Целібат: вимога чи дар від Бога?

27-04-2010

• Категорія:

• Теги:

• цікавинки

«...Бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства» (Мт 19, 12). Бувають такі неодружені...

«І створив Бог людину на свій образ; на образ Божий сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх.» (Бут 1, 27)

Боже слово показуючи створення людини, говорить про неї як про істоту статеву, як про обдаровану Богом «чоловічість» і «жіночістю».

Багато різних постав можна зустріти щодо «чоловічості» і «жіночності». Трапляється постава страху: сталевість бачиться як якась темна, незнана сила; буває також постава погорди, відкидання: сталевість стає темою табу, чимсь, чого соромляться, якоюсь злою необхідністю; останнім часом часто з'являється постава споживацька: сталевість бачиться, як місце егоїстичних відчуттів, джерело приємності, один з багатьох споживчих товарів.

Життєва дорога більшості людей - це життя в подружжі, рідше - у самотності...

Але не всіх...

«...Бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства» (Мт 19, 12).

Бувають такі неодружені...

Є целібатарії, є діви, посвячені Богу. Вони ніби такі самі як інші люди, а все-таки інші... Як усі інші, бачать навколо себе прекрасний, привабливий світ. Зустрічають привабливих, захоплюючих людей. Їм не чужі прагнення створення власної сім'ї. Інколи будують свої, людські плани на майбутнє... А одночасно в їхньому серці діється щось предивне: їм дане якесь внутрішнє відчуття живої присутності Бога. Відчуття дивне, яке не можна виразити словами, завжди інше в окремих випадках, різне, ясне і темне, слабке і сильне, радісне і болюче...

Відчуття яке є закликом, щоб скласти себе Богу в цілковитій жертві.

В них пробуджується думка - прагнення, щоб цілковито належати тільки Богу. Він має стати тільки їхньою єдиною любов'ю, ні до кого, крім Нього, не можуть належати особливим чином. Так повинні належати тільки до Бога. Йому має належати їхня душа, серце і тіло... Тільки Бога мають любити виключно, як нареченого. Так відчувають це в собі, так це бачать. Таке покликання пізнають в собі...

Інколи воно вражає їх, не раз пробують втекти від нього. Звичайно його не можна прийняти без боротьби.

В молодої дівчини, що відчувала в собі такий заклик, але одночасно мріяла про власну сім'ю і життя в світі, була така дивна молитва: Господи Ісусе, чого Ти так за мене вчепився?

Сьогодні вона є радісною, щасливою монахинею. Однак мусила пройти через період внутрішньої боротьби, коли в стражданні відкидала свої чисто людські плани і надії, а приймала ті, Божі... Борючись була свідома, що воює за прийняття Божого плану по відношенні до себе.

Кожен, хто бореться з собою, щоб прийняти покликання до життя в целібаті чи в дівоцтві, має цю свідомість. Знає, що вибираючи покликання, якого боїться, вибирає Бога, а відкидаючи власні плани, іде до Нього. Як кожна людина, відчуває прагнення створити свою сім'ю, але одночасно знає, що це не для неї. Є свідомим гідності і святості християнського подружжя і родини, але знає, що якби вибрав її замість целібату чи дівоцтво перекреслив би в собі щось суттєве, назавжди би втратив скарб, який великодушно дарує йому Бог, а величезну цінність якого вже відгадує його серце. Це дійсно скарб такий великий, що не можна навіть уявити: «І співають пісню нову перед престолом і перед чотирма істотами і старшими. І ніхто не міг навчитися пісні, крім ста сорока чотирьох тисяч, що відкуплені від землі. Це ті що жінками не осквернилися; дівочі ж вони. Ті, що слідують за Агнцем, куди б не пішов. Вони викуплені з-поміж людей первістки Богу і Агнцю» (Одкр 14, 3-4).

Усі християни, незалежно від стану життя, є дітьми Бога, братами і сестрами Ісуса Христа, але Його нареченими є тільки ті, «що з жінками не осквернилися; дівочі ж вони».

Це звучить невірогідно, але це правда.

Бог їх створив, щоб бути їхнім Нареченим, вони створені, щоб бути нареченими Бога.

Їхня душа, серце, тіло тільки для Нього, з Його волі... Бог не хоче, щоб ці Його вибрані обвінчались з людиною.

Що більше може отримати людина на цій землі, ніж Бога, який закликає, щоб Йому віддатись цілковито. Він прагне обвінчатися з людиною як її Наречений.

Покликання до целібату та дівоцтва в Божих задумах має привести людину до слів. Які говорить наречена з Пісні Пісень:

«О ти, що його моє серце любить...;

Мій любий - мій, а я його...;

...знайшла того, кого любить моє серце,

схопила я його й не відпущу»

(Пп 1,7а; 2,16а; 3,46)

Так раніше чи пізніше говорить серце людини про свого Бога - Нареченого. Спочатку воно знайшло в собі зерно покликання до целібату чи дівоцтва, засіяне Богом. З трепетом і страхом, повне побоювання прийняло його - захотіло бути тільки Божим, складаючи Богу у жертві природне прагнення створити власну сім'ю.

На початку, коли це зерно мале, жертва часто здається великою, нерідко болісно відчувається...

Але воно росте. Як кожне зерно, випускає спочатку паросток, потім стебло, листя, квіти...

Прийняте зерно заклику до цілковитої відданості Богу, якщо його берегти і живити максимальним зусиллям вірності Богу в усьому, з часом усю людину перетворює в чудову рослину, яка прославляє Бога, коли людське серце є як цвіт лілеї: чисте, захоплене тільки Богом, що співає Йому невпинну пісню слави...

І саме тоді людина бачить, що так справді нічого Богу не дала, що все від Нього отримала: благодать покликання, благодать його прийняття і витривалості, сили до подолання усі життєвих бур і труднощів... - просто все. Тоді триває в покірному, прославляю чому приниженні перед Богом, повторюючи в серці наведені вище слова Пісні Пісень:

«...мій любий - мій, а я Його...

знайшла Того, кого любить моє серце...»

Серце людини, віддане Богу, палає любов'ю до Нього, величаючи Його милосердя, якого досвідчила...

До цієї миті треба не раз доростати багато років, але доходить до неї кожний, хто прийме посіяне Богом в його серці зерно покликання.

О. Ришард Федерчик
За матеріалами: Голос Семінарії, № 7
Джерело: Католицький Медіа-Центр

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове