АНДРІЙ ЮРАШ про українські підсумки візиту Патріарха Варфоломея до Москви

11-06-2010

• Категорія:

• Теги:

• міжхристиянські відносини |
• інтерв'ю

Релігієзнавець,доцент Львівського державного університету АНДРІЙ ЮРАШ про українські підсумки візиту Патріарха Варфоломея до Москви 

"Портал-credo.Ru": Наскільки результати візиту Патріарха Варфоломея до Москви і його домовленостей в Москві можуть відбитися на релігійній ситуації в Україні, на взаєминах різних православних Церков?

Андрій Юраш: Я думаю, що результати і заяви, зроблені Патріархом Варфоломеєм в Росії, однозначно інтерпретуватимуться і якимсь чином впливатимуть на ситуацію в Україні. Але я б у даному контексті утримався від тих категоричних, панічних або риторичних висловів, інтерпретацій з приводу цих заяв, які звучать в засобах масової інформації і в різних розмовах в Україні, тому що ці результати обговорюють на всіх рівнях - на найвищому, на експертному, на рівні священиків, єпископів і, звичайно ж, їх інтерпретують залежно від вже існуючого сприйняття і оцінки візиту. І кожна сторона прагне ці заяви піднести в тому світлі, яке їй найбільш вигідне.

Що мені здається найважливішим в цих висловах? Вони не є чимось абсолютно унікальним і таким, що відрізняється від того загального фону, на якому і раніше Константинопольська патріархія оцінювала релігійну ситуацію в Україні. Зрозуміло, що за останніх, напевно, 10 років зроблені в Санкт-Петербурзі висловлювання з приводу необхідності приєднання до "канонічної Церкви", напевно, найоднозначніше з того, що було сказане Вселенським Патріархом з приводу України.

- Мається на увазі приєднання Київського патріархату до Московської патріархії?

- Так, тому що це "єдиний корабель спасіння", щось в такому роді було сказано, як це подали засоби масової інформації. Але тут два моменти. По-перше, все, що говорив Патріарх Варфоломей, сказано в Росії, у відповідних обставинах прийому найвищого рівня, в рамках вже нового партнерства між Константинополем і Московською патріархією і в рамках того, що очікувалося від нього. Я думаю, що це вислів, який хтось трактує як взагалі катастрофу, повний поворот Константинополя від української проблеми до московського варіанту її рішення, я думаю, це заява в якійсь мірі навіть дуже дипломатична, і не зовсім така, яку розраховували почути в Московській патріархії, організовуючи такого рівня візит. Адже в принципі чогось нового і радикального ця заява не містить. Його можна трактувати по-різному, як це робить, наприклад, єпископ Евстратій, хоча він заявляє, під "канонічною" мається на увазі не лише і не стільки Московський патріархат, скільки Вселенська патріархія або якась інша канонічна юрисдикція, з якою Українські Церкви можуть співпрацювати, з'єднуватися, в рамках якої можуть реалізовувати свій юрисдикційний потенціал і свої можливості. Тобто Патріарх сказав те, що від нього чекали, і нічого іншого на офіційному прийомі, у присутності Патріарха Московського і всія Русі, після піднесених дарів, вітань, реляцій і, я думаю, якихось неформальних традиційних дарунків Вселенської патріархії, які, звичайно ж, в даному випадку не афішуються, але яких надзвичайно потребує Вселенська патріархія. У цих умовах він нічого іншого сказати не міг, хоча міг сказати набагато жорсткіше, різкіше, однозначніше. І я думаю, що в принципі заява Патріарха Варфоломея, можливо, навіть в якійсь мірі може не задовольнити Московський патріархат, який від нього, напевно, чекав однозначного засудження "розкольників неканонічних юрисдикцій", як він це робив, наприклад, в середині 90-х років, коли він побував в Одесі і назвав тодішні автокефальні українські структури "породженням диявола".

З іншого боку, не можна не бачити, що ця заява була зроблена як наслідок або в контексті вже існуючої нової атмосфери взаємин між Константинополем і Москвою, які почали формуватися після літа 2008 року.

Останні два десятиліття відносини між Константинополем і Московською патріархією зазнали найрізноманітніших змін і проходили через різні фази, від якогось дипломатичного взаєморозуміння на початку 90-х, повного розриву з приводу естонського питання до повного охолодження в кінці 90-х, потім дипломатичної війни вже в 2000-х роках, розгубленості напередодні візиту Патріарха Варфоломея до України. І після цього візиту ми спостерігаємо абсолютно іншу картину.

Я думаю, що Московська патріархія, злякана можливим втручанням, інтервенцією або просто зацікавленістю Константинополя в українських питаннях, запропонувала такі умови Патріархові Варфоломею, від яких він просто відмовитися не зміг, які йому надзвичайно вигідні. І тут я думаю, що головне, звичайно, на чому можливе знаходження нового рівня взаємин і взаєморозуміння, - це своєрідний обмін. З одного боку, Константинополь, хоч би на певний період часу, відмовляється від втручання в українське питання, залишаючи його на внутрішній розсуд Московської патріархії. Зокрема, він перестає нагадувати про неканонічний характер приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 році, він про це ніби забуває з дипломатичних міркувань.

Взамін Москва, отримавши в дарунок і українську територію, і відмову від яких би то не було претензій Константинополя впливати на українську ситуацію, визнає те, про що давно і неодноразово, протягом всього ХХ століття ставилося питання, - московські домагання, московські амбіції стати першим по честі патріархатом в православному диптиху. Ці амбіції засновані на самосвідомості РПЦ МП як найбільшій, найвпливовішій православній Церкві, на сумніві в тій, що існує вже багато століть, більше тисячоліття, історичній традиції. Зримо це дуже вигідний обмін, і я думаю, що найближчим часом саме в такому руслі і розвиватимуться стосунки між Москвою і Константинополем, тому що обидві сторони зацікавлені саме в такому характері розвитку стосунків.

Чому ще, на мій погляд, Константинополь погодився саме з такою новою для себе версією розвитку ситуації, яка в якійсь мірі протирічить тим заявам, які робилися в Києві в 2008 р., які робилися окремими єрархами Константинопольського патріархату, я маю на увазі митрополита Мелітона, секретаря Синоду Вселенського патріархату, який зараз вже пішов на відпочинок? Константинополь зробив дуже різку, дуже чітку розвідку боєм в українській ситуації. І те, що він зустрів, не вселило в нього оптимізму в плані подальшого поглиблення саме в цьому напрямі. Що найбільше розстроїло, розчарувало і переконало Константинополь все-таки змінити свою проукраїнську орієнтацію, в тій мірі, в якій вона формувалася з другої половини 90-х років до його приїзду до України? По-перше, це політична нестабільність і відсутність однозначної оцінки ситуації і підтримки будь-яких вирішень Константинополя в українському питанні з боку властей. Якщо попередня влада однозначно цьому сприяла, то сьогоднішня, звичайно ж, демонструє абсолютно протилежний напрям. І навіть якщо за часів Ющенка вищі державні чиновники однозначно заявляли про своє бажання підтримувати тісніші контакти з Константинополем, то в цей же час були дуже впливові представники депутатських груп у Верховній Раді, які виступали за "канонічну Церкву" і паралельно з тими депутатами, які запрошували Константинопольського Патріарха до України приїжджали і говорили, що "це небажано".

По-друге, відсутність однодумності у українських політиків з цього питання, внутрішні українські проблеми не можуть не розчарувати і не сприяти відторгненню Константинополя від активніших дій відносно України.

Проте перші кроки у напрямі консенсусу між Українськими Церквами були зроблені. Були створені навіть комісії з приводу об'єднання між Київським патріархатом і Московським патріархатом. Але, по-моєму, це вже історія. Якогось різкого просування комісії не продемонстрували. Об'єднання неможливе не лише між Московським і Київським патріархатом, в яких є величезна кількість протиріч і конфліктних точок в плані не стільки організаційному, скільки ідеологічному, культурному, в якійсь мірі цивілізаційному, які дуже важко з'єднати. Але єднання немає навіть між дуже близькими по ідеології, дуже близькими по свідомості, Київським патріархатом і Автокефальною Церквою, де головною проблемою на дорозі взаєморозуміння стають особисті амбіції і неприйняття тих або інших персоналій.

Очевидна відсутність якого б то не було серйозного об'єднання довкола підтримуваної українським суспільством церковної ідеї. Духівництво і церковні діячі, які залучені в цей концепт безпосередньо, не готові до об'єднання, і їх реальні дії не відповідають рівню суспільної свідомості і сприйняття цього концепту.

Приймаючи все це до уваги, Константинополь, принаймні, на даному етапі, відмовляється від зближення з Українськими Церквами, знаходячи чіткішого, однозначнішого і, напевно, щедрого союзника в особі Московської патріархії.

- Чи можна застосувати таке досить різке формулювання, що доля Київського патріархату виявилася розмінною монетою в дипломатичних іграх Москви і Константинополя?

- Я не можу стовідсотково погодитися з цим визначенням, тому що Київський патріархат виявився заручником української ситуації. Я не схильний все пояснювати лише зовнішніми чинниками, які, звичайно ж, впливають, але, в моєму сприйнятті, вони не є визначальними в українській ситуації. Якби Київський патріархат, зі свого боку, був поступливішим і знайшов форму об'єднання з Автокефальною Церквою, можливо, була б абсолютно інша ситуація, можливо, політика Константинополя була б абсолютно іншою.

Адже ми пам'ятаємо, що на початку 2000-х років, коли делегації двох Церков - Автокефальної і Київського патріархату - їздили ледве чи не кожні два місяці до Константинополя, нічого не сталося. Тобто його умова була одна і визначена: об'єднання двох Автокефальних Церков. Цього не сталося.

Стає очевидним, що, якщо раніше були два головні гравці - це УПЦ МП і УПЦ КП, то тепер головним гравцем в українській ситуації стала саме УПЦ Московського патріархату, і особа митрополита Володимира стає ключовою.

Якщо схематично підійти до ситуації, то Київський патріархат вичерпав можливі засоби впливу зсередини. У Константинополі він втратив ті фактори, які впливали і, можливо, могли впливати на зміну ситуації з боку політичних гравців, політичних лідерів. Це вже у минулому, і тому зараз головний козир в руках митрополита Володимира і УПЦ МП.

Але ми бачимо, що останнім часом однозначні напрацювання і декларативні, можливо навіть неформальні переговори - успіхи, які в цьому плані були досягнуті, - зараз згорнуті. Я маю на увазі переговори відносно пошуку ідей і кроків до об'єднання Українських Церков на внутрішній основі. Патріарх Кирило надзвичайно багато зробив, аби заблокувати будь-яке просування в цьому напрямі. Всередині - через прямий і непрямий вплив на єрархів, ну і через Константинополь.

У 2008 р., наступного дня після того, як Патріарх Варфоломей відбув з України, стало очевидним, що досягнута згода тоді ще Патріарха Алексія II прибути на Фанар на нараду лідерів православних Церков. Після цього ще тоді, в 2008 р., стало зрозуміло, що Константинополь погодився проміняти Україну на безумовне визнання свого очолюючого лідируючого положення в "світовому православ'ї".

Але, на мій погляд, ця ситуація теж не є однозначно стабільною. По-перше, претензії і амбіції Московського патріархату не змінилися, вони залишаються лідируючим чинником в дуже багатьох єрархів РПЦ МП. І тому очевидне бажання Константинополя тримати в узді найбільш очевидного свого опонента в Московському патріархаті. Тому, я думаю, Константинополь, аби упоратися з політикою, звертатиметься до української проблематики, розуміючи, що це, можливо, єдиний серйозний для нього варіант. Тобто Константинополь і далі використовуватиме Україну як засіб впливу на Московський патріархат. І в разі будь-яких відмов Москви від вже певної лінії, він зможе завжди заявляти про те, що він може зробити пряму або непряму інтервенцію в Україні. І таким чином Україна продовжує залишатися чинником заборони і тим чинником, завдяки якому дві протиборчі сторони знайшли якесь розуміння, але я не говорю - любов чи істину.

- В світлі зміни ситуації у взаєминах з Константинополем, чи не можуть змінитися взаємини між Москвою і УПЦ МП? Адже УПЦ МП володіє небувалою всередині Московської патріархії мірою автономності. Чи не передбачаєте Ви, що такі домовленості з Вселенським Патріархом розв'яжуть руки Москві, аби скрутити автономію Московського патріархату в Україні?

- Це сприятиме. І це вже відбувається. Відразу ж після візиту Патріарха Кирила до України торік почали відбуватися речі, яких раніше, з початку 90-х років, не відбувалося. Ніхто окрім глави УПЦ МП не входив в Синод Московського патріархату. Але ми вже бачимо там другого єрарха: спочатку це був митрополит Іларіон, а потім митрополит Одеський Агафангел, які стали членами Священного Синоду Московського патріархату. Тобто це теж демонстрація нової політики.

По-друге, та серія хіротоній, яка відбувалася в УПЦ МП без узгодження з Московським патріархатом. Єпископами стали декілька десятків молодих ченців, архімандритів нового покоління, які (про це говорилося абсолютно відверто) могли стати ядром майбутньої автокефалії.

Будь-які кроки в цьому напрямі теж блоковані. Зараз ставиться абсолютно певна вимога узгодження будь-яких хіротоній з Москвою. Тобто ці процеси початі вже рік - два назад. І, з одного боку, домовленість з Константинополем розв'язує руки Москві в проведенні цієї нової і однозначної політики, а, з іншого боку, вони блокують дії всіх єрархів, які відстоюють або вимагають якихось привілеїв.

Абсолютно змінилася риторика. Я згадав лише два організаційні моменти, що свідчать про те, що відбувається згортання існуючого рівня неформальної автономії. Тому що ми знаємо, що канонічної автономії немає в УПЦ МП, а рівень фактичної автономії надзвичайно високий, він, напевно, вищий, ніж в Церкви Синайської, але що дуже важливо - змінилася атмосфера.

І це надзвичайно відчутно саме тут: вислови, характер публікацій. Тобто єрархи, яких раніше вважалися апологетами автономії УПЦ МП, або просто перестали висловлюватися із цього приводу, або сталі надзвичайно обережні.

Прикладів можна привести дуже багато. І ця атмосфера говорить про те, що єрархи розуміють нову лінію Московського керівництва і прагнуть не провокувати конфліктних сценаріїв, відмовившись від подальших кроків в плані автономії, я вже не говорю про автокефалію.

Розмовляв Володимир Ойвін,

"Портал-credo.Ru"

переклад Milites Christi Imperatoris