Маронітська Католицька Церква – «Церква монахів»

• Категорія:

• Східні Католицькі Церкви

Три роки тому до України прибули мощі святого Шарбеля, арабського святого і чудотворця, який жив у ХІХ столітті у Лівані. Нетлінні мощі цього маловідомого до того в Україні маронітського ієромонаха тепер назавжди залишились в нашій країні. За словами Архієпископа Львівського Ігоря (Возняка), «він святий не тільки у Лівані, а й усього світу, й усім, хто до нього звертається, допомагає».

Святий Шарбель 47 років провів у монастирях Лівану, з них 23 роки прожив у схимі. Всі ці роки він присвятив постійній молитві, усамітненню та суворій аскезі. Його життєпис для сучасної людини може виглядати напівказковим, а для тих, хто цікавиться древньою монашою традицією Сходу, він є живим свідченням зразкового подвижництва в недалекому від нас часі. Святий Шарбель справді жив у лоні дуже древньої традиції, ба навіть більше: монашество для Маронітської Католицької Церкви - це чи не головна частина її ідентичності. Адже ця помісна Церква Сходу (на сьогодні найбільша Східна Католицька Церква на близькому Сході) постала з маленької монашої спільноти. Про її становлення та сьогодення й розповідає чергова стаття в рубриці «Церкви Сходу».

Святий Марон - духовний батько маронітів

На початку V століття сирійський монах‑ереміт Марон оселився поблизу міста Апамеа на березі річки Оронт на півночі Сирії. Товариш святого Йоана Златоуста, святий Марон володів непересічними особистими якостями духовного провідника та невтомного аскета.

Тому за короткий час навколо нього зібралась група послідовників, багато з яких згодом прославились своїм святим життям. Після смерті наставника, на місці його поховання, ченці заснували монастир в його честь, і саме ця спільнота згодом стала основою Маронітської Церкви. Протягом VI століття монахи‑мароніти не раз ставали в обороні православної віри (в 517 році монахи надіслали листа Папі Гормізду, в якому засвідчували свою твердість у вірі), й за це близько 350 з них було вбито, а також було спалено багато монастирів (маронітська спільнота швидко розрослась, сформувавши союз монастирів).

У цей час сирійськомовне населення провінцій почало гуртуватись навколо маронітських монаших центрів. На їхнє релігійне життя вагомий вплив мали суворі чернечі правила та звичаї. З плином часу під проводом монахів витворилась своєрідна маронітська «нація», а майбутня Церква зростала на монаших традиціях.

Утворення Маронітського Патріархату

Від самого початку мароніти входили в юрисдикцію Антіохійського Патріарха. Однак після вбивства в 609 році Патріарха Афанасія ІІ престол був вакантним аж до 742 року і титулярні Антиохійські Патріархи проживали в Константинополі. Зважаючи на вакантність престолу, монахи‑мароніти обрали в 685 році з поміж своїх єпископів Патріарха. Ним став святий Йоан Марон, єпископ Батруна (саме йому приписують створення особливого маронітського богослужбового обряду, зокрема анафори св. Йоана Марона). Це спровокувало конфлікт із Візантією, яка визнавала тільки одну державну Церкву, і в 694 році імперські війська зруйнували головну маронітську обитель та вбили багатьох монахів.

Доброзичливі стосунки візантійців і маронітів відновились після завоювання Сирії арабами. Візантійські імператори вбачали в них союзників у боротьбі зі завойовниками. Проте в середині VIII століття група маронітів покинула Сирію і оселилась у горах Лівану, де вже раніше місцеве населення прийняло маронітську традицію. Тут вони сформували свого роду державу під проводом духовенства та представників знаті. А Патріархи мали повну владу як в духовних, так і світських справах. В такому ізольованому від решти світу стані мароніти прожили до початку хрестових походів. В цей час вони остаточно усвідомили себе самостійною церковною спільнотою.

Відновлення єдності з Римом

Самі мароніти свідчать, що вони ніколи не розривали сопричастя з Римським Апостольським Престо‑ лом. А тільки вимушено не мали тривалий час зв‘язків. В цьому значна частка справедливості, зважаючи на обставини відновлення сопричастя. Мароніти радо вітали перших хрестоносців, які ступили на ліванську землю. Самі хрестоносці були при‑ ємно здивовані, зустрівши тут християн. А в 1180‑81 роках у Тріполі відбулось відновлення сопричастя Ма‑ ронітської Церкви з Римським Пре‑ столом. Маронітська Церква вперше вступила в контакт із зовнішнім світом, вже як окрема помісна Церква. Єремія Аль‑Амшітті (1199‑1230) став першим маронітським Патріархом, який відвідав Рим та взяв участь у IV Латеранському соборі 1215 року. З цього часу розпочинається поглиблення зв'язків Маронітської Церкви з Латинською, однак паралельно з цим церковна традиція маронітів починає зазнавати латинізаційних впливів. Після поразки військових кампаній хрестоносців багато з колишніх лицарів знайшли притулок серед маронітів, за що Папа Олександр IV дякував Патріархові Симону, називаючи його маронітським Патріархом Антіохії.

Під турецькою окупацією

Мамелюки правили в Лівані з 1291 по 1516 року, коли Сирія, Ліван та Єгипет були завойовані Отоманською імперією. Під мамелюками маронітська «нація» втішалась певними правами автономії, а єпископи й Патріарх, окрім духовного проводу, вирішували й внутрішні цивільні справи. В цей час у Богослужіння в Маронітській Церкві знову повернуто східну ідентичність, які було частково втрачено в період хрестових походів. Також зменшується інтенсивність контактів із Римом, які були відновлені тільки під час патріаршества Йоана Аль‑Джаї (1404‑45). Однак в 1445 році Папа Євгеній IV почав вимагати від маронітів повного зречення власних традицій і цілковитого прийняття латинського обряду. Латинізація продовжувалась і в подальші десятиліття - під час турецького панування Папа Пій IV продовжував в листі до Патріарха Мойсея наполягати на тому, щоб мароніти вживали латинський обряд, а також поступово обмежував автономію глави Маронітської Церкви. В цей час мароніти впровадили ряд реформ, прийнятих на Тридентському соборі, а в 1606 році запровадили григоріанський календар.

Відновлення зв'язків із Римом мало й позитивні наслідки. В 1584 році Папа Григорій ХIII заснував в Римі Маронітський колегіум, яким керували єзуїти. Ця інституція зробила значний вклад у вивчення традицій Маронітської Церкви, а також сприяла зростанню освітнього рівня серед маронітського духовенства, яке тут навчалось.

На початок ХVІІІ століття серед маронітів утворились дві групи - одна виступала за збереження маронітської ідентичності, інша прихильно ставилась до більшої латинізації. Для подолання проти‑ стояння був скликаний Ліванський Собор, який проходив в 1736 році й упровадив найвсеохопнішу реформу внутрішнього життя Церкви. Основні правила, які були прийняті на Соборі, діють по сьогодні.

Попри внутрішні проблеми Церкви, мароніти зазнавали також значних утисків з боку турецьких правителів. Апогей переслідувань припадає на 1860 рік, коли після конфлікту між маронітами і друзами протягом трьох днів (9‑11 лип ня) друзи та турецькі військові влаштували «маронітську різанину», під час якої було вбито близько 25 000 християн, спалено 560 храмів та багато шкіл, зруйновано близько 390 маронітських сіл. З метою за‑ хисту християнського населення Франція ввела війська на територію Лівану. А після І Світової війни і Сирія, і Ліван перейшли під контроль французів. В 1944 році Ліван отримав незалежність.

Сучасний стан Церкви

На сьогодні Маронітська Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою на близькому Сході. Кількість її вірних перевищує три мільйони. Більше мільйона вірних проживає за кордоном, багато з них покинули Ліван під час громадянської війни в 1975 році. Маронітський Патріархат охоплює єпархії в Сирії, Лівані, Єгипті, на Кипрі, екзархати в Ізраїлі, Палестині та Йорданії. А також єпархії в США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Мексиці та Австралії. Резиденція Патріарха з 1790 року міститься в місті Бкерке (25 миль від Бейрута). Сьогодні Церкву очолює Патріарх Мар Насрулла Бутрос Сфеїр з титулом Антіохійський і всього Сходу.

Анатолій Бабинський

Джерело : Патріархат

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове