Екуменізм - спільна дорога до Бога

14-06-2010

  • Категорія:


Кінцева мета екуменізму - церковна єдність всередині однієї Церкви, але ця мета передбачає не однорідність, а єдність у множинності. Як на мене, цю модель до певної міри пропонує нам рання Церква, яка була об'єднана на базі трьох фундаментальних елементів: Святе Письмо, regula fidei (правило віри), таїнства. Але в усьому іншому це була Церква багатьох.

Тут були Церкви юдейських регіонів, Єгипетська Коптська Церква, грецькі Церкви Візантійської імперії, інші грецькі та латинські Церкви. Звісно ж, ми не можемо відновлювати кшталту ранньої Церкви, але можемо черпати з неї натхнення для будування єдності. Слід мати на увазі, що єдність не є тим, чого можна досягти нашими власними зусиллями. Єдність - це дар від Бога, бо Церква належить Йому, а не нам. Кожна єдність, яку ми будуватимемо тільки власними силами, здатна лише створювати нашу форму єдності. Таку модель можна виразити відомою тезою "примирена різнорідність". На мою думку, багато проблем постає тому, що екуменізм часто розглядають як політичну модель і вважають, що це - як переговори між державами, де все залежить від розсудливості та доброї волі партнерів, котрі мають досягти домовленості, йдучи на компроміси. Вважають, що переговори між різними Церквами мають шляхом компромісів досягти згоди щодо різних елементів поділу, як-от доктрина про оправдання, примат Папи, Євхаристійне сопричастя тощо, а кінцевим результатом має бути договір про возз'єднання. Така модель абсолютно не відповідає специфіці того, чим є Церква, що її справжньою чинною силою є Бог. Тільки Бог може створити справжню церковну єдність, бо ми самі ніколи не може домогтися сакраментальної та доктринальної єдності.

Якщо ми хочемо мати справжній екуменізм, то важливо розпізнати примат божественного з його двома наслідками. Перший: екуменізм вимагає терплячості, справжній екуменічний успіх полягає не в ухвалені однієї угоди за іншою, а в нашій наполегливості працювати разом з покірною повагою одне до одного, навіть коли сумісності церковних доктрин ще не досягнуто. Це полягає у бажанні вчитися одне від одного, у бажанні пробачати одне одному, у благодійній співпраці та спільному свідченні світові про Бога. Якщо Бог є первинна діюча сила екуменізму, то спільне наближення до Бога є головною умовою для кожного справжнього зближення Церков. Екуменізм - це головно ставлення і спосіб життя християн. Прагнення єдності, зобов'язання працювати заради єдності є актом віри, тому що Христос прийшов зібрати в одне розкиданих дітей Бога. Тому фундаментальною характеристикою екуменізму є бажання бути разом і крокувати разом, навіть коли різниці ще не подолано. Правило тут може бути лиш одне: робити для єдності все, що нам під силу, і залишити Богові те, що тільки Він може зробити. Можливо, ми ще не дозріли до єдності, і, можливо, нам треба "колючку в тіло", щоб ми пробудилися; можливо, нашим обов'язком є бути такою колючкою один для одного. Напевно, покірне слухання одне одного допомогло б нам більше, аніж досягнення поверхової єдності. Примирена різнорідність не означає задоволення наявною ситуацією. Навіть у цей час, коли Бог ще не дає нам досконалої єдності, кожен з нас визнає в іншому християнського брата, ми визнаємо Церкви-сестри, ми любимо спільноти одне одного, ми зустрічаємося разом.

Щодо папства. Історія навчає, що служіння єдності, згідно з нашою вірою довірене Петрові та його наступникам, може реалізуватися в багато способів. Історія подає нам різні приклади, але, звісно ж, їх годі відтворити тепер, бо ми маємо відповідати на нові виклики. Зараз я не можу насмілитися запропонувати конкретні можливі й мислимі форми на майбутнє, але хотів би зробити таке зауваження. Як на мене, Православні Церкви у наслідку єдності з Римом мали б змінити зовсім мало з притаманної їм суті, а практично нічого. Їхній спосіб гарантування єдності та стабільності у спільній вірі відрізняється від нашого у західній Католицькій Церкві. Вони не мають Конгрегації віровчення. Але у Православній Церкві літургія та монашество є двома дуже сильними факторами, що гарантують непохитність віри. Та й історія показує, що це адекватні й надійні засоби єдності. Православний теолог Меєндорф критикує універсалізм у його римській формі, але також регіоналізм (як він це сам називає), що сформувався протягом століть у Православних Церквах. Він вказує, що Православні Церкви повинні неминуче запропонувати інституційні форми, які б гарантували справжнє вираження церковного вселенського виміру. Регіоналізм, на його думку, має бути узгоджений з універсалізмом. Це тільки одна дорога для нас в Церкві, а ми всі разом повинні намагатися її відкрити.

Кардинал Йозеф РАЦІНГЕР

Виголошено під час дискусії на тему папства та екуменізму 29 січня 1993 р. з Римською спільнотою вальденсів
(Скорочений переклад "КВ")

Джерело: Католицький вісник "Kairos" 

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове