Андрій Юраш: Про дипломатію Фанара, патріарші заяви та комплекси українських ієрархів

11-06-2010

• Категорія:

• Теги:

• міжхристиянські відносини

Автор: Андрій Юраш, релігієзнавець

Завершився візит патріарха Константинопольського Варфоломія І до Російської Федерації. Він вмістив у себе багато подій і заяв різного ряду: святкування пам'яті св. Кирила та Мефодія і тезоіменитства патріарха Московського Кирила, спільні Богослужіння у день св. Трійці та і Ісакіївському соборі 30 травня, відвідини стамбульським гостем монастирів і храмів, зустрічі з найвищими керівниками РФ, обмін подарунками та взаємоприємними запевненнями. А вже «під завісу» перебування патріарх Варфоломій згадав і про «українську схизму» та про «спасенні кораблі».

Україна чула набагато гірші заяви, ніж та, що озвучив патріарх Варфоломій у неділю 30 травня в інтерв'ю одному з російських телеканалів. Наприклад, ще 1995 року під час перебування в Одесі патріарх Варфоломій назвав українських розкольників «диявольським утворенням». Така дефініція мала неабиякий резонанс, передусім у закордонних ЗМІ. Потім, до кінця 1990-х рр.., бачимо, як ставлення, чи то пак, висловлювані оцінки, трансформувалися у більш поблажливі по відношенню до неканонічних структур в українському православ'ї.

Це було зумовлено передусім загостренням у стосунках Московської патріархії та Константинополя внаслідок питання про Естонську православну церкву. Ситуація дійшла межі, коли в храмах Московського патріархату припинили євхаристійне згадування вселенського константинопольського патріарха. За таких умов на Фанарі не раз відбувалися таємні перемовини патріарха Константинопольського з представниками УАПЦ та УПЦ КП. Це тривало аж до 2001 року. Апогеєм лояльності вселенського патріарх до українського православ'я стала заява, зроблена ним під час візиту в Україну в рамках урочистостей з нагоди 1020-річчя хрещення русі про те, що приєднання Київської митрополії до Москви (яке, за висловом Варфоломія, мало місце 1687 р.) «було несправедливим». Отже, несправедливість такого рішення виглядала як додатковий аргумент на користь втручання Константинополя в церковні українські справи.

Що ж змінилося за неповних два роки, що наразі маємо заяву протилежного змісту від «першого серед рівних» архієреїв православного світу?

Насамперед варто пам'ятати, що ця розтиражована ЗМІ заява була артикульована в російській інтерпретації. Також варто мати на увазі передісторію заяв і вчинків Константинополського патріархату відносно України. Бачимо, що вона ніколи не було стійко-непохитною, навпаки, висловлювання та декларації чітко «відбивали лінію партії» Фанара. Не можна нехтувати тим, що патріарх Варфоломій є спадкоємцем багатовікової дипломатичної традиції - підкреслю - саме дипломатичної, бо в даному випадку ми бачимо, що еклезіологія відступає на задній план. Чим прикметна ця фанарська дипломатія: по-перше, вона породжена практикою виживання, коли її носії говорять саме те, що від них хочуть почути. По-друге, говорять з розрахунку на схвальне сприйняття аудиторією.

Так і в цьому випадку. Патріарх догодив усім: мера Москви назвав видатним градоначальником, Дмітрія Мєдвєдєва - лідером нації, патріарха Кирила - видатним лідером православного світу. Останнє твердження особливо показове, оскільки ці два патріархи як насправді непересічні особистості ледве терплять одне одного і їм затісно разом у системі координат світового православ'я. Більше того, переконаний: ми ще станемо свідками відкритого протистояння між ними.

У тій пишності компліментів, роздаваних Вселенським патріархом на адресу російських владців, відчутний відгомін тієї пишноти й помпезності, з якою його нині приймали в Росії. Як ця справді візантійська пишнота вигідно контрастує з, не побоюсь цього слова, убогими приміщеннями, в яких мешкають патріарх Варфоломій і його Священний Синод у кварталі Фанар у Стамбулі! Тож патріарх Вселенський має у своїх заявах і обіцянках відпрацьовувати ті царські розкоші, якими його оточували.

Повертаючись до заяви з українського питання, не можна не зауважити, що вона не виглядає якоюсь аж надто радикальною, здатною зламати чи понівечити структуру світового православ'я. Її тон та приховані смисли цілком випливають з обставин цього візиту. Адже тут прямий причинно-наслідковий зв'язок і ще одна прикметна риса фанарської дипломатії: перемагає та лінія поведінки, яка наразі є найбільш окупною. Нині перемогли гроші та важелі впливу РПЦ - але ж ніхто не гарантує, що так буде завжди.

Уявімо ситуацію з іншого боку: до Стамбула прилітає делегація ієрархів УПЦ КП та УАПЦ. Цілком імовірно, вони слухатимуть сентенції на кшталт: «Симпатії Матері-Церкви на вашому боці». А вже ступінь палкості цих симпатій залежатиме від тих конкретних матеріально-духовних дарів, що їх зможуть піднести гості Фанару.

Пригадаймо, скільки вже зручних нагод втратила українська Церква у відносинах із Фанаром - починаючи з 1995 року, коли відбувалися двосторонні зустрічі ще за посередництва архієпископа Скопельського Всеволода (Майданського).

Тож і тепер, на моє глибоке переконання, не варто робити різних заяв у відповідь, або переоцінювати значення останніх «московських» декларацій. Все одно ніхто з очільників українських церков не зможе зіграти з Фанаром на паритетних засадах.

Адже дипломатія Константинополя - це дипломатія єзуїтськи-вишуканих прийомів і улесливої неправди. Тоді як українське православно-конфесійне середовище характеризується одновимірністю, відсутністю стратегічного бачення та аморфністю мислення. При цьому чітко виявлені гіпертрофовані особисті амбіції багатьох ієрархів, які не дозволяють їм побачити Церкву в собі, а не себе в Церкві, і стають перешкодою на шляху консолідації православ'я.

І в цьому випадку ми бачимо, як Церква та її очільники віддзеркалюють проблеми загальносоціального порядку: таке саме «буяння» амбіцій, як у політиків першого і другого ешелону, невміння поступитися своїми вузькокорпоративними вигодами заради спільного блага, брак парадигматичного мислення - на жаль, перелік може бути ще розлогішим...

На церковну ситуацію в Україні накладаються також і травми та проблеми всього українського суспільства, яке з часів гетьманства Богдана Хмельницького живе під тягарем «розірваності нації», не має консолідованого лідера, а дії та прорахунки його зумовлені «клаптиковою свідомістю» й фрагментованою ідентичністю членів цього суспільства.

Пам'ятаймо: стрельненська заява патріарха Варфоломія аж ніяк не означає новий поворот у ставленні до Україні, це просто один із виявів політики Константинополя. І жодна з православних церков в Україні не здатна побудувати діалог із Фанаром на рівних. Тож наші ієрархи мають, говорячи простою мовою, «стулити рота», "заховати гонор" подалі, пригнобити особисті амбіції і рушати на Фанар, щоб домовлятися про умови, на яких може бути відновлено діалог та окреслено майбуття для тих церковних структур, які хочуть бути частиною світового православ'я, а не лише уламком його «московського різновиду».

Крім того, лідерам українського православ'я не зайве було б закарбувати собі наступне: без внутрішньої міжконфесійної консолідації, без усвідомлення невідворотності порозуміння та готовності жертвувати минущим і особистим заради спільного та тривалішого українські православні церкви й надалі залишатимуться другорядними пішаками на шахівниці великої конфесійної політики.

Джерело: www.religion.in.ua

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове