Але важливо відзначити, що спа­сительні досягнення гомеопатії пояснюються не стільки перевагою в теорії і практиці, скільки простим фактом: виздо­ровіти набагато легше, якщо ніхто не шкодить твоєму здоров'ю. За останні два століття гомеопатія збільшила шанси багатьох людей на одужання.

У всіх інших відношеннях го­меопатія рішуче не бажає розлучатися з XVIII століттям, зацик­лившись на низці вчень, які ніхто з прибічників гомеопа­тії, схоже, не бажає переглядати. В порівнянні з незламною впертістю гомеопатів зростаючий інтерес хіропрактиків до сучасних досліджень (не кажучи вже про бажання багатьох з них відмовитися від вчення про хребетні підвивихи як причину всіх хвороб) - це просто зразок пристосовності.

Кредо гомеопатії включає такі ключові моменти:

Similia similibus curantur або «подібне лікується подібним»

Цей «закон подібності» Ганеманн вважав всеосяжним, ключовим і безперечним принципом лікування. Для гомеопата заперечувати цю ідею - все одно, що засумніватися в законі всесвітнього тяжіння. З моменту легендарного першого знайомства з «корою цинхони» і аж до сьогоднішнього дня гомеопати наполягають на тому, що цьому закону підкоряються всі симптоми і захворювання. Дана Улльман - один з найбільш помітних і плідних проповідників сучасної гомеопатії - дає дуже просте пояснення: «Гомеопатична медицина - натуральна фармацевтична наука, послідовники якої прагнуть відшукати речовину, яка в надлишковій дозі викликає симптоми, схожі на симптоми хвороби, від якої страждає пацієнт. Коли відповідна речовина знайдена, її прописують в дуже малих, безпечних дозах, які часто виявляють вражаючий вплив» 2.

Щоб додати вищесказаному ваги в очах сучасної аудиторії, апологети гомеопатії виявляють винахідливість у виборі прикладів і ілюстрацій. Так, Улльман знаходить в своїй книзі Discovering Homeopathy: Medicine for the Twenty-First Century («Відкриття гомеопатії: медицина для XXI століття» - вже в самій цій назві легке перебільшення) докази «закону подібності» в деяких незвичних сферах:

· Улльман порівнює гомеопатію зі щепленнями, оскільки, за його словами, ця процедура також заснована на принципі подібності. Але коли ми в процесі вакцинації піддаємося дії частинки вірусу або бактерії, це викликає добре вивчену і вимірну реакцію імунної системи. Гомеопатичні ж ліки, як ми скоро відзначимо, нібито впливають на «життєву енергію». Вони не виявляють одноманітну, вимірну дію ні на одну фізіологічну функцію; крім того, вони часто розбавлені до такої міри, що в ліках не залишається ні єдиної молекули початкової речовини. Цікаво те, що багато гомеопатів виступають проти звичайних щеплень3. Улльман використовує цитати і

приклади з таких різних джерел, як Гіппократ, оракул Дельфійський, троянський герой Телеф і алхімік Парацельс. Гіппократа давно вважають батьком сучасної медицини, оскільки він наполягав, що медицина як природна наука повинна грунтуватися на уважних спостереженнях (а не на забобонах) і що лікарі повинні поводитися етично. Немає жодних вказівок на те, що він проповідував закон подібності. У Дельфійського оракула медичних порад нині вже ніхто не запитує; зцілення Телефа шматочком списа, що пронизав його, - не більше ніж казка з грецької міфології; а Парацельс був прибічником

іншого вчення, «теорії характеристик (сигнатур)», відповідно до якої ліки зовнішньо схожі на орган, який вони лікують (отже, орхідею, що має форму чоловічого яєчка, можна використовувати для лікування венеричних хвороб). Ці приклади непереконливі.

· Улльман стверджує, що традиційна медицина інколи використовує принципи гомеопатії, і як приклад посилається на «дигіталіс від серцевих розладів (дигіталіс викликає серцеві розлади)». Хоча при передозуванні дигіталіс дійсно негативно впливає на роботу серця, те ж саме можна сказати про десятки інших ліків і токсинів, які жодним чином не використовуються для лікування серцевих захворювань.

Улльман навіть наводить цитати з «Ромео і Джульєти» Шекспіра і «Фауста» Гете («...Але ми подібне подібним лікуємо, стопу - стопою, спинним хребтом - хребет»). Однак ці стовпи світової літератури в XXI столітті не обов'язково є достовірними джерелами медичних знань4.

Ми допускаємо, що ці приклади, швидше за все, повинні були по­служити не однозначним доказом справедливості закону подібності, а простими ілюстраціями того, що ця ідея прихо­дила в голову не одному лише Ганеманну. Однак ці приклади в кращому разі невдалі, а в гіршому вони вводять читача в оману. І така тенденція прослідковується не лише в книзі Улльмана, але і в гомеопатичній літературі як такій. Не варто і говорити, що серед величезної кількості речовин, що впливають на людину, обов'язково знайдуться та­кі, які у великих дозах отруйні для того ж самого органу, якому вони в малих дозах йдуть на користь. Але впевненість в тому, що цей феномен можна вважати найвищим принципом лікування, є унікальною рисою вузької гомеопатичної традиції.

Небезпека «придушення» симптомів

Гомеопатія відкидає поширену ідею про те, що хворобу можна визначити, зрозуміти і вилікувати на фізичному рівні. Вона виходить з того, що симпто­ми є спробами організму «повідомити» про поруше­ння на якомусь глибокому внутрішньому рівні, не пошкоджуючи життєво важливі внут­рішні органи. Тому, з точки зору гомеопатії, зусилля захід­ної медицини класифікувати захворювання - це колосальна втрата часу, а будь-які спроби боротися з симптомами (навіть та­ка проста дія як пропозиція аспірину при головному болі) насправді погіршують стан пацієнта. По суті, гомео­патія заявляє західній медици­ні: «Всі ваші знання помилкові».

Традиційну медицину часто називають «алопатією» - цей термін дослівно перекладається як «інше страждання» (на противагу «гомеопатії», «тому ж стражданню»). У гомеопатичній літературі термін «алопатія» зазвичай має принизливий зміст і має на увазі, що прихильники традиційної медици­ни зосереджують увагу на видимих симптомах і прагнуть всього лише подавити їх за допомогою сильнодіючих ліків, але не намагаються зрозуміти, що вони насправді означають. Багато гомеопатів звинувачують традиційну медицину в тому, що, «подав­ляючи» симптоми, вона завдає світу зайвий біль і страждання. Наприклад, коннектикутський гоме­опат Вінтон Мак-Кейб пише:

Схоже використання пригнічуючого лікування в цілях заперечення хвороби, якщо його застосовувати неодноразово, послаблює всю систему в цілому. І чим сильніше придушення, тим обширнішим є наслідок. Таким чином, час від часу приймаючи аспірин, ви отруюєте організм в набагато меншій мірі, ніж час від часу приймаючи антибіотики або стероїди. В міру того як наші лікарі все ширше і ширше застосовують сильнодіючі алопатичні ліки, які маскують симптоми, але не лікують їх, нам доводиться за це розплачуватися. З кожним новим поколінням ми стаємо все слабшими - кожен з нас зокрема і наше суспільство в цілому, - ми все більше залежимо від ліків і все менше здатні протистояти хворобі як такій5.

Ганеманн вчив, що загальна схильність до захворювання під назвою «міазм», викликана лікуванням шкірних захворювань - в даному випадку міазм на­зивався «псорою» або коростою - або спробами «подавити» сифіліс і гонорею. Безсумнівно, Ганеманн бачив, що ліки від цих вене­ричних хворіб, які були доступні в його час, на якийсь час, здавалося, покращували стан хворого лише для того, щоб потім хвороба повернулася з ще більшою силою. По суті справи, він спостерігав природний розвиток хвороби в епоху до появи антибіотиків: самопочуття хворого на сифіліс (яскравий приклад) покращувалося незалежно від методу лікування, а потім хвороба поверталась з новою силою. Однак триматися за цю ідею зараз, через два століття після того, не цілком розумно. Одне з сумнівних достоїнств книги Мак-Кейба полягає в тому, що це один з небагатьох творів сучасних авторів, в якому сказано, що лікування сифілісу і гонореї - не­вдала ідея.

Прихильники гомеопатії наполегливо проповідують ідею Ганеманна про те, що будь-яке лікування, яке не базується на законі подібності, лише заганяє хворобу глибше в тіло людини. Вони часто говорять, що традиційна медицина прагне лише подавити симптоми, замість того щоб розібратися в причинах, якими вони викликані. Навіть коли західні методи ставлять конкретний діагноз і успішно вирішують проблему пацієнта, гомеопати, як правило, стверджують, що таке лікування не зачіпає справжньої причини захворювання. У якомусь сенсі вони мають рацію: виявити і описати суть проблеми часом набагато простіше, ніж виявити її причини. Коли у цілком здорової у всіх інших відношеннях людини виникає бородавка, розвивається пневмонія, рак або синусит, коли в неї трапляється інсульт - по суті, при будь-якій хворобі у неї незмінно виникає питання: «Чому зі мною це сталося, і чому саме зараз?» Як правило, чесна відповідь: «Не знаю». Це не означає, що відповіді не існує. Багато захворювань спричинені збудником, що добре ідентифікується, або фактором ризику - наприклад, вірусом (вітрянка) або курінням (емфізема), - але зазвичай навіть найбільш хитромудрі аналізи не можуть виявити точного переліку умов, які стали причиною даного конкретного захворювання в даний конкретний момент.

Поборники нетрадиційних методів лікування часто претен­дують на здатність розуміти і визначати «дійсну» причину конкретного захворювання - як правило, це буває поруше­ння енергетичного потоку або якийсь інший глибинний (і такий що не під­дається вимірюванню) феномен. Проте подібні пояснення суб'єктивні, голослівні, а деколи навіть фантастичні і не можуть вважатися розумними і достовірними відповідями на питання про причи­ни, а тим більше про суть хвороби. Якщо існує порушення в по­тоці життєвої енергії, яким чином і чому воно виникло? Чому це порушення сталося у даної людини і в даний мо­мент? Інколи фахівці з не­традиційної медицини настоюють на тому, що у них більше шансів знайти відповіді, і їх запевнення в деяких випадках співпадають з глибинними прагненнями хворого. На жаль, при сьогоднішньому неподільному пануванні постмодернізму, переконливе, але натягнене за вуха пояснення має однакову вагу з поясненням менш переконливим, але чесним і реалістичним. До тих пір, поки людина почуває себе краще, іс­тина не має значення.

У гомеопатів є і ще одне (зовні) справедливе твер­дження. Вони вказують на те, що симптоми не завжди є на­шими ворогами. Це важливе спостереження. Запитаєте будь-якого хворого на проказу, чого б йому хотілося більш всього, і він, швидше за все, скаже: відчувати біль. Каліцтва і потворність, викликані проказою, виникають, перш за все, через не­оброблені рани, оскільки хвороба впливає на больові відчуття. Біль повідомляє нам, коли ми поранилися, і дуже часто (принаймні, коли йдеться про скелетно-м'язові травми) допомагає нам зрозуміти, чого не слід робити щоб уникнути нових травм. Кашель - це не лише важливий сим­птом, він виконує необхідну функцію видалення з дихальних шляхів слизу і чужорідних тіл. Людині, яка хвора настільки, що не в змозі кашляти, загрожує серйозна небезпека, і хтось інший повинен відкачувати мок­роту з її бронхів. Аналогічним чином, лихоманка, судячи з усього, активізує імунну систему і рідко шкідлива сама по собі. Деколи батьки впадають в паніку, коли у дитини температура за­шкалює за 38° С, і часто тягнуть­ся однією рукою до упаковки жароз­нижуючого, а іншою - до телефо­ну, щоб викликати швидку. Без сумніву, жар - важлива ознака того, що в організмі щось відбувається (звичайно це інфекція), однак якщо хвороба, що викликає його, сама по собі не небезпечна, необ­хідності штучно знижувати температуру майже ніколи немає.

Однак всі ці приклади, можливо, занадто позитивні. Біль може бути таким, що спустошує і навіть вимучує, і хоча зрозуміти його при­чину необхідно, милосердя вимагає також якоюсь мірою його зменшити. Кашель може стати настільки частим і сильним, що вам не вдасться заснути. Прийнявши лікарство від кашлю, ви, звичайно, не позбавитеся від нього повніс­тю, проте отримаєте короткий, але такий необхідний відпочинок. Крім того, ще ніхто не довів, що вживати ліки, щоб знизити температуру на градус або два для покращення самопочуття, шкідливо. Гомеопатія відкидає використання «подавлюючих» лі­ків, але чи дійсно так погано спробувати полегшити страждання людини? Гомеопати ризикують стати продовжувачами справи християн-фундаменталістів XIX століття, які засуджували будь-які спроби полегшити жінкам родові муки, оскільки це доз­волило б їм втекти від покарання, накладеного Господом в Бутті 3,16 («...в болях народжуватимеш дітей...»).

Цікаво, що у випадку багатьох поширених порушень гомеопати використовують певні засоби «першої допомоги» - очевидно, для того, щоб надати хворому негайне полегшення, яке не «взаємодіє» з опором організму, а пригнічує його. Але навіть якщо ви переконані, що такі засоби ефективніші, ніж звичайні медикаменти, лікарські трави або відсутність будь-якого лікування, ви ніяк не зможете довести, що один вид терапії «пригнічує» функції орга­нізму, а інший - ні.

Важливість точної відповідності між ліками і симптомами

Коли гомеопатія критикує «алопатію» за надмірну увагу до симптомів, це виглядає трохи безглуздо на фоні її власної пильної уваги до останніх. Для того, щоб подіб­не лікувало подібне, доводиться скласти надзвичайно детальний перелік людських симпто­мів. Дана Улльман зазначає:

Кожен, хто звертався до лікаря-гомеопата, знає, що гомеопат задає безліч питань про ваші основні скарги, про ваші побічні скарги і про всілякі інші фізіологічні і психологічні симптоми. Гомеопати бачать свою велику заслугу в тому, що вони виявляють серйозну зацікавленість характеристиками ідіосинкразій кожного пацієнта і використовують їх. Гомеопат, як правило, ставить такі питання: У який час доби ви почуваєте себе гірше або краще? Коли виявляються ті або інші конкретні симптоми? Як на вас впливає погода? Як ви почуваєте себе на морському узбережжі або в горах? Чи є їжа, яку ви обожнюєте, і їжа, до якої ви почуваєте відразу?»6

Мета такого детального опитування полягає не в тому, аби логічно прослідкувати історію хвороби пацієнта або систематично оцінити його симптоми з метою знайти розумний підхід до лікування. Ці питання переслідують одну-єдину мету: знайти відповідність між даним конкретним набором симптомів і симптомами, які спричиняються великими дозами однієї з речовин, перерахованих в працях по гомеопатії. («Найбільш подібні ліки» називаються «Similimum».) Такий підхід до симптомів на диво одномірний. В порівнянні з ним навіть найбільш поверхневе опитування, проведене в поспіху рядовим ординатором, здасться нам суворим інтелектуальним завданням, враховуючи кількість і різноманітність необхідних аналізів.

Саме тут ми зустрічаємося з важливою, але надзвичайно сумнівною фундаментальною передумовою гомеопатії. Набір симптомів, викликаних ліками, - вони повинні точно відповідати симптомам, які спостерігаються у пацієнта, - був ретельно виявлений і зафіксований під час гомеопатичних «випробувань», суть яких зводиться до того, щоб давати ті або інші речовини нормальним, здоровим людям і ретельно спостерігати за тим, що станеться. При цьому гомеопати ставлять собі в заслугу те, що вони мають справу з індивідуальними особливостями кожного пацієнта. Але ніхто не переносить, наприклад, грип абсолютно однаково, і гомеопати погодяться, що при загальній подібності симптомів мій грип потребує абсолютно іншого лікування, ніж ваш. То чому ми не зважаємо на можливість існування значних відмінностей між людьми, що «випробовують» ліки? Чи не розумно передбачити, що моя реакція на беладону, аконіт або чілібуху (nux vomica) хоч би в чомусь відрізнятиметься від вашої?

Яскраву ілюстрацію цього факту можна знайти в «Настільному довіднику лікаря» (Physician's Desk Reference, PDR) - збірці офіційних і обов'язкових відомостей про ліки, що видаються по рецепту лікаря, - в розділі «Можливі ускладнення» з опису будь-якого конкретного препарату. У цьому розділі фіксується будь-який симптом, про який повідомила людина, що приймала дані ліки під час клінічних випробувань, - яким би слабким не був зв'язок симптоматики з вживанням ліків. Зазвичай перелік настільки довгий і переобтяжений всілякими симптомами, що в повсякденній практиці від нього немає жодної користі. Однак сам факт його існування ставить під сумнів достовірність детального списку симптомів, складеного гомеопатами за допомогою «випробувань», - адже всі ці симптоми вважаються настільки передбаченими, що в списку завжди можна знайти потрібний засіб для пацієнта з відповідними симптомами.

Безсумнівно, гомеопати заперечать, що безладність побічних ефектів, перерахованих в «Настільному довіднику лікаря», пояснюється тим, що люди, що вживали ліки, були хворі або мали якісь інші «аномалії». Гомеопатичні ж «випробування», навпаки, базуються на скрупульозних спостереженнях за «здоровими» людьми, які приймали ту або іншу гомеопатичну речовину протягом декількох тижнів. Але навіть якщо допустити, що такі обставини сприяють більшій достовірності результатів, сумнів викликає напрочуд детальний опис симптомів, викликаних певними речовинами. В одному з самовчителів по гомеопатії, «Гомеопатична самодопомога: Коротке і просте керівництво для всієї сім'ї» (Homeopathic Self-Care: The Quick and Easy Guide for the Whole Family), можна знайти декілька варіантів лікування для поширених захворювань і нездужань. Читач повинен відшукати якомога точнішу відповідність між власними симптомами і симптомами, що приписуються одній з гомеопатичних речовин. Проте список симптомів не відповідає здоровому глузду. Наприклад, таке звичайне нездужання, як біль в горлі, можна лікувати беладоною, якщо окрім інших симптомів у вас спостерігається жар, дратівливість, тонзиліт з правого боку і «бажання лимонів і лимонаду». З іншого боку, якщо біль сильніший зліва, пацієнт «балакучий», відчуває «напруження і тиск», і йому хочеться «устриць і спиртного», слід подумати про препарат Лахезіс. Опис шести інших зіль включають такі унікальні симптоми, як «абсцес, що пахне старим сиром» і «бажання оцту», або «неприємний запах від поту і тіла» і «бажання хліба з маслом» (лікувати ртуттю, але використовувати mercurius iodatus ruber [бійодид ртуті], якщо болить тільки зліва, і mercurius iodatus flavus [протойодид ртуті], якщо болить справа)7 .

Дивна сила розбавлення і струшування

Другою, після закону подібності, відомою особливістю гомеопатії є використанням вкрай розбавлених розчинів. Намагаючись уникнути сильних побіч­них ефектів, властивих сучасним йому лікам, Ганеманн піддавав своє зілля багаторазовому розбавленню. На­стойка речовини розбавлялася де­сяти- і навіть стократно: одну частину речовини змішували з дев'ятьма (дев'яносто дев'ятьма) частинами дистильованої води в скляній колбі. Потім отриманий розчин енергійно струшували - не стільки для того, щоб досягти рівномірної щільності, скільки для того, щоб «потенціювати» розчин. Яким чином струшування може підсилити дію речовини, незрозуміло (є багато різних пояснень, у тому числі «вивільнення енергії»), але легковажити цією процедурою не можна.

Зілля розбавляють знову і знову - кожного разу в десяти- або стократній пропорції, - і кожного разу за цим слідує ритуал струшування. Гомеопатичний закон нескінченно малих величин свідчить: чим сильніше розбавлений розчин, тим сильнішою є його дія. «Перш за все, вас вражає новина про те, що ліки, розбавлені стільки раз, взагалі проводять якусь дію. Ще дивніше інше: впродовж останніх 200 років гомеопати спостерігали, що, чим більше речовина була потенційована - тобто розбавлена таким чином, - тим довше вона загалом діє, тим глибше вона зазвичай виліковує, і тим менше доз потрібно для зцілення» 8.

Один критик гомеопатії влучно назвав ці горезвісні переваги «розбавленням багатства»9. Серйозніші критики вказують на те, що після тисяча двохсотого або дві тисячі чотирьохсотого розбавлення у воді, швидше за все, вже не залишається ні єдиної молекули первинної речовини. Як не дивно, багато гомеопатичних препаратів розбавлені набагато сильніше. Д-р Стівен Барретт, творець сайту Quackwatch («Нагляд за шарлатанами»; www.quackwatch.com), що відверто критикує багато альтернативних методів лікування, описав, що відбувається внаслідок подібних неймовірних розбавлень. Розчинення в пропорції один до десяти, проведене тридцять разів (на етикетці цей факт наголошується знаком 30Х, де римська цифра Х позначає десять), означає, що оригінальний препарат був розбавлений в пропорції 1/1030. Якщо ви хочете відчути, наскільки це мало, уявіть собі, що оригінальний препарат був об'ємом з краплю, а його розчинили в кількості води, в 50 разів більшому, ніж об'єм планети Земля. Розчинення в пропорції один до ста, виконане тридцять разів (на етикетці значитиметься 30С, де С - римська цифра сто), ще важче собі уявити, оскільки розбавлення відбувається в пропорції 1/1060. Якщо помістити одну-єдину молекулу первинної речовини в розчин 1060 молекул води, це кількість води зайняла б об'єм, що в 30 млрд. разів перевищує об'єм Землі10. Ця цифра не просто незбагненна - вона також ставить виробників і розробників гомеопатичних розчинів перед серйозною проблемою: як можна гарантувати, що вода в цих високорозбавлених (а тому нібито надефективних) розчинах настільки чиста, що не містить одну-дві молекули якоїсь іншої речовини? Стаття Барретта допомагає нам чітко з'ясувати суть проблеми:
Навіть у особливо стерильних умовах пил, що висить в повітрі виробничого приміщення, неминуче несе в собі тисячі різних молекул біологічного походження, отриманих з місцевих джерел (бактерії, віруси, грибки, найдрібніші краплі вологи, відлущені клітини шкіри, виділення комах), а також мінеральні частинки земного і навіть позаземного походження (метеоритний пил). Аналогічним чином, «інертні» розчинники, що використовуються в даному процесі, неминуче містять свій набір мікроскопічних забруднень. Яким чином, під час поетапного процесу, лікарський препарат, що утворюється, дізнається, яка з незліченних речовин в контейнері і є ТА САМА, з серйозними намірами? Звідки тисячі (мільйони?) хімічних сполук знають, що їм потрібно зачаїтися і стояти збоку, поки ТА САМА СИЛЬНА РЕЧОВИНА не буде піднесена в ранг Цілителя? 11

Схоже, гомеопатів подібні аргументи не тривожать. Більш того, вони нерідко - і навіть з гордістю - заявляють, що у високо-розбавлених розчинах, швидше за все, не можна знайти жодної вихідної речовини. За їх словами, це доводить, що дія гомеопатичного зілля заснована на абсолютно інших принципах, ніж дія звичайних ліків. Перш за все, вони, мабуть, впливають на «життєву силу» людини (або тварини). Але навіть якщо допустити, що невидима життєва енергія існує, як може бульбашка багато разів збовтаної дистильованої води, в якій, очевидно, немає ні єдиної молекули чого-небудь ще, здійснити такий ефект? Щодо цього існують різні теорії. Дехто вважає, що в результаті розбавлення і струшування структура води зазнає тонких змін. У XIX столітті схоже пояснення, можливо, і звучало правдоподібно, але сучасні методи аналізу структури речовини - у тому числі спектроскопія, аналіз ультрафіолетового випромінювання, електронна мікроскопія - не змогли виявити жодних специфічних або постійних змін в гомеопатично потенційованій воді12.

Таким чином, найпоширеніші пояснення базуються на припущенні, що використовувана для розбавлення вода якимсь чином зберігає енергетичну структуру, магнітне поле, голографічний образ або флюїди, які якимсь чином резонують з комбінацією симптомів конкретного пацієнта. Дехто навіть вірить, що дія сильно-розбавлених розчинів поширюється за межі бульбашок, в яких вони зберігаються. Одне дослідження нібито виявило, що гомеопатичний розчин гормону щитовидної залози, доданий в акваріум з пуголовками, вплинув на швидкість їх перетворення на жаб. Проте схожі результати були отримані, коли в акваріум помістили запечатану колбу з препаратом. Замість того, щоб засумніватися в спроможності свого експерименту, дослідники прийшли до висновку, що потенційована вода, розміщена в колбі, якимсь чином впливала на пуголовків через шкло13. Це крайній, але далеко не єдиний приклад ситуації, коли вся отримувана інформація розглядається через призму переконань людини. Негативним даним знаходять інше пояснення, або просто оголошують їх неправильними.

Наполеглива прихильність вченню гомеопатії, яку про­демонстрували дослідники пуголовків, викликає в пам'я­ті один смішний і відповідний до випадку анекдот. Одного енергій­ного молодого лікаря-психіатра познайомили з давнім пацієнтом лікарні - шизофреніком, який вважав себе мертвим. Інші лікарі роками намагалися переконати хворого в зворотному, але не доби­лись успіху, проте і це не стримало молодого лікаря від того, щоб спробувати сміливіший під­хід. «Хіба в мертвих йде кров?» - запитав він одного дня в пацієн­та. «Звичайно, ні», - не задумуючись, відповів той. Тоді лікар витягнув з кишені стерильну голку і вколов його в палець. З проколу тут же виступила кров. Пацієнт декілька секунд дивився на свій палець. «Ну, ви тільки поду­майте, - заявив він. - Виявляється, і в мертвих йде кров!»

Важлива роль «життєвої енергії»

Якщо сильно-розбавлені розчини не можуть впливати на біохімічному рівні, вони, ймовірно, впливають на щось, що не піддається жодним вимірам. Ганеманн вірив в «життєву силу», і сучасні гомеопати теж називають життєву енергію середовищем, на яке впливає їх терапія. Дана Улльман пише:
Гомеопати говорять про «життєву силу» або «життєву енергію», яку вони описують як спочатку властивий людині основоположний процес самооздоровлення організму. Ця біоенергетична сила аналогічна тому, що китайці називають «ци», японці - «кі», йоги - «праной», російські вчені - «біоплазмою», а персонажі «Зоряних воєн» - «Силою». Згідно з гомеопатичними теоріями, цей біоенергетичний процес чутливий до дії субмолекулярних гомеопатичних ліків. Вважається, що резонанс цієї мікродози речовини впливає на резонанс життєвої сили людини14.

Прагнучи примирити свої переконання з сучасною наукою, гомеопати виходять з невірного розуміння ейнштейнівського рівняння E=mc2. Вінтон Мак-Кейб в своїй книзі Let Like Cure Like («Хай подібне лікує подібне») служить цьому хорошим прикладом: «Подібно до того, як відкриття Ейнштейна розширюють наші уявлення про сотворений світ, вони поглиблюють і наше розуміння гомеопатії. Ейнштейн дає нам наступний принцип: матерія і енергія, по суті, взаємозамінні, а процес їх перетворення вічний і безперервний. Отже, вся матерія - енергія. Ви енергетичне створіння» 15.

Однак рівняння Ейнштейна, що описує перетворення ма­терії в енергію, працює в унікальних ситуаціях, які мають місце, наприклад, в ядерному ре­акторі або в ядрі зірки. Воно ніяким чином не застосовується до біологічних систем, у тому числі і до людського тіла.

Повна індивідуальність лікування і лише одні ліки на прийом

Як вже відзначалося вище, в основі гомеопатичної практи­ки лежить ідея про те, що кожна людина має свій унікальний набір симптомів і потребує одні-єдині відповідні ліки, які підбираються в строгій відповідності з симптома­ми, що викликаються різними речовинами і перераховані в го­меопатичному довіднику. Деколи аптеки і магазини здорової їжі продають гомеопатичні препарати, орієнтовані на конкретні симптоми, такі як головний біль або артрит, але така практика погано сумісна із справжніми гомеопатичними принципами. Такі препарати містять декілька найбільш попу­лярних речовин, що використовуються при конкретній гострій проблемі і слабо «потенційовані» (тобто розбавлені). Виробники цих ліків сподіваються, що хоч би один з набору компонентів виявиться тим, який потрібний покупцеві. Одна­к ставлення до таких ліків в гомеопатичних колах неодно­значне - дехто стверджує, що дія одного компо­ненту може нейтралізувати дію іншого, і що використання комплексних препаратів стимулює алопатичний під­хід до лікування, який пригнічує симптоми і пропонує універ­сальні ліки, що неприйнятно для гомеопатії.

Гомеопати будують свої діагно­зи не лише на вивченні поточної симптоматики - багато хто з них переконаний, що кожна людина відповідає тій або інший «кон­ституції», і що існують визначені «конституціональні засоби», здатні допомогти при цілій низці різних захворювань. Типи класифікуються по назві відповідного лі­карства і носять настільки загальний характер, що важко зрозуміти, як можна було обчислити їх шляхом «апробації». Стівен Барретт на­водить короткий опис декількох типів, а потім ставить важливе ри­торичне запитання:
Вважається, наприклад, що тип «ігнація» нервовий, схильний до сліз і не виносить тютюнового диму. Типова «пульсатілла» - це молода жінка з білявим або світло-каштановим волоссям, блакитними очима і ніжною шкірою обличчя. Вона ніжна, полохлива, романтична, емоційна і надзвичайно активна. Тип «сера» цінує незалежність. І так далі. Невже ви думаєте, що це розумна підстава для діагностування і лікування?16

Насправді, наведені Барретом приклади сильно уріза­ні - той, хто вивчає гомеопатію вздовж і поперек, зможе знайти деякі напрочуд детальні «портрети» конституціональних типів. Припускається, що всі ці характеристики, разом з вивченням поточних симптомів (і, можливо, деякою часткою уваги до наявності одного з описаних вище «міазмів»), мають бути враховані при виборі єдиного необхідно­го даній конкретній людині лікарства.

Гомеопати мають рацію в тому, що не­можливо знайти двох людей, в яких хвороба протікала б абсолютно однаково, і навіть самі традиційні лікарі з готовністю визнають, що лікувати людей (осо­бливо тих, що страждають декількома хворобами) «по книзі» не можна у жодному випадку. Проте останні також відзначать, що серед хвороб існують певні законо­мірності і загальні принципи, які можна ефективно застосовувати до різних людей, страждаючих від схожих проблем. Якби ми не шукали ці закономірності і прин­ципи і не відбирали з їх числа тих, що піддаються виготовленню і приносять незмінний результат, ми взагалі не досягли б жодного прогресу в області ме­дицини.

«Лікарські закони Герінга»

Ці закони, названі так на честь д-ра Костянтина Герінга (1800-1880), якого вважають батьком американської гомеопатії, насправді є спостереженнями і не володіють авторитетом вчень Ганеманна. Тим не менше, вони дають пояснення чи не будь-якої реакції на гомеопатичне лікування, а то­му заслуговують на те, щоб про них згадати.

По-перше, Герінг стверджував, що тіло прагне виразити хворобу «у видимій формі». Іншими словами, воно прагне в буквальному розумінні виштовхнути симптоми на поверхню (тобто, на шкіру), щоб запобігти серйознішим внутрішнім порушенням. Так, наприклад, в астматика при поліпшенні стану може виникнути висип на шкірі. В такому разі, спроби усунути висип можуть викликати нове загострення астми17.

Друге спостереження Герінга полягає в тому, що реакція на гомеопатичне лікування найчастіше виявляється в тілі в напрямку зверху вниз. Вважається, що це спостереження допомагає відрізнити справжню реакцію від ефекту плацебо.

Його третє спостереження - можливо, найбільш корисне для розуміння причин очевидної відсутності реакції на лікування, - полягає в тому, що гомеопа­тичне лікування відбувається в зворотному порядку відносно черговості появи симпто­мів. Отже, у пацієнта можуть знов виникнути колишні симптоми, які або не отримали належного лікування, або були пригнічені алопатичними ліками. Цей гомеопатичний принцип унікальний - він явно йде врозріз як з традиційною медициною, так і з практичним досвідом, згідно якого рецидив симптомів ніколи (у всякому випадку, майже ніколи) не пояснюється як ознака видужання.

Нетрадиційна гомеопатія

З врахуванням того, що гомеопатія значно відхиляється від загальноприйнятих принципів наукового мислення, цікаво зазначити, що найбільш активні гомеопати розвивають це вчення в досить нетрадиційних напрямах. Ми вже згадували про комплексні препарати, які є відхиленням від початкового розуміння закону про подібне. Найбільш екзотичні підходи до діагностування не мають на увазі детального знайомства з історією хвороби і ретельного вивчення списку ліків в гомеопатичному довіднику у пошуках потрібного рецепту. Деякі лікарі вимірюють електричний опір шкіри в акупунктурних точках, а потім повторюють виміри в точках з аномальними параметрами, коли пацієнт тримає в руці колби з тими чи іншими гомеопатичними ліками. Зілля, яке найбільшою мірою «нормалізує» параметри точок вважається найкращим для даного пацієнта. Невелика група гомеопатів використовує для пошуку потрібного препарату маятник - старомодний засіб для ворожіння. Інші використовують для того ж вкрай суб'єктивні прийоми прикладної кінезіології18. Не варто і говорити, що всі ці методи перетворюють дивацтва гомеопатії на крайнощі і таким чином ще більше збільшують її розбіжності з сучасною наукою.

Тягар доказів

Ми досить детально розглянули ключові положення гомеопатії і витікаючі з них серйозні наслідки. Але мета, яку ми переслідували насправді, набагато ширша і фунда­ментальніша - просто гомеопатія являє собою відмінний наочний приклад. Ми стверджуємо, що ні зовнішня респектабельність, ні яскрава історія, ні переконливі міркування, ні оптимізм прихильників, ні культурна пристосовність, ні відгуки клієнтів не доводять справедливість домагань гомеопатії. Всі ці складові можна знайти і в тих методах лікування, які цілком невірно розуміють, як функціонує організм здорової і хворої людини (або тварини). Ми також стверджуємо, що в цій сфері, як і в будь-якій іншій, істина має значення. Постмо­дерністи заперечать, що істина і реальність - це питання особистої думки людини, і ще енергійніше протестуватимуть проти того, що ми ставимо під сумнів вчення, яке інші вважають для себе потрібним і корисним, які б факти не стояли за нашими словами. Якщо самопочуття людей покращується, і нікому не спричинюється шкода, то хіба це не вища істина?

Проблема в тому, що здоров'я і хвороба, страждання і спокій, життя і смерть - надзвичайно важливі речі, як для окремої людини, так і для суспільства в цілому. Догляд за хворими - не гра, не телевізійне шоу і не філософ­ська абстракція. Щоб досягти хоч якого-небудь прогресу в позбавленні людей від страждань і продовженні їх життя, необхідно прагнути до точних і достовір­них знань про принципи функ­ціонування організму. Крім того, всупереч переконань пост­модерністів, якщо достовірні, ретельно перевірені факти вказують на істинність якої-небудь гіпотези, то всі останні гіпотези, які явно противляться першій, істинними бути не можуть. Якщо йдеться про те, щоб відмовитися від достовірних на­укових знань, причини для такого кроку мають бути дуже вагомими.

Прихильники гомеопатії і багатьох інших нетрадиційних методів лікування, що існують у відриві від традиційної науки, в своє виправдання незмінно кажуть одне і те ж: «Ми не розуміємо, як діє наш метод, але він діє». Таким чином, сліпа прихильність до окремого методу породжує передбачене ставлення до будь-яких фак­тів, що ставлять під сумнів його істинність.

Якщо складається враження, що самопочуття клієнта після лікування покращало, репутація методу підвищується. Можливо, ця історія навіть увійде до статті або книги про методику лікування - особливо якщо захворювання серйоз­не, а покращення суттєве. Це називається прикладом з практики (або свідченням, якщо людина сама хвалить методику з якихось особистих чи комерційних моти­вів). Подібні дані не завжди помилкові і можуть навіть дати поштовх для подальшого дослідження в новому напрямі, проте їх не можна вважати достатньою осно­вою для ствердження, що ме­тодика А допомагає при захворюванні Б, тому що стан багатьох інших людей, що страждають від Б, може і не покращати після застосування А. Зрештою, дослідники повинні зіставити людей, які піддалися А, з тими, хто приймав плацебо (контрольна група). Плацебо (фальшиві ліки) вдає із себе щось зовні схоже на ліки, що використовуються в методиці А, але є абсолютно нейтральними. Більше того, експеримент слід прово­дити так, щоб ні па­цієнти, ні вчені не знали, де справжні ліки, а де фальшиві. Такий підхід називається подвійним сліпим дослідженням, і при належній організації він є еталоном медичного екс­перименту.

Гомеопатія, як і багато інших нетрадиційних методів лікування, настільки орієнтована на лікування кожного конкретного пацієнта, що прикладів з практи­ки, швидше за все, буде в надлишку, а проведення подвійного сліпого дослідження буде важко здійснити. Крім того, гомеопати мо­жуть не розглядати захворювання Б як окрему категорію хворіб, що має певні о­знаки. Навіть якщо гомеопат орієн­тується не на конкретну хворобу, а на симптом (наприклад, головний біль), то двадцять п'ять чоловік з однаковою симптоматикою, ско­ріше всього, отримають двадцять п'ять абсолютно різних ліків - з врахуванням побічних симптомів, кон­ституціонального типу і міазмів. Наполягати на тому, що всі вони повинні піддатися однаково­му лікуванню, означає перекреслити весь сенс гомеопатичного лікування.

Якщо хтось в результаті лікування не відчуває жодного покращення, скажуть, що гомеопатичні ліки були підібрані неправильно, або що організм все ще бореться з прихованими порушеннями потоку життєвої енергії. Якщо в результаті лікування симптоми посилюються, гомеопати зазвичай знаходять готове пояснення в Законах Герінга; тимчасовий регрес - це ознака того, що організм заново переживає колишні симптоми, які були пригнічені, або, можливо, виводить на поверхню серйозніші внутрішні розлади. Якщо науковий журнал публікує дослідження, яке підтверджує ефективність гомеопатичного лікування при якомусь певному захворюванні, дослідження одержує хвалебні відгуки і широкий розголос. Подальша критика результатів цього дослідження просто ігнорується19. Навпаки, будь-яке дослідження, яке не демонструє ефективність гомеопатії, тут же піддають критиці або відкидають, як таке, що порушує основні принципи гомеопатії - особливо принцип індивідуальності.

Насправді, дослідження, пов'язані з гомеопатією, дуже неоднорідні (як з точки зору результатів, так і з точки зору якості) настільки, що важко підвести їм якийсь об'єктивний підсумок. Ситуація ускладнюється цілком зрозумілою тенденцією дослідників оцінювати результати через призму власної думки про методику, що вивчається, або власних очікувань відносно того, який висновок має бути отриманий. Наприклад, в шанованому науковому журналі Nature, була опублікована робота, автори якої проаналізували статті, опубліковані протягом року (всього 204 статті) в чотирьох журналах по нетрадиційній медицині, і оцінили «висновок» кожної публікації як позитивний, негативний або нейтральний. В цілому, майже дві третини (64%) статей висловилися на користь досліджуваної методики лікування, 35% були нейтральними і лише 1% містив негативну оцінку. Автори огляду прийшли до висновку, що журнали по нетрадиційній медицині, судячи з усього, віддають перевагу дослідженням, що виставляють альтернативні методи в хорошому світлі20. Аналогічним чином, скептика може підстерігати спокуса пройтися дрібною гребінкою по дослідженню, яке оцінює альтернативну медицину позитивно, і прийняти без зайвих питань негативні або незавершені дослідження. Група з чотирьох авторів, які не є прихильниками альтернативних методів лікування, піддала неупередженому аналізу шість оглядових статей і чотири «метадослідження» (тобто дослідження, що узагальнюють результати декількох інших досліджень), присвячених гомеопатичному лікуванню людей і тварин. (Гомеопатію рекламували серед ветеринарів, а заяви про її ефективне застосування до тварин використовували як доказ того, що дієвість гомеопатичних ліків не можна пояснити ефектом плацебо.) Автори наводять цитати з оригінальних публікацій, які, в своїй більшості, закінчуються такими висновками: «Не дивлячись на безліч проведених порівняльних перевірок, жодних доказів того, що гомеопатія ефективніша, ніж лікування-плацебо, застосоване в точно таких же умовах, досі нема»21. Найбільш позитивний коментар, приведений в британському журналі Lancet за 1997 рік, навряд чи можна тлумачити як схвалення:
Дані нашого метадослідження не дозволяють говорити про те, що клінічні результати гомеопатичного лікування пояснюються виключно ефектом плацебо. Проте ці дослідження не дають нам достатніх підтверджень явної ефективності гомеопатії при будь-якому конкретному клінічному стані. Наше дослідження не представляє великої цінності для клінічної практики, оскільки ми знайшли дуже мало доказів ефективності будь-якої окремо взятої гомеопатичної методики при будь-якому окремо взятому клінічному стані22.

Автори більшості оглядів вказують на низьку методологічну якість багатьох досліджень - особливо тих, що проводилися на тваринах. Четвірка авторів узагальнювального аналізу цих оглядів також відзначає, що «жодне дослідження в області гомеопатії, що дало позитивні результати, не вдалося повторити з тим же успіхом» 23.

Дуже цікава точка зору на результати досліджень в традиційній науці і відсутність подібних результатів в гомеопа­тії відображена в одній критичній статті, написаній спільно пси­хіатром, психологом і двома ветеринарами. (Цю аналогію можна з легкістю застосувати і до багатьох інших нетрадиційних методів лікування, в основі яких лежать релігійні вчення, віра і голий ентузіазм.)

Цікаво порівняти шляхи, якими йшов розвиток аспірину і гомеопатичних ліків. Багато століть людям було відомо, що, жуючи вербову кору, можна стримати біль і зняти запалення.

Активний компонент аспірину, спочатку названий «саліцином», був виділений в 1823 році, незабаром після появи гомеопатії. У 1899 році була створена і впер­ше поступила в продаж похідна саліцину, ацетилсаліци­лова кислота. Механізм дії аспірину став відомий при­близно півстоліття після того. На основі цих принципів почали широко застосовуватися ефективні несте­роїдні протизапальні засоби. Цей процес розви­тку відбувався завдяки зусиль незлічених дослідників, починаючи з Байера і закінчуючи на­шими сучасниками.

Історія гомеопатії виглядає абсолютно інакше. Сьогодні, двісті років опісля, ефективність гомеопатії при будь-якому конкретному захворюванні все ще не доведена. Механізм її дії невідомий. Принципи лікування анітрохи не змінилися з тих пір, як вони були сформульовані Ганеманном, і ті, хто практикує таке лікування, мало що додали до початкових принципів. Якщо гомеопатія - наука, то вона, судячи з усього, не розвивається24.

Абсолютне плацебо

На завершення розмови ми повинні торкнутися ще одного питання. Основні принципи і передумови гомеопатії, як і багатьох інших нетрадиційних методів лікування, не відповідають жодним загальноприйнятим або підтвер­дженим в ході незалежних досліджень принципам фізики, біохімії, біології, психології і фармакології. Гомеопатія як метод лікування якого б то не було конкретного захворювання не витримала перевірки в ході керованих випробувань. Так чому ж вона досі пробуджує в своїх прихильників настільки гарячу відданість? У вже згаданому вище огляді статей дається можливе пояснення, і після хвилинного роздумування воно стає цілком розумним: ідеальніше плацебо важко придумати.

Перш за все, надто високий рівень розбавлення, по суті, нейтралізує токсичні властивості будь-якого препарату. Впродовж двох сотень років безпека залишалася головною перевагою гомеопатії перед традиційною медициною - якщо, звичайно, не рахувати тих випадків, коли через надію на засоби гомеопатії пацієнти надто пізно зверталися за належним лікуванням від серйозної хвороби. По-друге, постійну і пильну увагу до симптомів кожного конкретного пацієнта нечасто можна зустріти в приймальні звичайного лікаря (як, втім, і в будь-якому іншому місці) - особливо, якщо скарг багато. Той факт, що лікар уважно вас слухає і звертає увагу на найменш значимі деталі, викликає довіру до його здібностей і сприятливо позначається на вашій самооцінці. По-третє, що найсуттєвіше, ліки підбираються з врахуванням особливостей кожного пацієнта, і це надає особливої ваги словам лікаря: «Я точно знаю, що поліпшить Ваше самопочуття». Це особливо приємно чути, коли у вас безліч проблем, а у звичайних лікарів немає відповідей на багато питань. Додайте значну установку на позитивні очікування з регенеративними здібностями організму, додайте до цього крупицю особистої свободи («Цей підхід вибираю я, а не мій лікар») і кишенькові витрати на придбання ліків, приправте готовністю гомеопатів до того, що їх ліки діятимуть не відразу, і ви отримаєте надійний спосіб покращити своє самопочуття.

Таке ставлення підігрівають еклектичні проповідники аль­тернативної медицина (наприклад, Ендрю Вейл), які без особливих зусиль переконують себе в тому, що ре­альний ефект гомеопатії цілком може відповідати рек­ламним заявам. Якщо гомео­патія дійсно ефективна, і нам доведеться переписати свої підручники з врахуванням цього, хай так і буде. Але якщо виявиться, що насправді гомеопатія - всього лише дієве плацебо, такий варіант їх теж сповна влаштує. Все, що послужило причиною е­фекту плацебо - чи то ретельно перевірений лікарський засіб, індивідуально підіб­ране гомеопатичне зілля, магнетичні паси, танці ша­манів у нетрях Амазонки або мертва кішка, підкинута опівночі на кладовищі, - має право на життя, оскільки дає результат. І для цих людей не важливо, на чому базується практика, що привела до одужання, - на істині чи на вигадках.

Проблема такого підходу полягає в тому, що він, в кінцевому результаті, неетичний. Якщо ми підтримуємо гомеопатів або прихильників інших альтернативних ме­тодів, робити те, що вони роблять, оскільки їх дії обманним шляхом наводять пацієнта до виздоровлення, - навіть якщо факти і логіка підказують нам, що насправді їх методи є підробкою - чи не стаємо ми співучасниками шахрайства? Якщо ми дозволяємо гомеопатам безкарно використовувати прин­цип «подібне лікується подібним» і інші ключові твердження їх теорії, з тим же успіхом можна закинути всі традиційні на­прямки наукових досліджень, а взамін повністю зосередити­ся на мистецтві переконання, красномовстві і, можливо, творчому підході до ритуалів. І ті, хто попав під вплив постмодерніз­му, скажуть, що саме на цьому нам і слід зосередитися.

Центр апологетичних досліджень, 2004.

Посилання
1. Dana Ullman, Discovering Homeo-
pathy: Medicine for the Twenty-First Century (Berkeley, Calif.: North Atlantic, 1991), р. 40.
Там же. С. 6.
Наприклад, Дана Улльман готовий визнати, що вакцинація була корисна хоч би тим, що колись поширені дитячі хвороби почали зустрічатися набагато рідше. Але гомеопат Вінтон Мак-Кейб покладає на вакцинацію провину за різні прояви жорстокої і навіть сексуально-агресивної поведінки. Vinton McCabe, Let Like Cure Like (New York: St. Martin's, 1997), pp. 251-257.
Ullman, Discovering Homeopathy
pp. 6-7.
McCabe, Let Like Cure Like, р. 28.
Ullman, Discovering Homeopathy
р. 11.
Robert Ullman, N.D., and Judyth Reichtenberg-Ullman, N.D., Homeopathic Self-Care:The Quick and Easy Guide for the Whole Family (Rocklin, Calif.: Prima, 1997), pp. 306-310.
Там же. С. 12.
Douglas Stalker and Clark Glymour
eds., Examining Holistic Medicine (New York: Prometheus, 1985).
Stephen Barrett, «Homeopathy: The Ultimate Fake» (February 24, 2000), Quackwatch. URL: <>
Там же.
D. Ramey, W. Wagner, R. H. Imrie and V. Stenger", Homeopathy and Science: A Closer Look", University of Hawaii <>.
Steven Novella, «Homeopathy", The Connecticut Skeptic 1, no. 3 (summer 1996), available online at Healthcare Reality Check <>. Про експеримент з пуголовками і дивні висновки його авторів розповів лікар на ім'я Уім Бетц, який у минулому сам був гомеопатом, а тепер відкрито критикує цей метод лікування. Дана Улльман теж з ентузіазмом описує цей експеримент і цитує висновок про те, що гомеопатичні ліки, очевидно, можуть діяти через скло. Dana Ullman. Homeopathic Healing audiotape series (Boulder, Colo.: Sounds True Audio, 1995), tape three.
Ullman, Discovering Homeopathy, р. 15.
McCabe, Let Like Cure Like, р. 16.
Barrett, «Homeopathy.»
Ullman, Discovering Homeopathy, р. 17.
Там же. С. 23-24. Аналізуючи ці різні нетрадиційні версії, Улльман досить спокійно відкликується не лише про відступи від принципів традиційної гомеопатії, але і про такі методи, як використання маятника і витягування рук. Наприклад, автори книг по гомеопатії часто посилаються на дослідження 1994 року, результати яких були опубліковані в консервативному журналі Pediatrics, і яке довело, що гомеопатичне лікування інфекційної діареї у нікарагуанських дітей було ефективнішим, ніж звичайне відновлення ввідно-електролітного балансу (J. Jacob et al., «Treatment of Childhood Diarrhea with Homeopathic Medicine: A randomized Clinical Trial in Nicaragua», Pediatrics 93 [1994]: 719-925). Але мало хто з них згадує про статтю, опубліковану роком пізніше, яка описувала цілий ряд методологічних помилок, допущених при проведенні цього дослідження (W. Sampson and W. London, «Analysis of Homeopathic Treatment of Childhood Diarrhea», Pediatrics 96 (1995): 961-964).
20. E. Ernst and M. Pittler, «Alternative
Therapy Bias», Nature 365 (1997):
480.
21. J. Aulas, «Homeopathy Update»,
Prescrire International 15 (1996):
674-84, quoted in Ramey et al.,
«Homeopathy and Science».
K. Linde et al., «Are the Clinical Effects of Homeopathy Placebo Effects? A Meta-analysis of Placebo-controlled Trials», Tin-Lancet 350 (1997): 834-843.
Ramey et al., «Homeopathy and Science».
Там же.

переклад Milites Christi Imperatoris

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове