Єпископ Атаназіус Шнайдер: християнство в Казахстані має глибокі корені

30-06-2010

• Категорія:

• Теги:

• Церква в Азії |
• інтерв'ю

Єпископ-помічник Карагандинської єпархії, генеральний секретар Конференції католицьких єпископів Казахстану Атаназіус Шнайдер є автором книги «Dominus est - Це Господь: Роздуми середньоазіатського єпископа про Євхаристію» (Newman Hause Press, 2009).

Атаназіус Шнайдер народився в Киргизії, в сім'ї німців-католиків засланців. У 1973 р. його сім'я добилася дозволу на виїзд до Німеччини. Потім Атаназіус переїхав до Австрії, де вступив в Орден регулярних каноніків Св. Хреста. З 1999 р. він є викладачем у Вищій Духовній Семінарії в Караганді. 2 червня 2006 р. в Римі був висвячений на єпископа.

Преосвященний Атаназіус Шнайдер дав інтерв'ю телестанції Catholic Radio and Television Network (CRTN), що співпрацює з організацією Kirche im Not («Допомога Церкві в потребі»), в якому міркує про свою життєву дорогу і про сучасну ситуацію католицтва в Казахстані. Інтерв'ю було опубліковане ватиканським інформаційним агентством Zenit. Ми пропонуємо увазі читачів його переклад.

Коли ми чуємо про Казахстан, то зазвичай не думаємо про католиків. Але насправді в католицтва в Казахстані глибоке коріння. Ви можете розповісти нам про історію Католицької Церкви в цій країні?

Якщо бути точнішим, то глибоке коріння в Казахстані не в католицтва самого по собі, а в християнства взагалі. Перші ознаки присутності християн на цій території датуються III - IV століттям. У Середньовіччя сюди приїжджали латинські місіонери. Проте ж масовою присутністю тут християн, особливо католиків, ми зобов'язані сталінському режиму.

В 30-х роках Сталін депортував мільйони європейців до Казахстану. Казахстан тоді був по суті одним великим концентраційним табором. І раптово в ньому виявилося майже півмільйона католиків.

Ви - німець. Як же Ви опинилися в Казахстані?

Мої батьки були німецькими колоністами. Вони жили в причорномор'ї, біля Одеси. В кінці Другої світової війни німецька армія при наступі радянських військ евакуювала всіх колоністів в кількості 300 тисяч чоловік в околиці Берліна. Але Червона Армія прийшла і туди. Евакуйованих німців відправили на примусові роботи. Місць заслання було три: Казахстан, Сибір і Урал.

Моїх батьків заслали на Урал, і це диво, що вони там вижили. Потім режим їх утримання був полегшений, і вони переїхали до Середньої Азії, яка тоді була частиною Радянського Союзу, в маленьку республіку Киргизію поблизу китайського кордону на південь від Казахстану. Там я народився і провів своє дитинство. Пізніше наша сім'я переїхала до Естонії, яка теж була частиною Радянського Союзу. Тут я прожив ще 4 роки.

Коли ми жили в Середній Азії, від нашого будинку до найближчої церкви було 100 км. Нам потрібно було здолати 100 км., аби попасти на св. Месу.

І Ви кожну неділю долали 100 км.?

Ми це робили раз на місяць - мої батьки з чотирма дітьми. Їздити кожну неділю для нас було дуже дорого.

І як же Ви їздили? На машині?

Поїздом. Причому це було достатньо небезпечно, оскільки власті забороняли дітям відвідувати богослужіння. На них мали право ходити лише дорослі. Тому батьки, збираючись в дорогу з дітьми, вважали за краще їхати найранішим поїздом, який вирушав затемна. Людей там було мало, і в темноті нас мало хто бачив. Ці поїздки найранішим поїздом справили на мене незабутнє враження.

Мені тоді було 10-12 років. І ці екскурсії, паломництва на св. Месу сталі для мене чимось незабутнім. А поверталися ми останнім поїздом, теж в темноті.

Весь день ми проводили у нашого парохіяльного священика. У нього була лише одна кімната - не будинок, а саме одна невелика кімната, кухня, спальня і бібліотека за сумісництвом. Ми проводили там весь час - адже ми були сім'єю, що приїхала здалека. У цій кімнаті пройшли моя Перша Сповідь і моє Перше Причастя. Наш священик був святою людиною. Він раніше теж відбував термін в Караганді.

Ви жили в Бразилії, і Ваш настоятель відправив Вас до Риму продовжувати навчання. Ви написали докторат по патрології. Під час перебування в Римі Ви стали генеральними консультором ордену і мріяли про повернення до Бразилії після закінчення відрядження. Що ж повинно було статися, аби Ваше життя прийняло зовсім інший поворот?

Одного дня мені сказали, що приїхав священик з Казахстану (між іншим, моя батьківщина зовсім не Казахстан, а Киргизстан), і він хоче говорити зі мною. Я не знав цього священика, а він не знав мене. При зустрічі той священик сказав мені: «Ми відкрили в Караганді семінарію, але у нас абсолютно немає викладачів. Могли б Ви допомогти нам?» Ось так я отримав запрошення.

І як би Ви охарактеризували віру жителів Казахстану?

Їх віра відмічена скорботною печаттю мучеництва і сповідництва, ситуацією переслідуваної Церкви. Люди намагаються зберігати вогник цієї віри, жити нею, вони благоговійно відносяться до Таїнств, вони благочестиві і почитали священиків.

70 років в Радянському Союзі пропагувався атеїзм на державному рівні. Його рубці до цих пір залишаються на людських душах?

Я б говорив про наслідки атеїзму, який, будучи матеріалістичним світоглядом, руйнував віру в надприродне, руйнував духовні цінності і, у результаті, приводив до негативних явищ. Ось, скажімо, алкоголізм, який поширився дуже широко, тому що поза духовністю, поза духовними цінностями людське життя не має сенсу. Цей вакуум все поширювався впродовж всіх комуністичних часів. Матеріалізмом була зруйнована сім'я, практикувалися розлучення, аборти... Матеріалізмом була зруйнована суть духовних цінностей.

Ви написали книгу «Dominus est - Це Господь: Роздуми середньоазіатського єпископа про Євхаристію», в якій стверджуєте, що нам слід переглянути практику Причащання «в руку» [Ред.: приймати Причастя стоячи і в руку, а не на колінах і в уста - це звичайна практика Причащання європейських католиків після II Ватиканського Собору]. Ви вважаєте, що краще приймати Святе Причастя на колінах і в уста, як це було раніше. Яким чином Ви прийшли до нового розуміння?

Але для мене воно зовсім не є новим! Я все життя його дотримувався. Сам я отримав своє Перше Святе Причастя в умовах гонінь, і якнайглибша повага до нього була для мене, тоді ще дитини, сповна природним. Мені сказали, що це - Бог, що Він - тут, а тому для мене було абсолютно природним опуститися на коліна. Це - «Святе Святих». Ми так і говоримо - «Святе Святих», «Sanctissimum».

Або пригадати мою маму, яка жила за часів гонінь і прихистила на Уралі, де знаходилася в засланні, священика, переслідуваного міліцією. А її мати, моя бабуся, була дуже хвора. А коли священик зібрався виїжджати, вона умовила маму просити у нього залишити освячену Гостію на випадок, аби вона, вмираючи, змогла б причаститися. Моя мама вирішила звернутися до священика з таким проханням. А священик сказав: «Добре! Я залишу вам одну освячену Гостію, але за умови, що ви з нею обходитиметеся з максимальною повагою».

Врешті-решт, моя мама причастила свою маму (мою бабусю), але при цьому одягнула пару нових білих рукавичок, оскільки не сміла доторкатися до Гостії голіруч, а потім використовувала ще і ложку.

Повторюю, все це було настільки глибоким і настільки природним для нас, що коли ми приїхали на захід і побачили його церковну практику, я був не стільки здивований, скільки дуже засмучений в глибині своєї душі. І сьогодні я заперечую не стільки проти Причащання в руку - оскільки і таким чином можна приймати Св.Причастя з благоговінням і любов'ю - скільки проти об'єктивної ситуації, в якій проходить Причащання. Не можна заперечувати, що процедура Причащання перетворилася на щось дуже банальне, абсолютно не благоговійне, на зразок роздачі пиріжків.

Адже це - Господь! Коли Воскреслий Господь з'явився трьом жінкам-мироносицям, вони встали на коліна.

Вони впали на коліна.

Вони впали до Його ніг і вклонилися Йому. І апостоли робили те ж саме, коли Господь возносився на небеса... Так чому ж нам так не робити? Це Господь, реальний і присутній. І в Католицькій Церкві Його тисячу років почитали саме такий чином. Чому ж тепер ми повинні перестати робити це?

Що б Ви хотіли сказати західним католикам? Чого найбільше потребує Католицька Церква в Казахстані?

В першу чергу - молитви. Саме молитва - це найбільший дарунок, який ми лише можемо зробити один одному. Саме у молитві виявляється наша солідарність з Помісною Церквою, що знаходиться дуже далеко від нас, та до того ж ще і у важкій ситуації. У нас трохи ресурсів: матеріалу, персоналу і тому подібне. Але молитися потрібно, перш за все, про збільшення священицьких покликань. Лише якщо з'явиться місцеве духівництво, Церква по-справжньому укорінятиметься на цій землі. І ще я б попросив підтримати нас в будівництві церков: аби зробити Церкву більш «видимою» на тому світі, в якому ми живемо, аби було відчутне знамення в євангелізації.

Я дуже вдячний вам за всі прояви братських почуттів і солідарності.

 

переклад Milites Christi Imperatoris