Пояс істини

• Категорія:

• Зброя

Одного весняного дня один з чиновників римської провінції в одному з багаточисельних міст Римського Сходу мав змогу лицем в лице зустрітися з Істиною, з Істиною в останній інстанції. Та зловлений у сіті політичних інтересів, людських емоцій, своєї кар'єри і власного скептицизму, цей чиновник на догоду роздратованій юрбі засудив саму Істину, щоправда, вмивши руки. Його скептичне питання: «А що є істина?», адресоване самій Істині, було тільки виразом його скептицизму. Цей чиновник не був готовий істину прийняти, бо він Її вже давно відкинув у своєму серці. Історія нам каже, що цей чиновник, Понтій Пилат, закінчив своє життя ганебно -- на вигнанні. Він втратив свій шанс. Його доля є пересторогою кожному з нас.

Яким дивним це не виглядає, але Пилат близький нам, людям сучасності, багато більше, аніж ми би цього могли очікувати. Тодішній римський світ був широко обізнаний і з мудрістю грецьких філософів, і з таємною «мудрістю» різних поганських культів, і кожен з них, заперечуючи і відкидаючи інших, твердив, що істина є тільки в нього. Усе це породжувало скептицизм і релятивізм в римській душі. Істина перестала бути чимісь абсолютним, вона «стала» відносною. Римлянин жив і дихав тим же духом гуманізму, що і сучасна людина. Відносна «істина» античного світу та відносна «істина» сучасності схожі між собою, як дві краплі води. Але саме життя показує нам, що істина відносна не є тим, на чому можна життя збудувати. Адже від того, що ми вважаємо істиною залежить наше життя, наше життєве кредо. Якщо ми приймаємо еволюцію як істину, то і наша поведінка, і наше ставлення до всіх довкола будуть відповідними. Якщо ми всі є дітьми випадкового збігу обставин, то яка вартість людини? Власне еволюціонізм, віра в еволюцію від мікроба до людини була частиною життєвого кредо Гітлера, Сталіна... Власне ця віра і надавала легітимності їхнім злочинам. Якщо ж ми приймаємо істиною біблійну оповідь про сотворення світу і людини Богом, про те, що вартість людського життя прирівняна до вартості життя Сина Божого, то і поведінка наша буде подібною до поведінки Матері Терези з Калькути.

Істина є тим, що формує наш світогляд і нашу поведінку. Тому і не дивно, що ап.Павло розпочинає опис військового Божого спорядження саме з істини.
Але дивно, що за метафору істини він бере пояс. Чому власне цей незначний модний аксесуар удостоївся бути метафорою істини, що св.Павло хоче нам дати зрозуміти?

У ті старі часи пояс виготовляли з тканини або тонкої шкіри, його можна було складати чи зав'язувати, словом, він був зручний і не завдавав дискомфорту.

Пояс мав кілька функцій:
1. У пояс клали гроші та печатку.
Важливість грошей усім відома, вони дають змогу придбати все потрібне, але також за гроші легко можна створити собі певність і комфорт. Істина Слова Божого дає нам те відчуття певності та комфорту, якого нам не в змозі дати відносні «істини» цього часу. Істина, що є у Слові Божому - Св.Письмі і Св.Переданні, відкриває нам реальну правду про Бога, світ і нас самих. Ця істина не лише нас визволяє (див. Ів. 8, 32 ), але і дає можливість осягнути все те, що нам потрібне, що більше без неї ми немаємо жодного шансу на перемогу в духовній війні. Лише Істина про Відкуплення чинить нас здатними стати дітьми Божими і спадкоємцями Царства. Отож, лише Істина Слова Божого дає нам знання, що нам дійсно належить і на що ми маємо право.

Що ж до печатки, то кожний римський громадянин, кожний воїн її мав. Вона була своєрідним ідентифікатором особи. Якщо порівняти її з нашим паспортом, то вона була набагато важливішою, - вона представляла особу. Тоді печатку мали лише люди, які не були рабами, вони були повноправними громадянами Римської імперії і мали багато можливостей.
Тобто для нас це означає, що ми не є рабами, ми - вільні, тому в жодному разі не повинні ставати рабами цього світу, ми є члени Христові (І Кор. 12, 27), ми - громадяни Божого Царства, яке ніхто не може зруйнувати. Ми є дітьми Божими, а отже і спадкоємцями. (див. Рим. 8,17)

2. На пояс чіпали меч.
Про меч ми окремо поговоримо в іншому розділі, але важливо зазначити, що він найважливіший у війні, бо навіть у найменшій битві воїну немає що робити без меча.

3. Поясом підперізували одяг.
У ті часи чоловіки носили довгий аж до п'ят одяг, який можна порівняти з довгим халатом. І коли треба було швидко рухатись, то в такому вбранні це було б вкрай незручно і важко, тому його підтягували трохи вище колін і затягували поясом. Тобто тоді воїн міг з легкістю бігти і вести бій. Без істини ми легко заплутуємось самі в собі і стаємо повністю непридатними до бою.

4. До пояса чіпали флягу з водою.
У часі тривалої битви, чи довготривалого маршу, чи військових вправ воїн втомлюється. Щоб відновити силу і втамувати спрагу, вода є необхідною. І саме тому, що ми Христові, Він дає нам найкращої води, як командир дає своєму війську найкращу зброю, так Ісус нам дає напитися живої води (Ів. 4, 13-14). Та без знання Істини і без життя узгодженого з нею, Христова жива вода не принесе нам жодної користі.

5. До пояса кріпили плащ.
Плащ зігрівав римського воїна від холоду, щоб той не застудився, адже хворий не може брати участь в боротьбі. Плащ був не тільки захистом від негоди і холоду. Він був і своєрідним розпізнавальним знаком. Вже за зовнішнім виглядом можна було визначити соціальний статус та приналежність того, кому він належав. У римському війську червоний плащ був одинаковий для всіх не залежно від того чи це простий воїн, чи воєвода. Лише Верховний Головнокомандувач - кесар - мав плащ пурпурового кольору. Під страхом смертної кари військовий чи пурпуровий плащ було заборонено носити будь-кому, кому він за правом не належав.

Подібно є і з помазанням Духа Святого. Воно є розпізнавальним знаком поміж тими, хто належить до війська Христа Царя і ніхто, хто не є Христовим не може його носити. Христові легко пізнають один одного. Але без Істини помазання легко втратити. Так само легко, як і загубити не прив'язаний поясом римський плащ.

Бачимо, що пояс відіграє надзвичайно важливу роль у битві, якщо воїн не має пояса, то його майбутнє легко передбачити. У духовній війні цим поясом є істина. Якщо воїн починає бій і не знає своїх можливостей і можливостей ворога, не може порозумітися зі своїм командиром або й взагалі не знає, що ворог вже близько, і веде атаку, то, звичайно, воїн гине відразу. Св.Павло наголошує, що найпершим завданням Христового війська є перебувати в повному знанні про ворога, про свого Командира і мати з ним повне порозуміння, знати важливість і наслідки бою.

Повністю істину ми можемо знайти найперше в Біблії, в науці Церкви і в особистому живому спілкуванні з Ісусом - нашим Командиром. Читаючи Святе Письмо, ми можемо вивчити нашого Командира і його накази, а також - стратегію диявола, ми можемо пізнати правдиву ціну нашої боротьби. Де кожен християнин може знайти Святої Церкви Христової? Що Католицька Церква дійсно навчає? Все це в легкій і доступній формі викладено в Катехизмі католицької Церкви. Хто ж хоче глибше довідатись про це, мусить зазирнути до постанов Вселенських Соборів, папських документів. Це можна порівняти з довгим навчанням і тренуваннями армії, але також надзвичайно важливим є особисте спілкування з живим Христом. Адже кожен бій не схожий на інший, для кожної окремої ситуації Ісус хоче дати нам настанови і вказівки. Коли ми не чуємо Його порад, то обов'язково настане поразка. Це добре видно, коли люди мають знання ( вони навіть можуть досконало знати Біблію і науку Церкви), але не мають особистого життя з Воскреслим Христом і саме тому зазнають поразки (падають у зневіру і розчарування або ж переходять воювати на бік ворога і трактують Боже Слово по-своєму, оскільки злі на Бога).

«Народ мій гине через брак знання...»(Ос. 4, 6).

Сьогодні люди шукають чогось нового, якоїсь супернової науки, тому з великою цікавістю читають різну окультну літературу і так пізнають «істину», яку нав'язує диявол. І як він подав свою «істину» Єві, так само він це робить і зараз, він прагне заповнити людський розум усім, щоб тільки там не було місця для Божого слова. Небезпека диявольської «істини» не в тому, що вона є чистою неправдою. Чисту неправду мало хто може прийняти за чисту монету. «Істина», що її підсовує пекло, є напівістиною, чи краще сказати, частинкою істини, добряче заправленої брехнею. Тому вона і є небезпечною. Пекельний вуж не збрехав Прародичам - Адамові і Єві, що вони запізнають зло, досвіду якого вони до гріхопадіння не мали. Але вміло обдурив їх, підсунувши їм цю істину прикрашену своєю «істиною».

Поглянемо, якою істиною живе теперішній світ:
1) найперше думай про себе, бо якщо сам про себе не подумаєш, тобі ніхто не допоможе;
2) Біблія була написана багато сторіч тому і вже застаріла; до того ж, якщо ти будеш підтримувати авторитет Біблії, то будеш відсталим і неосвіченим;
3) істина - відносне поняття, те, що є істиною для тебе, не обов'язково мусить бути істиною для мене;
4) потрібно відстоювати свої права;
5) якщо в мене буде багато грошей, то мене будуть поважати;
6) ми любимо одне одного, Бог розуміє, що ми не в силах стримувати гормони і статеві потяги, до того ж, скоро ми збираємось одружитись.
На жаль, багато з тих людей, які живуть цією істиною вважають, що вони добрі християни.
Ісус нам каже, що Він - «Істина і Життя» (див.Ів. 14, 6). Тільки Він прийшов нам об'явити істину, лише в Його слові є правда, і таким словом має бути наповнений наш розум і наше серце. Тільки досконале знання Слова Божого може вберегти нас від брехні диявола. Як і за часів пророка Осії Ізраїль відкинув Слово Боже і пішов за іншими знаннями та іншими богами, тому зазнав нападів і поразок від інших народів, так і зараз багато християн ходять до церкви, а коли виходять з неї, то живуть життям, яке нав'язує світ, перебуваючи й далі у тенетах диявола.

Є одна притча про те, як істина, чи її відсутність впливає на наше життя.
В одного багатого пана була слугиня. Вона надзвичайно ревно піклувалася про свого господаря. Пан був нежонатий і не мав родини. Коли він помер, не залишилось нікого, хто би успадкував його маєтки. Все перейняла держава. А стара слугиня потрапила під соціальну опіку держави і опинилася у будинку для престарілих. Там вона проводила свої дні в розчаруванні та відчаї. Одного разу навідалась до неї знайома, і як це буває між старими друзями, між ними зав'язалась розмова. Полинули старі спомини. Дійшла тема і про покійного пана.
- сама не знаю, як так сталося, що мій пан, такий багатий, не залишив мені, яка присвятила ціле своє життя тільки служінню йому, хоч незначної суми грошей, щоб я достойно прожила свої останні дні на цьому світі. - бідкалась старенька.
- Невже справді, не залишив тобі таки нічого?» - не приховувала свого здивування подруга.
Трохи зніяковівши, старенька майже пошепки додала:
- Та як тобі сказати? Сама не знаю. Залишив він мені якийсь папір, гарно розписаний і розмальований його родинним гербом і печаткою, а більше нічого... Спочатку той папір я оглядала щодня. А тепер він лежить у мене в шухляді. Часто на нього дивлюся. Адже це все, що в мене залишилось від мого пана... Слухай! Ти ж вмієш читати, а я ні, прочитай мені його будь-ласка... Ось він! Можливо тепер я знатиму, чому так все склалося, - зітхнула жінка.
Приятелька, діловито поправивши окуляри з цікавістю поглянула на аркуш і... остовпіла. «Дорогенька моя, ти - найбагатша людина нашої держави..., а живеш, як остання жебрачка. Твій пан залишив усі свої спадки тобі, це ж заповіт...»

Ось така історія... Тією служницею є ми, християни, паном є наш Бог, подругою - Дух Святий. Заповіт - це Святе Письмо. Ми, християни, дійсно найбагатші люди у світі, а живемо, немов останні жебраки. Мусимо покласти цьому край. Мусимо Заповіт, що його нам дав Бог, почати читати, опираючись на надхнення Духа Святого і на науку Церкви. Мусимо увійти у спадщину, яка нам дійсно належить.

Тому підперезавши стан вашого ума, тверезі, надійтесь повнотою на благодать, що вам буде принесена в об'явленні Ісуса Христа (І Пт. 1, 13).

Петро наголошує, щоб ми підперезали наш розум, щоб він знав істину. Також Петро каже, щоб ми були тверезі. Це означає не тільки те, щоб ми не впивались спиртними напоями, чи наркотиками, а більшою мірою, щоб ми не впадали у відчай чи ейфорію, щоб не дозволяли емоціям володіти нами. Тверезість може бути тільки тоді, коли ми чітко знаємо, що є саме так, а не інакше. Це не тоді, коли ми віримо або надіємось, а тоді - коли ми точно знаємо.

Тепер же приготований мені вінок справедливості, що його дасть мені того дня Господь, справедливий суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу (ІІ Тим. 4, 8).

Павло каже, щоб ми вже тепер взяли той вінок справедливості, який нам приготовано, щоб кожний з нас надіявся і з нетерпінням очікував другого приходу Ісуса Христа. Це означає жити так, як жили перші християни.
Ми повинні щодня підперезуватися чесністю, справедливістю, відкритістю, правдою. І кожного дня ми маємо слухати і вміти почути настанову, яку дає нам наш Командир - Ісус, тобто щодня в нас повинна бути особиста молитва - особиста розмова віч-на-віч з Ісусом у Святому Дусі.

©Milites Christi Imperatoris