Леонід Федоров

• Категорія:

• Католики - свідки віри

До недавнього часу, зацікавлення постаттю Екзарха Російської Греко-Католицької Церкви, обмежувалось колами нечисленної російської католицької діаспори, із середовища якої, або з кіл близьких до неї, в повоєнному часі повстало декілька книжок про його життя й діяльність.

Беатифікація російського Екзарха, яка відбулась в часі візиту Папи Римського Йоана Павла II на Україну в червні 2001 року, відродила цікавість до його особи в Українській Греко-Католицький Церкві. Перегляд біографії Блаженного, що мав місце під час беатифікаційного процесу, нагадав нам, що складний життєвий шлях Леоніда Федорова, на певному етапі, був тісно пов'язаний з УГКЦ, найбільше, за посередництвом особи митрополита Андрея Шептицького. Властиво, митрополит Андрей, незабаром після мученичої смерті Екзарха, розпочав перші старання про його беатифікацію. Військове лихоліття, яке за декілька років надійшло на Україну, зупинило хід цього процесу. Сьогодні, коли він, дещо неочікувано, завершився, є нагода знову звернути погляд на особу першого Екзарха Російської Греко-Католицької Церкви.

Ціле свідоме християнське життя Леоніда Федорова, було присвячено справі Церкви і Церковної Єдності. "Я живу тільки і виключно для Святої Церкви", - каже він про себе . Відповідно до цього, увага біографів Екзарха була зосереджена, майже виключно, на його церковній та унійній діяльності. Інші сторони цієї багатогранної особистості залишалися поза увагою дослідників. Але прославлення Леоніда Федорова як блаженного, вимагає бачити в його особі більше, ніж тільки активного церковного діяча. Тема, до якої ми хочемо звернутися в нашому дослідженні - це духовність російського Екзарха. У своїй праці ми зупинимося на деяких принципових питаннях і проблемах духовності російського Екзарха, яким до цього часу не приділялося істотного значення. Брак джерел не дає можливості надіятися на повне розкриття даної проблематики. Метою нашої праці буде, радше, підняти певні проблеми духовності Леоніда Федорова, ніж дати на них вичерпну відповідь. Проте, власне вони можуть показати такі сторони його особи, які допоможуть нам доповнити духовний портрет Екзарха Федорова.

Коли швидко кинути оком на все, що ми знаємо про духовне життя Леоніда Федорова, то можемо спостерегти, що абсолютна більшість знаного нами, стосується часу його чернечого життя в студійському монастирі св. Йосифа у Камениці (Боснія) протягом 1912-1914 років. Відповідно, шлях до розуміння духовності Екзарха пролягає через монашество. Але неможливо говорити про досвід декількох років чернечого життя Екзарха ізольовано від решти його духовного життя. Тому, за нечисленними матеріалами, які стосуються інших періодів життєвого шляху Леоніда Федорова, ми намагатимемося побачити ширший контекст його духовного досвіду.

Російська Греко-Католицька Церква виникла на початку XX століття у середовищі православної більшості, із якою російських католиків єднала спільна національна приналежність, мова, культура, історія, тощо. Перед молодою церковною спільнотою повстали складні питання окреслення своєї тотожності, віднайдення власного місця у релігійному житті країни, яка стояла на порозі великих суспільних катаклізмів. У цих складних умовах, найбільші вимоги ставились перед її зверхником - Екзархом Леонідом Федоровим. Для того, щоб могти вирішувати різні складні питання на рівні церковної спільноти, він попередньо мусів сформувати свої особисті погляди. У наш час, коли питання окреслення власної ідентичності, в тому числі, в галузі духовності, є далеко не останнім питанням для Східних Католицьких Церков, у матеріалах присвячених особі російського Екзарха надіємося побачити шляхи вирішення цих складних питань.

Еклезіологічні та унійні аспекти діяльності та писань Екзарха ми заторкатимемо у своїй праці тільки в контексті обраної нами теми. Проникання у них буде настільки глибоким, наскільки цього буде вимагати висвітлення основного предмета нашого дослідження.

Біографія

Леонід Федоров народився 4 листопада 1879 року в Санкт-Петербурзі, у православній міщанській родині . Його батько, Іван Федоров, був власником ресторану "Малоярославець" у Казанський частині російської столиці. Приблизно в кінці вісімдесятих років (докладна дата невідома), батько збанкрутував і незабаром помер. Після цього весь тягар матеріального забезпечення й виховання сина, ліг на плечі матері. Мати Леоніда, Любов Федорова (пом. 1918), грецького походження, була художницею. У пізнішому часі, ідучи за прикладом сина, вона стала греко-католичкою, активним членом петербурзької громади.

У вересні 1890 року, Леонід поступив на навчання в 2-гу Петербурзьку класичну гімназію. Серед вчителів гімназії у тому часі, виділявся законовчитель (тобто, катехит) о. Костянтин Смирнов, у майбутньому Кирил, митрополит Казанський (1863-1937) . Після її закінчення, у 1901 році, Федоров поступив у Петербурзьку Духовну Академію, але на другому курсі залишив її та виїхав за кордон із наміром стати католиком. Це рішення було прийняте ним під впливом самостійних студій святоотцівської літератури та історії Церкви. По дорозі до Риму, він вісім днів гостював у Львові, у митрополита Андрея Шептицького. Це знайомство мало величезний вплив на подальшу долю Леоніда Федорова. Пізніше, митрополит став його ієрархічним зверхником та духовним наставником.

31 липня 1902 року, в римському храмі Джезу (Gesù), Федоров приєднався до Католицької Церкви. Осінню цього ж року, під псевдонімом Leonidas Pierre, він розпочав навчання в папський семінарії "Леоніанум"(Leonianum) в Ананьї, поблизу Риму. В 1907 році, після отримання ступеня бакалавра богослов'я, він продовжив навчання в колегії Пропаганда Віри (Propaganda Fide), яку через рік був змушений залишити, під загрозою заборони в'їзду в Росію за навчання в католицьких освітніх закладах. Своє навчання Федоров закінчив у 1910 р. у Фрайбургському університеті (Швейцарія), де мав нагоду слухати лекції принца Макса Саксонського (1870-1951), одного з найбільших знавців християнського Сходу cеред тогочасних католицьких учених.

Почергово, у 1909, 1911 і 1912 роках, Федоров здійснив три поїздки в Росію, вивчаючи російські церковні справи за дорученням митрополита Андрея. Під час них він зустрічався з лідерами білоруського національного руху, російськими старообрядцями, митрополитом Антонієм (Храповицьким), діячами російського релігійно-філософського Ренесансу. У кінці 1910 - на початку 1912 років, Федоров постійно проживав у монастирі "Студіон" на вулиці Петра Скарги у Львові. Андрей Шептицький призначив його префектом заснованого ним наукового товариства "Студіон ". 22 березня 1911 року у католицькому храмі Пресвятої Трійці, у Галаті (передмістя Константинополя), Федоров прийняв дияконську, а 25 березня - священичу хіротонію з рук болгарського греко-католицького єпископа Михаїла (Мірова) . Весною 1912 року він вступив до студійського монастиря, і розпочав новіціат у монастирі св. Йосифа в Камениці (Боснія). 12 лютого 1913 року прийняв перший монаший постриг з іменем Леонтій. Перед початком Першої Світової війни, Федоров мусів залишити територію ворожої до Росії Австро-Угорщини. Незабаром після приїзду в Петроград, він був арештований і засланий у Тобольськ як "агент митрополита Шептицького". Там він перебував аж до часу амністії політичних в'язнів, яка наступила після лютневої революції 1917-ого року.

Повернення Федорова із заслання, співпало з приїздом у Петроград митрополита Андрея, який перебував в ув'язненні у Суздалі. Застосувавши права, надані йому папою Пієм X-им, Шептицький зібрав 11-13 червня 1917 року перший собор Російської Греко-Католицької Церкви. Було оголошено створення Екзархату РГКЦ, Леонід Федоров був призначений Екзархом із титулом митрофорного протопресвітера.

У день відкриття собору також було засновано "Товариство поборників об'єднання Церков", однім з організаторів якого став Екзарх. У його склад увійшли представники католицького й православного клиру, громадськості. Зібрання Товариства відбувалися в Москві та Петрограді. У Москві, на спільних зібраннях від імені патріарха Тихона (Бєлавіна), головував єпископ Верейський Іларіон (Троїцький); серед учасників були кн. Євгеній Трубецькой, о. Сергій Булгаков, проф. Николай Глубоковський, Сергій Соловйов. Метою товариства було сприяння зближенню Церков. Після жовтневого перевороту 1917 року, з ініціативи Федорова, були організовані ще інші спільні зустрічі католицького та православного клиру, метою яких було розробленння програми спільних дій у відношенні до антирелігійної політики радянської влади. Екзарх також співпрацював із православними у справі боротьби з розколом "обновленців" (так звана "Жива Церква").

25 березня 1923 року Федоров був засуджений на 10 років ув'язнення по судовій справі католицького духовенства. 26 квітня 1926 р. за заступництвом Є. Пєшкової, дружини письменника Максима Горького, Екзарх був звільнений, щоправда, із забороною проживання в шести найбільших містах СРСР. 10 липня 1926 р. він був знову заарештований і засуджений на 3 роки концтабору. Термін свого ув'язнення Федоров відбував на Соловках. Крім католицьких священиків, які тут перебували, Екзарх багато спілкувався з православними ієрархами: архієпископами Петром (Звєрєвим), Іларіоном (Троїцьким), єпископом Мануїлом (Лемешевським). 10 серпня 1929 р., після закінчення терміну ув'язнення, Екзарх був відправлений на заслання в Карелію. На початку 1931 р. він був знову ув'язнений, і після шести місяців відправлений на заслання в Архангельский край. У листопаді 1933 року Федоров був звільнений із забороною мешкати у дванадцяти найбільших містах Радянського Союзу. Екзарх Леонід Федоров помер 7 березня 1935 року, в місті В'ятка, внаслідок виснаження і хворіб отриманих протягом багаторічного ув'язнення. 27 червня 2001 року був беатифікований Папою Йоаном Павлом II у часі його візиту на Україну.

Розділ 1. Екзарх Леонід Федоров: бібліографія

1.1. Джерела

Як уже було зазначено вище, основною справою всього життя Леоніда Федорова була справа Церкви і церковної єдності. Відповідно, еклезіологія завжди виступала як провідна тема його наукових статей, публіцистики та листування. Інші теми, над якими Екзарх працював у різному часі - це апологетика, церковна історія, біблістика, літургіка, канонічне право та загальне богослов'я. Ще перед першою світовою війною Федоров, під псевдонимами Dr. Leoni i Antonio Cremoni, надрукував декілька богословських та історичних праць у празькому журналі Slavorum Litterae Theologicae і римському журналі Roma e l'Oriente . Пізніше його статті регулярно з'являлися в журналі "Слово істини", який видавали російські греко-католики в Петербурзі. Найбільш плідним періодом письменницької діяльності Екзарха можна вважати радянський період. Зокрема, це стосується часу його ув'язнення. Від своїх співв'язнів по соловецькому таборі, Федоров навіть отримав прізвисько "письменник ГПУ", бо продовжував писати, не дивлячись на те, що все написане ним конфісковували під час обшуків . Один з біографів Екзарха, князь Петро Волконський стверджує, що два твори Федорова були вивезені із Соловків одним православним священиком. "Тільки два твори заховалися від "арешту" й покинули Соловки в дерев'яній скриньці з подвійним дном. Вивіз їх один православний священик. Один із них - "Христос, як історична постать" - належить до вельми замітних ". З цих слів виглядає, що Волконський бачив цей твір. Якщо так, тоді його слід шукати у Львові, де князь працював над цитованою вище біографією Екзарха. Інші твори, написані Леонідом Федоровим у радянському часі - або загинули, або знаходяться в архівах міністерства внутрішніх справ. Можливо, колись вони стануть для нас доступними.

А до того часу, про духовне життя Екзарха ми найбільше можемо дізнатися з його листів до свого духовного провідника - митрополита Андрея, або зі свідчень осіб, котрі близько знали Федорова. Оскільки обставини свого внутрішнього життя Екзарх розкривав тільки в листуванні зі своїм духівником, то протягом довгих періодів, коли листування між ними припинялося або ставало нерегулярним (заслання в Тобольск, радянський період, особливо, час ув'язнення) ми не маємо звісток про духовне життя Федорова.

До найважливіших листів слід віднести "Спомини о. Л. Федорова про своє покликання до монашого життя ". "Спомини" написані для митрополита Андрея Шептицького в 1910 (1911) році , напередодні вступу Федорова до студійського монастиря. Вони складаються з двох частин. Перша є викладом, за словами самого Екзарха, "історичного розвитку його прагнень до монашого життя ". У другій частині, він аналізує свій духовний стан на час вступу до монастиря. Метою написання "Споминів", є з'ясування того, чи надається Л. Федоров для монашого життя. Це практично єдине джерело, із якого ми можемо дізнатися про дитинство і молоді роки Екзарха.

Іншим важливим джерелом знання духовності Екзарха Леоніда Федорова є "Каменицькі листи ". Це тринадцять листів до митрополита Андрея з монастиря св. Йосифа в Камениці (Боснія), де Федоров проходив новіціат. Вони написані в часі від 29 травня 1912 року до 29 листопада 1913 року. Основною їхньою темою є чернече життя Екзарха. Серед інших питань, які заторкує Федоров - канонічні та дисциплінарні аспекти монашого життя, еклезіологія, унійні питання та літургіка. Нажаль, ми не маємо відповідей Андрея Шептицького на листи Екзарха.

"Спомини" і "Каменицькі листи" написані Федоровим у віці 30 - 33 років. У цей період за його плечима вже був серйозний досвід духовного життя, понад десять років формації та навчання в різних духовних закладах. Це все дає нам підставу дивитися на листи Екзарха як на плід сформованої свідомості, у якому немає випадкових речей. Інші цікаві свідчення про Екзарха в останніх роках його життя, належать Юлії Данзас (у монашестві - сестра Юстина). Це спомини про Екзарха записані з її слів князем Петром Волконським у 1937 році в Парижі , і "Духовний заповіт" Леоніда Федорова, який був частиною розмови Ю. Данзас з Екзархом на Соловках у січні 1929 року .

У часі своєї праці, ми мали можливість користуватися матеріалами збірника документів "Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії", під редакцією Оксани Гайової та Юрія Авакумова. Цей збірник підготовлений спільними зусиллями Центрального Державного Історичного Архіву у Львові, Постуляції для справи беатифікації і канонізації слуги Божого Андрея Шептицького та Інститута Історії Церкви Українського Католицького Університету. Перша його частина, яка має незабаром побачити світ, стосується життя ГКЦ в Росії у період 1899-1917 років. Власне ця частина містить у собі найважливіші для вияснення питання духовності Леоніда Федорова джерела. Саме у цьому збірнику документів знаходяться вищезгадані "Спомини" та "Каменицькі листи" Екзарха.

1.2. Література.

Особі Екзарха Леоніда Федорова, присвячені дві монографії. Перша праця: Леонид Федоров. Жизнь и деятельность, була написана венедиктинським дияконом Василієм (фон Бурманом) . У її основу покладені матеріали зібрані російським католиком - князем П. Волконським наприкінці 1930-их років у Львові. У період з 1931 до 1937 року, Волконський чотири рази приїжджав до Львова, витративши, в загальній кількості, приблизно півтора року, для праці над документами з особистого архіву митрополита Андрея. За згодою останнього, князь створив особистий архів по історії Російської Греко-Католицької Церкви . Митрополит в цьому часі розпочинав заходи для беатифікації Екзарха і тому був зацікавлений у праці князя. Однак смерть Волконського перервала його працю. Після смерті князя, матеріали зібраного ним архіву були опрацьовані і лягли в основу життєпису Федорова, написаного дияконом Василієм. Монографія розглядає життя й діяльність Екзарха в ширшому історичному та церковному контекстах. На її сторінках детально розповідається про повстання і розвиток Російської греко-католицької Церкви в кінці XIX - початку XX століть, про деяких осіб із її кліру та вірних, також, приділена значна увага особі митрополита Андрея. Проте, із точки зору аналізу подій, книга не додає нічого нового. До її слабких місць можна зарахувати відсутність критичного апарату, посилання на джерела мають епізодичний характер. Про духовність Леоніда Федорова диякон Василій розповідає на основі вже знаних нам матеріалів. Це "Спомини" Екзарха, "Каменицькі листи", декілька його листів до митрополита з часу ув'язнення та спомини про Федорова Ю. Данзас. Він вживає цілі блоки цитат із цих джерел, зрідка супроводжуючи їх власними коментарями.

Автором другої монографії, Exarch Leonid Fedorov: Bridgebuilder between Rome and Mosсow є французький єзуїт Поль Майо (Paul Mailleux) , співробітник Медонського Центру російських досліджень у Франції. Основою для написання біографії Федорова, як і диякон Василій (фон Бурман), він використав збірку документів князя Петра Волконського. Практично, ці дві монографії опираються на ту саму джерельну базу. У часі нашого дослідження, як було вище сказано, ми мали можливість користуватися матеріалами львівських архівів, над якими працював кн. Волконський. Через те праці диякона Василія й отця Поля Майо, в більшості пунктів, залишатимуться для нас другорядними джерелами. До оригінальних місць книги Поля Майо можна зарахувати його свідчення про безпосередній вплив на особу Леоніда Федорова російського філософа Володимира Соловйова. Розповідаючи про дитинство Екзарха, він пише наступне: "В останні роки життя він (Соловйов) ділив свою діяльність між Москвою й Санкт-Петербургом і, коли був у столиці, часто обідав і зустрічався з друзями у (ресторані) "Малоярославець". Леонід ніколи не пропускав можливості послухати його і задати йому численні питання ". Цінність повідомлення применшує відсутність вказівки на джерело цієї інформації. Тим більше, що сам Екзарх ніде не згадує про свої зустрічі з великим російським філософом, ані про будь-який його вплив на формування свого світопогляду . Навернення Федорова було результатом цілком самостійних пошуків, без жодного зовнішнього впливу. З творами В. Соловйова Федоров мав познайомитися під час навчання в Ананьї, коли перекладав праці російських релігійних філософів на італійську мову для свого улюбленого професора Фабрі .

Ще одна відома книга, "Леонид Федоров" А. Юдіна, є скороченим викладом біографії Екзарха, зробленим на основі праці диякона Василія (фон Бурмана), фактологічно повністю залежним від неї. Первісно книга А. Юдіна з'явилася в італійському перекладі з наміром ознайомлення зарубіжного читача з незнаною сторінкою церковної історії Росії .

Ціла серія публікацій про Леоніда Федорова була зміщена на сторінках часопису „Ясна путь", щомісячника монашої родини Студійського Уставу, який виходив у Свято-Успенський Унівський Лаврі монахів Студійського Уставу з квітня 1935 до березня 1939 року. Серед численних статей, віршів, присвячених його пам'яті, слід особливо виділити декілька матеріалів. Серед них є праця "Екзарх Леонід Федоров" князя Петра Волконського, написана в грудні 1935-січні 1936 років у Львові . Це перша знана спроба написання біографії російського Екзарха. Також, в часописі була надрукована низка листів Екзарха до митрополита Андрея, із часу його чернечого життя в студійських монастирях Львова та Камениці . Крім того, в "Ясній путі" були надруковані матеріали "процесу архієпископа Яна Цeпляка", які стосувалися Федорова, перекладені з книги Frаncis McCullagh, "Persecution of Christianity in Вolshevic Russia" виданої в Лондоні у 1924 році. У березневому номері за 1938 рік, повністю присвяченому особі Екзарха, серед інших матеріалів знаходяться спомини про Леоніда Федорова ченців, які жили разом із ним у монастирі св. Йосифа в Боснії . Назагал, саме чернече середовище проявляє найбільшу зацікавленість питанням духовного життя Екзарха, безпосередньо пов'язаного з темою монашества. Тому темі сприйняття особи Леоніда Федорова в середовищі студійських чернецтва ми присвятимо окрему частину нашої праці .

В якості висновку слід зазначити, що до цього часу питання духовності Екзарха Леоніда Федорова не було предметом спеціального вивчення. Для більшості дослідників ця сторона його особи залишилася в тіні церковної та унійної діяльності.

Розділ 2. До проблематики духовності Екзарха Леоніда Федорова

2.1. Декілька штрихів до характеристики особистості Екзарха Леоніда Федорова

Як ми вказували вище, єдиним джерелом, що розповідає нам про молоді роки життя Екзарха, є "Спомини о. Л. Федорова про його покликання до монашого життя". Це не тільки хроніка історичного розвитку його чернечого покликання, але і свідчення про внутрішню духовну еволюцію майбутнього Екзарха. „Спомини" є особливо цінним джерелом з огляду на те, що з висоти пізнішого досвіду молитви, аскези, сакраментального життя та богословських студій, Федоров стає здібним побачити такі моменти, яких він раніше не усвідомлював. Наше читання й аналіз цього матеріалу має на меті побачити, як духовне життя Екзарха тих років пов'язане з його тогочасними особистими пережиттями. Також, важливо вияснити чи існує тяглість між досвідом дитячих та юнацьких років Екзарха і його пізнішим духовним досвідом. Кінцевою метою цього дослідження є: отримати, хоча б приблизну, уяву про становлення особистості Леоніда Федорова. Через обмежену кількість матеріалу, який не дозволяє нам на загальні висновки, ми зосередимо увагу тільки на декількох моментах його духовності.

 

Дитинство і молоді роки життя Леоніда Федорова, як ми знаємо, проходили в Казанській частині російської столиці. Особлива духовна атмосфера цієї частини Санкт-Петербургу, знана нам завдяки творам російського письменника Федора Достоєвського (1821-1881). Головні події його романів "Злочин і кара", "Підліток", "Ідіот", розгортаються на вулицях розміщених поблизу 2-ої класичної гімназії, де в пізнішому часі навчався Леонід. "У Столярному провулку Раскольников убив лихварку; на Гороховій [вулиці], у власному будинку купця Рогожина, князь Мишкін та Рогожин провели ніч біля трупа зарізаної Рогожиним, Настасії Филипівни; на одній з Под'ячеських вулиць (їх було три) Версилов філософствував у своїй незаконній сім'ї про уявне блаженство невіруючого людства ". Характеристика, яку дає цьому середовищу Екзарх, цілковито відповідає атмосфері "Петербурга Достоєвського": "Надзвичайна вразливість мого характеру і уважність до людей і подій, які мене оточували, дозволяла мені бачити й проникати в такі закутки людського сумління, які були недоступні іншим, навіть дорослим. Я бачив вражаючі картини зла: людської невдячності, злоби, підлості, захланності, гордості та інших вад "імже ність числа ". Це перше, у хронологічному порядку, описання духовного досвіду Леоніда Федорова, якому було тоді, приблизно, дев'ять років . Описаний вище досвід має негативний характер. Екзарх згадує про нього більше, ніж через двадцять років, у листі до митрополита Андрея, з благословення якого має намір розпочати чернече життя у студійському монастирі. Цей досвід чинить його вразливим до теми зла, і ця вразливість супроводжуватиме його протягом цілого життя .

Практично ціла розповідь „Споминів" зосереджена навколо теми протистояння молодого Федорова середовищу в якому він перебуває. На тлі цього протистояння формується його покликання до чернечого життя. Ціле своє життя, часто з об'єктивних причин, Екзарх перебуватиме на певній дистанції від свого оточення: у колі своїх розбещених гімназійних товаришів, серед простих і неосвічених студійських іноків, поміж роз'єднаного між собою російського греко-католицького кліру, в ув'язненні та на засланні. Це знаходить вираження у поняттях, яким Федоров віддає превагу при описанні монашого життя. У листах з Камениці, чернець для Екзарха, - це, передусім, інок. Цей слов'янський відповідник грецького μοναχός, означає інший, тобто особу, яка провадить цілковито інакше життя, ніж людина у світі. У такому значенні це слово декілька разів зустрічається у Екзарха: "Вони [наші браття] - "іноки", бо в них усе інше ніж у світських людей ".

Вище приведений епізод відкриває перед нами, що Леоніду Федорову в ранньому віці були властиві такі важливі для духовного життя якості, як надзвичайна уважність і проникливість, причому, у більшій мірі, ніж багатьом дорослим людям. Завдяки цьому глибокому, уважному погляду на внутрішнє життя людей, які його оточували, майбутній Екзарх стає спроможним бачити духовний стан суспільства у цілому. Під час революції 1905 року, мати пригадувала йому у своєму листі: "Пам'ятаєш, ти казав: якщо в Росії буде революція, то французька буде здаватися іграшкою. Твої слова здійснилися ". В „Каменицьких листах", цей глибокий, інтроспективний погляд Федорова набуває характеру постійного вдивляння в себе, у свій внутрішній світ, у боротьбу, яка відбувається у його нутрі. Результати цього спостереження він відкриває перед своїм духовним провідником. У пізнішому часі, інші особи, також, підтверджують вміння Екзарха проникати в людську душу .

Проникливість і дистанція до оточення створюють умови для зосередження уваги Федорова на його внутрішньому житті. У біографії Екзарха практично не зустрічається людей, що мали б істотний вплив на формування його особи. "Єдиною близькою [йому] особою", як зізнається Федоров, була його мати, Любов Федорова. Але вона була радше свідком, ніж провідником у духовних пошуках майбутнього Екзарха. У своєму релігійному житті він керується, переважно, внутрішніми чинниками, адже бачимо, що у "Споминах" немає ні одного епізоду, який був би безпосередньо пов'язаний із церковним, літургійним або сакраментальним досвідом. Це неможливо пояснити зовнішніми умовами існування російського суспільства. Православна Церква в Росії на рубежі XIX - XX століть була присутньою у всіх царинах суспільного життя . Участь у богослужіннях, пости, церковні свята, були невід'ємною частиною тогочасної російської дійсності. З того, що Екзарх розповідає про особистий духовний досвід протягом перших двадцяти років життя, можна судити, що він не був глибоко закорінений у православній духовній традиції. Більше того, як ми пізніше побачимо, його релігійні пошуки виходили поза традиційні терени російської духовності та церковності.

Для характеристики духовності молодого Федорова, багато дають два ключові моменти „Споминів". Перший із них, зародження ідеї монашества, ініційованої читанням Біблії: "Думка про монашество зродилась у мене ще в Росії, коли мені було всього чотирнадцять років. У цей час я вперше прочитав Біблію і деякі її книги, як, наприклад, Іова, Еклезіаста і Премудрості Соломона, зробили на мене надзвичайне враження: блиск світу, його принади, земні ідеали здались мені простими іграшками, біганням білки в колесі, справжньою "марнотою марнот ". Враження, що справили на нього слова біблійного автора, Федоров пов'язує зі своїм попереднім досвідом пізнання гріховності цього світу. Однак, в одному з „Каменицьких листів" зустрічається глибший погляд на природу цього досвіду: "[...] Світ для мене пуста фантазія, - пише Екзарх, "суєта і соніє" [...] ніщо в ньому не може притягнути мене і зупинити моєї уваги. Слова Еклезіаста після першого ж читання глибоко відбилися у моїй душі і поступово вчинили в ній глибокий і ґрунтовний переворот ". Поняття "переворот" відсилає нас до другого, важливого для християнського життя Леоніда Федорова моменту: "Мені вже було двадцять років, - згадує Екзарх, коли шляхом старанного читання й вивчення Святих Отців, соборів та історії, я прийшов до переконання в істинності Вселенської Церкви. Благодать Господня, що просвітила мене в той самий момент, коли я вже втрачав віру, викликала в мені новий переворот і пригадала про живого, реального Христа - Спасителя світу, Який пролив свою кров задля грішних людей які його зрадили ". Цих два епізоди розділяє шість років, але Федоров, з висоти свого духовного досвіду, дивиться на них як на етапи єдиного процесу становлення свого християнського і чернечого покликання. Поряд із внутрішнім досвідом, принципове значення для його становлення відіграють біблійні і патристичні джерела, церковна історія та соборні постанови. Екзарх свідчить про їх вплив на свою особу від перших років свідомого життя, і цей вплив триватиме протягом цілого життєвого шляху о. Леоніда.

Духовний досвід Федорова стає підставою для прийняття ним дуже відповідальних життєвих рішень. Стаючи католиком, він був свідомий, що цей вибір означає руйнування усіх зв'язків із його середовищем. Тогочасне російське законодавство передбачало в якості покарання за "апостазію від православної віри" позбавлення майнових і батьківських прав, заслання на Сибір або вислання за кордон. Красномовними у цьому відношенні були приклади росіян, які прийняли Католицизм у другій половині XIX століття. Усі вони мусили залишити думку про повернення на батьківщину й опинилися на вигнанні . Передбачити зміни російського законодавства, які сталися внаслідок російської революції 1905 року, Федоров, в тому часі, не міг .

Інший приклад з життя Федорова, який виявляє його здібність до відповідальних рішень, відноситься до періоду його зацікавлення буддизмом. Воно було пов'язане із кризою світогляду: "Це був момент, - розповідає Екзарх, коли образ Бога був уже покритий туманом на моєму обрії і перетворився для мене в абстракцію вищих ідеалів. Однак ідеалізм не дозволив мені перейти свідомо в розряд атеїстів і матеріалістів. Я захищав одкровення і релігію у ім'я ідей правди, добра й краси ". Власне тоді, у віці сімнадцяти років, йому потрапили до рук буддистські книги: "Як здійснити [...] думку про відречення від світу? Мені приходило в голову піти слідом за одним дияконом болгарином, чистим браманістом, і поїхати до Індії. "Попробую, думав я, знайти відповідний монастир, а якщо ні, то жити у світі, керуючись правилами стоїків ". Такі дивні для нас сполучення ознак, як православний диякон і браманіст були нерідкими для російського сектантського середовища. Вихід на особистий контакт з його представниками свідчить про рішучість Федорова здійснити задумане. Сьогодні нам важко уявити собі Леоніда Федорова в якості буддійського ченця, але, дивлячись на його здібність пристосовуватися до різних життєвих обставин, у тому часі це не виглядало чимось цілком неможливим . Пізніше, коли він уже зробив свій кінцевий вибір, вступивши до студійського монастиря, Екзарх залишається відкритим до інших можливостей: „Як ви думаєте, Владико Святий, - звертається він до митрополита Андрея, де я піду, якщо досвід зі Студійським орденом мені не отримається? Прямо в латинський обряд! Це вже мною вирішено твердо. Я навіть вибрав собі орден Сильвестринців, як останній етап моїх ідеальних шукань. Тільки що-небудь особливо важливе змусить мене стриматися від цього кроку ".

Ці приклади показують важливість теми чернечого життя для духовності російського Екзарха. Якщо у Федорова виникали сумніви відносно цінності християнства, маємо на увазі період захоплення буддизмом, то відносно вартості аскетичного життя сумнівів не було ніколи: "Я дивлюся на життя зі спартанської точки зору і сам завжди любив себе обмежувати у всьому, - каже він ". Чернецтво є лейтмотивом духовності Екзарха від чотирнадцятого року життя. Він є взірцем радше аскетичного типу ніж містичного. Федорову властивий дуже критичний погляд на всі ірраціональні явища. Проте, по мірі його наближення до вершин власного духовного досвіду, ці грані стираються. Про це свідчать епізоди, за виразом самого Екзарха, „диявольського досвіду", які датуються 1922 роком . Про їхню автентичність свідчить Юлія Данзас, якій був властивий тверезий погляд на містицизм ще в більшій мірі, ніж Екзарху.

Зробимо невеликий підсумок. У розповіді „Споминів" Леонід Федоров повстає перед нами як яскрава, внутрішньо обдарована особистість. Його духовне життя є прикладом дуже індивідуального релігійного досвіду, в умовах майже постійної конфронтації з оточенням. Воно безпосередньо пов'язане з особистим досвідом Екзарха протягом його дитячих і юнацьких років. Центральне місце у духовності Федорова цього часу належить ідеї монашества. Протягом його життя, ця ідея переходить значну еволюцію, залежно від світогляду Екзарха і обставин, серед яких він знаходився. Сам Федоров дивиться на окремі епізоди свого духовного шляху, як на частини єдиного процесу становлення його чернечого покликання. Духовна проблематика, яка стоїть у центрі розповіді „Споминів", залишається актуальною для російського Екзарха протягом його цілого життя.

2.2. Відновлене чернецтво Студійського Уставу: спроба аналізу й потреба реформ

Для кожної монашої спільноти час зародження та перші роки існування є значною мірою, визначальними для її подальшого розвитку. Перший період історії відновленого митрополитом Андреєм Шептицьким студійського чернецтва є найменш дослідженим періодом його історії . Нечисленні документальні матеріали не дають можливості скласти повної картини життя студійських обителей протягом перших двадцяти років їх існування. На цьому тлі, "Каменицькі листи" Леоніда Федорова є особливо цінним джерелом пізнання студійського монашества цих років.

Студійське чернецтво було відновлене митрополитом Андреєм з метою відродження давньої східньої монашої традиції у Греко-Католицькій Церкві . На момент вступу Федорова до монастиря, воно існувало вже чотирнадцять років. У цій ситуації, Митрополиту потрібно було зрозуміти, наскільки спільнота виконує поставлену перед нею мету. Для цього Шептицький і звернувся до майбутнього Екзарха, який тоді проходив новіціат у монастирі св. Йосифа в Камениці (Боснія). Федоров був найбільш відповідною для цього особою. Під час навчання у Петербурзькій Духовній Академії, він глибоко запізнався з життям православного монашества , під час студій на Заході - із католицькою чернечою традицією. Підставова богословська освіта яку він отримав, сприяла глибшому розумінню цього багатогранного феномену.

 

 

Даючи оцінку студійським ченцям, Екзарх зазначає, що вони у своїй свідомості, залишаються на рівні простих, побожних галицьких селян: "Наші іноки, в розумінні духа східніх монахів і східнього обряду, до цього часу ще повні "анальфабети". У них немає уяви про життя на Афоні, на Валаамі, навіть про молитву та богослуження в Гротаферраті. Центр тяжіння для них - праця, богослужіння ж і піст - тільки "тягарі", котрі наш монах, хоч і несе покірно, але при можливості не відмовляється урізати, якщо є хоч якась незначна нагода ".

Іншим слабким місцем чернечої свідомості братів, на яке звертає увагу Екзарх, є обрядове питання. Монахи, які виросли у галицькому середовищі, демонструють повне нерозуміння й нелюбов до східного обряду. Змушені приписами Скнилівського Типікону до молитви Церковного Правила, вони залишаються байдужими до нього: "[...] Центр їхнього релігійного життя, пише Федоров, лежить не в церковному правилі, а власне в усіх цих "девоціях", "набоженьствах", "адораціях", "шкаплірах" і тому подібному. Церковне ж правило, котрим вони повинні жити й годуватися як "манною небесною", для них тільки тягар, який вони поспішають скинути зі своїх плеч, відчитуючи його барабанним дробом [...] У наших монахів уже виробилося поняття, що "відчитати правило" - це одне, а "помолитися" - інше ". Змішування латинських практик зі східніми, приводить до роздвоєння релігійного життя монахів, що, на думку Екзарха, є найбільшим злом. Такий стан свідомості монахів має своє коріння у загальному відношенні до обрядових питань, яке розповсюджене в Греко-Католицький Церкві на Галичині .

Як результат спостереження й аналізу чернечого життя в Камениці, у Леоніда Федорова поступово формується план реформи студійського монашества. "У мене, між іншим, - пише він до Митрополита, вже склався в голові цілий план переведення традицій східнього монашества у життя наших студитів ". Про існування такого плану, ми знаємо тільки зі слів самого Федорова, в письмовій формі його, правдоподібно, ніколи не існувало. Які ж мали бути етапи студійської реформи? Для того щоб відроджене студійське монашество справді набрало східнього духу, Леонід Федоров вважав необхідним запровадити в його життя аскетичні ідеали та богослужбові практики, властиві для монахів Сходу: "Щоб полюбити стрій життя східнього монаха слід: або родитися в тому середовищі, або навчитися цього життя. Для наших монахів залишається, зрозуміло, тільки друге ". Здійснити це можна було шляхом усунення деяких огріхів Скнилівського Типікону та очищення літургії від латинських впливів . Один із "Каменицьких листів", Федоров цілком присвятив аналізові деяких проблематичних пунктів Типікону . Положення, які він тут заторкає, стосуються монашого одягу, молитви, причастя, посту, праці і обрядових питань. Як критерії, для аналізу цих положень, Екзарх уживає свідчення Св. Отців, сучасну практику православних та старообрядців.

Наступним важливим етапом реформи, мала бути подорож Федорова по монастирях Греції, Афону та Росії, яку він збирався здійснити в першій половині 1914-ого року . На початку подорожі, в Римі, Екзарх збирався працювати над літургійним матеріалом ватиканських бібліотек. Подальший маршрут мав бути наступний: Барі - Бріндізі - Корфу - Патрас - Пірей - Сіра - Патмос - Хіос - Смирна - Салоники - Афон - Константинополь - Севастополь - Курск (Благовіщенський монастир) - Москва (Тройце-Сергієва Лавра, Віфанський скит) - Петербург (Валаам). Подорож повинна була охоплювати час від Різдва до П'ятидесятниці, і давала можливість вивчити монастирське життя під час найважливішого циклу свят і постів. Центральними пунктами поїздки мало бути перебування на Афоні та Валаамі. На Афоні, Федоров хотів інкоґніто прожити півтора місяці в російському Пантелеймоновому монастирі в якості послушника. Після повернення, в серпні 1914-ого року, Екзарх планував розпочати працю над новими Служебником і Типіконом для монастирів Студійського Уставу.

Екзарх вважав, що реформа монастиря має бути проведена особисто Митрополитом, силою його авторитету. Дискусія про східнє монашество і обряд з самими ченцями Федорову здавалась неможливою, через їхню повну необізнаність у цих галузях . Серед них були відсутні особи, здібні зрозуміти й сприйняти задуми Митрополита. Людину відповідну для здійснення цього завдання, Екзарх бачив в особі його рідного брата Климентія . І справді, він пізніше став ігуменом та архимандритом студитів, співавтором нового студійського Типікону 1937 року.

Федоров сприймав студійське монашество через призму його покликання для унійної праці на Сході, що було однією з його першочергових цілей, пізніше зафіксованих у Типиконі . Тому, в якості критеріїв реформи, Екзарх виставляв студійським монахам критерії дійсні для православного середовища, серед якого студійські ченці мали працювати. Це було безпосередньо пов'язано із планами майбутньої місії самого Екзарха . На його думку, підходи до монашого життя й богослужіння, які переважали серед студитів, не дозволяли надіятися на успішне проведення такої праці. Для її успіху, рівень свідомості студійських монахів мусив відповідати рівню свідомості православних християн, а, зокрема, ченців.

Як ми знаємо, ідея реформи студійських монастирів залишилась не реалізованою. Перед початком Першої Світової війни, Федоров, як громадянин Росії, мусив залишити територію ворожої їй Австро-Угорської імперії. Опісля, наступили роки заслання, революції, громадянської війни та переслідувань. З думкою про монаше життя Федорову треба було розпрощатися назавжди. Докорінної реформи студійських монастирів так ніколи і не відбулося. Проте, навіть і в такому своєму стані, студійське чернецтво виконувало завдання свідчити про повернення Греко-Католицької Церкви до своїх давніх традицій. Pосійський православний архієпископ Євлогій (Георгієвський), після відвідання Святоуспенської Унівської Лаври в 1919 році, ділився своїми враженнями від зустрічі зі студійськими іноками: "Горливе прагнення наслідувати східнє чернецтво відчувалось серед братії дуже сильно. Вони робили враження фанатиків цієї ідеї, з натхненням відносились до свого служіння, із захопленням - до поставленого перед ними ідеалу. По зовнішньому вигляду вони були зовсім як наші: з бородами, в клобуках ".

 

Одночасно, спроба такої реформи могла викликати спротив із сторони галицького єпископату й кліру, як це відбувалося з багатьма ініціативами Андрея Шептицького в справі повернення Греко-Католицької Церкви до її давніх літургійних традицій . У будь-якому випадку, Екзарх був особою, яка дозволяла надіятися на успіх цього задуму. Однією зі слабих сторін Екзарха, як автора реформи, була відсутність у нього досвіду чернечого життя. Його монаший досвід був обмежений часом новіціату. Але з подібною ситуацією ми зустрічаємося і у випадку Климентія Шептицького, який став ігуменом монастиря тільки по декількох роках перебування в монастирі. Це відзеркалює загальний стан студійського чернецтва протягом перших двадцяти років його існування, коли в умовах відсутності монашої традиції на перший план виходили особисті якості його провідників.

2.3. Митрополит Андрей і Екзарх Леонід: взаємини духовного наставника і учня

Однією з яскравих рис митрополита Андрея Шептицького була здібність провадити сильних особистостей . До таких особистостей можемо сміливо зарахувати Леоніда Федорова. Як ми вже вказували вище, духовний шлях Екзарха був дуже індивідуальним шляхом, на якому він керувався, переважно, внутрішніми чинниками. Як ми уже згадували, на життєвому шляху Федорова практично не зустрічається людей, які б мали вплив на його особисте формування. Екзарху була властива певна дистанція до оточення, серед якого він перебував, у всі періоди життя. Його повернення до християнства й приєднання до Католицької Церкви, які відбулися у свідомому віці, сталися результатом цілком самостійних шукань . Але особа митрополита Андрея Шептицького, ієрархічного зверхника та духовного провідника Екзарха, відіграла в його житті абсолютно унікальну роль. Закономірне питання, яке у нас виникає: завдяки яким особистим якостям митрополит Андрей зміг справити таке враження на Леоніда Федорова. Іншим питанням, яке ми хочемо дослідити в цій частині нашої праці, є те, яке бачення особи свого духовного провідника має сам Екзарх. Погляд на взаємини цих двох осіб, ми хотіли б обмежити площиною відносин духовного отця зі своїм сином, не заторкаючи набагато ширшої проблеми співпраці і взаємних впливів цих двох людей. Основним джерелом для нашого дослідження, як і в попередній частині, будуть „Каменицьки листи". На жаль, відсутність відповідей на листи Федорова, не дає можливості поглянути на їх відносини зі сторони самого Шептицького .

Взаємини Федорова з митрополитом Андреєм протягом довгих років знайомства зазнали істотної еволюції. Розпізнання в особі Шептицького людини, здібної провадити його в духовному житті, відбувалося в міру того, наскільки у самого Екзарха росло прагнення до такого життя. У часі навчання на Заході о. Леоніда, Митрополит, силою своєї зацікавленості в російських церковних справах, був опікуном Федорова, а з якогось моменту - практично єдиною особою, яка духовно та матеріально підтримувала його. Так виглядало, що майбутнє російської місії цілковито залежатиме від участі в ній Андрея Шептицького. Він також був архімандритом студійського монастиря, до якого мав намір вступити Екзарх.

Вище названі чинники відіграли, очевидно, значну роль у виборі Митрополита духовним провідником у часі вступлення Федорова до студійського монастиря. Проте, як і в багатьох інших випадках, для Екзарха властиве набагато глибше бачення дійсності: "[...]Шість або сім років тому, - пише він до митрополита Андрея, коли я зустрівся з Вами в Римі, мене раптом потягнуло до Вас нездоланною, магнетичною силою [...] ". Вибір Шептицького в якості духівника, не був справою тільки особистого розсуду Федорова, він вбачав у цьому надприродну дію. Остання станеться підставою виняткового ставлення Екзарха до свого духовного отця: "На Вас, після Бога, - звертається він до Андрея Шептицького, вся моя надія ". Але перший епізод, який заклав основи особливих відносин Федорова до митрополита, відбувся ще в часі його першого перебування у Львові у 1902 році. Тоді молодий Федоров випадково зайшовши до каплиці, став свідком як митрополит молився розпростершись на землі хрестом. "[...] Я зрозумів (тоді), - згадує Екзарх, що Ви людина страждання, що воно - Ваша участь, але зрозумів, також, що це страждання ніколи не зневолить Вас і не загасить хоча б малої іскри того таворського світла, яке горить у Вашій душі ". Перед Федоровим привідкрилася таємниця внутрішнього життя Митрополита, тому він пам'ятає про цей випадок через двадцять один рік. Для нього самого внутрішній досвід завжди був принциповим, тому Екзарх був здатним оцінити важливість цього відкриття.

У "Каменицьких листах", Федоров найповніше розкриває свій внутрішній світ перед духовним отцем. Рядки звернені до Андрея Шептицького - це найкращий взірець поетичного стилю: "Я уподібнююсь зараз до псаломського оленя, - пише він, який "желаєт на істочники водниє", так і я хочу чути Ваших слів, хоч би на папері, якщо вже не усно ". Звертаючись до Митрополита, Федоров уживає численні епітети: Отець, Владика, Пастир, Проводир, Тверда Скала, Світоч, Духовний лікар. Кожний з них виражає різні якості духовного отця, відносини сина до його особи: "Дякую Господу Богу, що сподобив мене втішатися вашими короткими, але повними правдивої батьківської любові, листами. Кожне Ваше слово надає мені бадьорості й духа. Я відчуваю, що не один іду по обраному шляху, але хтось сильний і могутній духом підтримує мої знесилені руки і підкріплює зігнуті коліна ". У своїх листах Екзарх розповідає про власний внутрішній стан, успіхи і труднощі чернечого життя, просить духовного отця про молитви й поради.

Крім того, у своїх листах Федоров двічі звертається до митрополита Андрея у справі розпізнавання думок . Питання Митрополита є дуже простими, вони є далекі від глибокого аскетичного та психологічного аналізу духовного життя, властивого для самого Екзарха. Поза тим, Леонід Федоров спостерігає в особі Андрея Шептицького такі духовні якості, яких йому самому бракує. Основна з них - це вміння бачити за всіма подіями Божий Провід. „Я побачив, що моя моральна нікчемність не дозволяє мені слідкувати за польотом Вашої думки і Вашого духа [...] У всіх моїх ідеях я іду тільки за природним розумом, [...] я не можу піднятися вище буденних міркувань, [...] у мене навіть і думки не має про Божественне Провидіння! Яка я, по суті, невіруюча людина, прихований атеїст! [...] ". Найціннішими якостями митрополита Андрея, Федоров вважає, власне ті, яких він сам неспроможний проявити.

Деколи, у відносинах Екзарха з Андреєм Шептицьким, виникають нехрестоматійні ситуації. Так, в одному зі своїх листів, Митрополит просить Федорова проаналізувати, які існують перешкоди для успішного введення у життя монахів-студитів традицій східнього чернецтва. Таке звернення є нетиповим випадком для відносин духовного наставника з учнем, тому Федоров не знає як на нього реагувати: "Ви пишете мені, щоб я виказав Вам усе, що лежить у мене на серці. Тут я зустрічаюсь з однією трудністю: на серці в мене лежить ще обрядовий бік нашої праці. Як я викажу Вам те, що думаю про Ваші відносини до обряду і про Ваш спосіб дій? Бо ж мені буде потрібно критикувати Вас, Владико Святий, мого духовного Отця й Проводиря. Як я можу відважитися на це? Як послушник, що вступає на шлях смирення, наважиться вказувати єпископу, буде казати йому: це ти робиш так, а це не так! ". Пізніше, однак, Екзарх погоджується зробити це. Тоді, досить неочікувано, відкривається що поза великою любов'ю і повагою до свого духовного провідника, Федоров звертає увагу на обрядовий бік діяльності митрополита і мотиви якими він керується. „Може бути Ви, Владико, ніколи і не думали, що я пильную за кожним Вашим словом аналізуючи все те, що Ви робите для нашого обряду? У мене така натура. Якщо я когось полюблю, тоді стаю причепливий до нього і зауважую його найменші вади і помилки ". Критика Федорова стосується того, що у Андрея Шептицького є відсутнє почуття обряду (ritusgefuhl), яке є наслідком західньої культури і латинського обряду в яких він був вихований . Критикуючи Митрополита, Федоров несвідомо заторкає найбільш інтимні сторони духовності Шептицького: „У Ваших листах до скнилівських монахів, написаних у 1906 - 1907 роках, царює високий монаший ідеал Сходу, ідеал, власне, Теодора Студита. Мені прийшлося читати за обідом [...] і я часом ледве міг стриматися від сліз [...] І раптом, як ножем різануло по серцю: в одному з листів Ви радите нашим монахам купити і читати житія св. Алоїза Гонзаги та св. Станіслава Костки... Боже Великий! Невже наш Схід настільки бідний, що нам не має де повчитися ідеалам любові і смирення, як тільки у єзуїтських святих!!!... " Екзарх пише це, певно, не знаючи, що дев'ятирічний Роман Шептицький, в день миропомазання, обрав своїм опікуном власне св. Станіслава Костку . Також, Федоров різко висловлюється про єзуїтську духовність , а саме єзуїти займалися духовним проводом Андрея Шептицького в юності, під час навчання в університеті та після його вступлення до василіянського монастиря .

Підсумуємо сказане вище. Вибираючи собі духовного провідника, Екзарх, як і в багатьох інших випадках, керувався особистим внутрішнім досвідом. Цей досвід дозволив йому розпізнати в особі Андрея Шептицького людину виключних духовних якостей. Найціннішими з них, як ми побачили, Екзарх вважав ті, які йому самому не були властиві. Федоров мусив перейти через багато різних випробувань, духовної праці та боротьби, щоб зростити в собі ці якості. „Я не можу уявити собі, щоб що-небудь страшне служило для слави Божества" - пише він до митрополита з каменицького монастиря . Набагато пізніше, у 1923 році, описуючи деталі процесу радянської влади проти католицького духовенства, Екзарх декілька разів наголошуватиме провіденційний характер цієї трагічної для Російської Католицької Церкви події . Цей приклад показує, що протягом часу від перебування у Камениці, відбувся духовний зріст Екзарха. Тепер він, як колись його духовний наставник - митрополит Андрей, став здатним бачити, як щось "страшне" може провадити до здійснення Божих планів. Але про цю, нову для нього якість, ми більш детально говоритимемо у наступній частині нашої праці.

2.4. Тема мучеництва. Духовний заповіт Екзарха

Останній період життя Екзарха, був цілковито присвячений справі Російської Католицької Церкви. Його особисте духовне життя в цьому часі відступає на другий план. Це відбивається і на кореспонденції Федорова, в якій зустрічаються тільки епізодичні згадки теми духовності. Тому свідчення інших людей про духовне життя російського Екзарха в цьому часі, набирають для нас набагато більшої ваги. Другий російський період життя і діяльності Екзарха , 1914 - 1935 років, є особливим періодом його життя, оскільки, протягом цього часу, Федоров тільки шість років мав можливість для вільної діяльності. Решту часу він провів у таборах, в'язницях і на засланні. Нашим завданням є поглянути, який слід залишив на духовності Екзарха його тогочасний досвід.

Політика радянської влади в період 1918 - 1939 років у відносинах до Католицької Церкви, була скерована на її цілковиту ліквідацію. За цей період в СРСР було репресовано більше 470 католицьких священиків . Не було ні одного священика, якого б у якийсь спосіб не переслідували. Унаслідок цих переслідувань, східня католицька місія також зазнала цілковитої руїни. Її керівник - Екзарх Леонід Федоров, майже всі священики та активні католики-миряни опинилися в ув'язненні або на засланні. "Тридцять вісім моїх найкращих парафіян, - пише Федоров до митрополита Андрея, сидять на засланні і у в'язницях [...] Сидять, як говориться, ні, за що, або вірніше за те, що вони російські католики. Але їх тілесна неміч із надміром покривається Божественною благодаттю. Їхні рідкі листи "дихають" такою ясністю духа, таким смиренням перед волею Провидіння, такою радістю за свої страждання у Христі, що мені залишається тільки дякувати Богові і вчитися у них християнської стійкості ".

Ця поразка була особливо болючою тому, що, не дивлячись на важкі умови існування, місія поступово починала давати свої результати. Унійний рух, започаткований в Петрограді і Москві, поступово поширився, знайшовши своїх прихильників у Саратові, Вологді, В'ятці, Томську, Орлі та Пензі . Федоров мав добрі контакти з православним духовенством. Після жовтневого перевороту 1917 року, з ініціативи Федорова були організовані спільні зустрічі католицького та православного кліру, метою яких було напрацювання програми спільних дій у відношенні до антирелігійної політики радянської влади. У цьому часі, він неодноразово зустрічався з патріархом Тихоном (Бєлавіним) та єпископом Олексієм (Симанським), майбутнім Московським патріархом . Але насильницькі дії комуністичної влади, зупинили цей процес.

Усю відповідальність за невдачу російської місії, Леонід Федоров покладав на себе. У розмові з Ю. Данзас у соловецькому таборі він казав: "Я не зміг виконати покладеної на мене місії. На моїх трудах не було благословення, і, відповідно, я не зміг його заслужити ". Серед цих складних для нього, та всієї російської католицької спільноти випробувань, Екзарх починає прозирати іншу перспективу. Він усвідомлює, що єдність Церкви не осягається тільки методами активної пропагандистської діяльності, прозелітизму та посилення впливів у суспільстві. Найперше, вона має бути плодом духовної праці, молитви і святості особистого життя . Застосуванню на практиці цих засобів для осягнення єдності, не можуть перешкодити ніякі зовнішні обставини. Найвищим виявом такої, посвяченої Богові, діяльності, Екзарх бачить мучеництво. Духівник Екзарха і його співв'язень по соловецькому таборі, єпископ Болеслав (Слосканс) згадує, що: "Отець Екзарх виразно усвідомлював собі і повторював це нашим співбратам, що возз'єднання православної Росії під сінню Святого Апостольського Престолу, є справа абсолютно надприроднього порядку, і, як таке, по його переконанню, воно без мучеництва, без самого справжнього мучеництва, немислиме ". Серед переслідувань радянської влади, які унеможливлювали будь-яку працю, Екзарх дивиться на мучеництво, як на єдиний спосіб осягнення поставленого перед церковною спільнотою завдання. Напередодні процесу над католицьким кліром, Федоров пише до Митрополита: "Я переконаний, що якщо буде пролита наша кров, і при цьому, в можливо більшій кількості, то це буде самий кращий fundamentum Ecclesiae russiae catholicae [...] " Досягнення мети поставленої перед східньою католицькою місією в Росії - єдність Російської Церкви зі Вселенською Церквою, неможливо осягнути в актуальному часі, для неї потрібна праця й жертва багатьох поколінь російських католиків. Те, що вони роблять зараз - тільки початок цієї місії.

Свого найвищого розвитку ідея мучеництва набирає, в так званому, „Духовному заповіті" Леоніда Федорова. Він дійшов до нас завдяки Юлії Данзас (в монашестві - сестри Юстини), найближчого співпрацівника Екзарха протягом останніх років перед увязненням . Остання в їхньому житті зустріч відбулася у січні 1929 року на Соловках. Стародавній Соловецький монастир, один з духовних центрів Росії, початки якого сягають XIV століття, у 1923 році був перетворений радянською владою на концентраційний табір (СЛОН) . У період з 1924 по 1937 роки, через нього перейшло приблизно 105 католицьких священиків, багато православного духовенства, представників інших віровизнань . Тут була представлена ціла релігійна панорама колишньої Російської імперії. У своїй розмові з Юлією Данзас, Екзарх відкриває своє бачення місії Росії та її Церкви: "Мало хто ще зрозумів, що месіанізм Росії - власне в її стражданні. Тому вся історія російської Церкви склалася так жахливо, так безглуздо, що тут є якась тайна відкуплення. Може бути, що внесок російської Церкви у скарбницю Церкви Вселенської і полягає саме у тому, що вона тільки через страждання, а не через перемоги, показує свою приналежність до Містичного Тіла Христового. Для нас, "перемога, яка перемогла світ" - це хрест, вознесений над світом, не для поклоніння йому, а для розп'яття на ньому ".

Першим істотним моментом цього тексту є бачення Екзархом історичної перспективи російського християнства. Він не відділяє долі російської католицької спільноти від решти Російської Церкви. Ще недавно розділені силою давніх непорозумінь і державної політики, тепер вони є об'єднані спільними умовами табірного існування. Сам Федоров на Соловках дуже зближується з православними ієрархами, які тут відбували ув'язнення, в тому числі, зі своїм завзятим опонентом недавніх років - архієпископом Іларіоном (Троїцьким) .

Екзарх вважає мучеництво спільною місією цілої Російської Церкви, також, Російської Католицької Церкви та своєю особисто. Більше того, це бачення включене в історичний контекст Російської Церкви. Цьому сприяє добре знання Екзархом історії свого народу і його Церкви, також, зовнішнє оточення, стародавній Соловецький монастир, пов'язаний з іменами святих, дорогих серцю кожного росіянина, католика, в тому числі.

„Тайна відкуплення" - наступний важливий момент „духовного заповіту" Екзарха. Вона здійснюється через співучасть Церкви в Христових стражданнях, яку Федоров бачить як особливе посланництво Російської Церкви у цьому світі. Згадка про хресні страждання Христа нагадує нам описання навернення Федорова до християнства і Вселенської Церкви у віці двадцяти років: „Благодать Господня, що просвітила мене в той самий момент, коли я вже втрачав віру, викликала в мені новий переворот і пригадала про живого, реального Христа - Спасителя світу, Який пролив свою кров задля грішних людей які його зрадили". „Переворот" і „Духовний заповіт" російського Екзарха, показують пройдений ним духовний шлях від видіння страждаючого задля людського спасіння Христа, до особистої співучасті в Його стражданнях.

З цього короткого огляду духовності Екзарха в останніх роках життя, можемо зробити висновки і засвідчити, що його унійна та церковна діяльність, закорінена в духовному житті. Коли зовнішні умови не залишають можливості для подальшої праці, Федоров починає бачити іншу перспективу. Ця перспектива пов'язана з темою мучеництва, яка в цьому часі виступає як основна тема духовності Екзарха. Федоров дивиться на мучеництво, як на засіб для збудування церковної спільноти та осягнення церковної єдності на Сході. Найповніше вираження ідея мучеництва знаходить у „Духовному заповіті" Екзарха. В ньому Леонід Федоров подає своє бачення месіанського покликання російської Церкви та народу. Як ми уже згадували раніше, його суттю є мучеництво, яке здійснюється протягом цілої історії Церкви в Росії. Доля російської католицької спільноти, як і особиста доля Екзарха, пов'язана з долею всієї російської Церкви. Через страждання вони приймають участь у месіанському покликанні Церкви. Більше того, мучеництво є співучастю у хресній жертві Христа. Погляд Федорова на російський месіанізм, показує в ньому особу, здібну до глибоких історіософських та богословських рефлексій. Тому можливість віднайдення його творів, написаних у часі ув'язнення та заслання, залишають надію що „духовний заповіт" Екзарха не був унікальним явищем у його житті, і серед його богословської спадщини знайдуться інші значні тексти.

2.5. Образ Екзарха Леоніда Федорова у студійському монашому середовищі (на основі публікацій часопису „Ясна путь" у 1935 - 1939 роках)

Екзарх Леонід Федоров був дійсним членом студійської монашої родини тільки декілька років. Більше ніж двадцять останніх років життя він, із відомих причин, перебував поза нею. Не дивлячись на це, в монастирі була збережена свідомість приналежності Екзарха до студійського чернецтва, а мученича смерть спричинила зростання зацікавленості до його особи. У зв'язку з цим, виглядає можливим зробити спробу з'ясувати наступні питання: ким був Леонід Федоров для студійських монахів другої половини 30-их років XX-ого століття? Які були основні складові його образу, що сформувався у монашому середовищі? Чому особа й життя Екзарха були актуальними для всієї чернечої спільноти? У цій частині нашої праці, ми намагатимемося відповісти на ряд цих питань, наскільки дозволяють доступні нам матеріали.

Єдиним, відомим нам джерелом, яке проливає світло на питання сприйняття особи Леоніда Федорова в середовищі студійського чернецтва, є щомісячник „Ясна путь". Тому, наше дослідження ми обмежимо, майже виключно, до матеріалів цього часопису. Він виходив у Свято-Успенський Унівський Лаврі з квітня 1935 до березня 1939 року, і був призначений для внутрішнього вжитку студійських монастирів. Він відображає атмосферу, в якій жило студійське чернецтво передвоєнних років. Часопис старався заторкати актуальні проблеми монашого життя, тому присутність на його сторінках матеріалів присвячених особі Леоніда Федорова вказує на актуальність цієї теми для ченців-студитів.

Ініціатива починання беатифікаційного процесу Екзарха належала митрополиту Андрею Шептицькому. Необхідні для цього заходи були розпочаті вже через декілька місяців після мученичої смерті Леоніда Федорова. Відповідальним за ведення справ, пов'язаних із цією процедурою, було призначено отця Василя Томовича . Сам митрополит був переконаним прихильником беатифікації Глави Російської Церкви: "Ми надіємося, - пише він у листі до князя Петра Волконського, що Екзарх знаходиться на шляху до прославлення через беатифікацію. Звичайно, ще надто рано говорити про це; але думка, що склалась в усіх нас про його святість, посилена ореолом страждання й смерті, певно, підтверджує наші надії ". Митрополит, який близько знав Федорова, був однією з осіб, котра найбільше посприяла поширенню його почитання.

Співбрати Екзарха мають подібне бачення його особи: "Звичайно, вістка про смерть приносить смуток, - пише ієромонах Никон (Цюсняк), та вістка про смерть о. Леонтія, принесла нам радість, бо ми певні, що маємо споміж себе, із нашої родини, ісповідника - мученика в небі, що буде нам помогати ". Тому в передвоєнні роки, в Уневі та інших студійських обителях, як чоловічих, так і жіночих, було почато святкування річниць смерті Екзарха. На сторінках "Ясної путі", закликалося настоятелів та настоятельок усіх Студійських монаших домів присвятити день 7 березня, особливішій згадці о. Леонтія . Напередодні дня пам'яті, в Уневі відбувались святкові академії на честь Екзарха . В деяких номерах часопису, в рубриці "Подяки", зустрічаються подяки отцю Леонтію за його молитовне заступництво в різних життєвих ситуаціях . День пам'яті й молитви, скеровані до Екзарха, вказують на реальний початок його почитання як святого.

24 квітня 1936 року, по благословенню ігумена Климентія Шептицького, в Унівський Лаврі був створений аскетично-місійний гурток під покровом о. Леонтія, який ставив собі за мету, „через організацію [...] конференцій, будити в громаді духову активність у змаганні до святости ". Гурток провадив ієромонах Тит (Тимотей Процюк) . Зібрання гуртка, наскільки це можливо зрозуміти з матеріалів „Ясної путі", складалися з читання рефератів на тему аскетичного життя та ділення братів власним чернечим досвідом . „Ясна путь" мала бути органом, який знайомив би ширшу громаду з діяльністю „Леонтівців". Хоча в публікаціях, які висвітлюють життя „Леонтівців", Екзарх безпосередньо не згадується, вибір його особи в якості покровителя гуртка вказує, що для студійської спільноти він був зразком аскетичного життя.

Хоча більшість із братів вступили до монастиря вже після вимушеного від'їзду Федорова до Росії, залишалися в живих ті монахи, що перебували з ним у каменицькому монастирі та знали його безпосередньо. Власне їхні свідчення є принциповими для характеристики монашого життя Екзарха. Перша риса, яку вони підкреслюють в особі Федорова, це його зразкове монаше життя. Брати вказують на такі чесноти Екзарха як покора, повздержність, терпеливість, любов до богослуження, також - убогість, лагідність, послух. "У трапезі був дуже повздержний, - свідчить ієродиякон Никифор (Дубина), так, що не раз настоятель звертав Йому увагу, щоб уважав на себе. У такому випадку завжди відповідав: "досить мені" [...] Не був ще монахом, а мав уже монашого духа [...] Під час правила був так затоплений у молитві, що виглядав немов мертвий ". Ієромонах Йосафат (Ковальчук), який пізніше постригав майбутнього Главу Російської Церкви у монашество, також згадує про чернечі якості Екзарха: "Жив (він) і убирався дуже убого. Мав себе завжди за посліднього [...] Виглядав, як жебрак. [...] Лагідність і покора були основою його життя". "(Вони) із кожним поводилися так, немовби хотіли, щоб кожний був святим. До всіх нас братів відносилися з великою любов'ю," - розповідає схимонах Мирон (Деренюк) .

Наступна складова частина образу Екзарха, це отець Леонтій - мученик. Його мучеництво не було звичайним, каже ігумен Климентій Шептицький: „О. Леонтій не вмер як мученик, що його розстріляли. Це була б мука однієї хвилі, - а він мучився цілих тринадцять літ ". Тема мучеництва була актуальною для Греко-Католицької Церкви у тому часі, тому майже кожен номер "Ясної путі" друкує матеріали про переслідування християн в Іспанії та Радянському Союзі. Було відчуття, що незабаром те саме може очікувати Галичину. Митрополит Андрей Шептицький звертається до монахів-студитів: „Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться Вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести ". Контекст майбутнього переслідування присутній також у заохоченні наслідувати Екзарха в його любові до святоотцівських творів: „Особливо ми, монахи студійського Уставу, повинні звернути особливішу увагу в цьому напрямі, бо творчість Св. Отців і Учителів Церкви це направду незглибима скарбниця правди, духовного корму й сили, які так, як і о. Леонтія утвердили у вірі, та допомогли перенести всі страхіття дійсного послідувача Христа - так також і нас скріплять у вірі, піднесуть на дусі та допоможуть разом із Христом перейти через те страхіття, яке здається, так дуже скоро наближується до нас ".

Остання риса до портрету Екзарха в публікаціях "Ясної путі" - це його вірність Католицькій Церкві. Дана тема просякає всі матеріяли присвячені особі Леоніда Федорова. "Дуже помітним було в Нього це, - каже ієродиякон Никифор (Дубина), що все, що він робив, чи, то молився, чи сповняв якусь іншу працю, спрямовано було у Нього до одного - причинитися до з'єдинення своїх братів із Католицькою Церквою ".

Серед інших персон, про які розповідають автори „Ясної путі", Федоров, по кількості матеріалів, однозначно займає перше місце. Звертає на себе увагу, що вищевказані ознаки Екзарха, як зразкове чернече життя, мучеництво та католицькість, виділяються і в портреті іншої особи, якій присвячена значна увага на сторінках "Ясної путі". Мається на увазі преподобний Теодор Студит (759-826 рр.). У часопису друкується вільний переказ життя святого , уривки з його "Великого Катехизму " та інших творів, деякі з його листів до Римських Архієреїв, перекладені з грецького оригіналу самим Федоровим .

Огляд матеріалів "Ясної путі" відповідає на питання: чому особа Леоніда Федорова зайняла таке важливе місце в духовності студійських іноків тридцятих років? Греко-католики, ченці студійського монастиря, до якого належав Екзарх, вони були свідомі, що незабаром можуть опинитися в таких самих умовах як він. Тому особа Екзарха, подібно як і особа преп. Теодора Студита, була для них прикладом до наслідування й джерелом утвердження у вірі. Леонід Федоров, „[...] є для нас (монахів) - узором і дороговказом ". Цікавість до особи Леоніда Федорова, не була обмежена середовищем студійського чернецтва. Нам відомо про побожність до особи Екзарха яка плекалась у монастирі сестер-василіянок: „Ексцеленція (митрополит Андрей) згадали за СС. Василіянок у Львові, що вже три рази були в крайній потребі й мимо того завсіди щасливо з них вийшли в глибокім пересвідченні, що у всіх разах помічним їм став о. Леонтій, до якого живлять у собі особливішу набожність ". Повніше розкриття питання, наскільки галицька церковна громадськість міжвоєнних часів була знайома з особою та діяльністю Екзарха Леоніда Федорова, вимагає більш детального дослідження.

Висновок

Основний фактор, який впливав на специфіку нашого дослідження - це проблема джерел. Адже, образно кажучи, мучеництво переніс не тільки сам Екзарх, але і його літературна спадщина. Ми могли скористатися тільки невеликою частиною написаних ним матеріалів. Проте, декілька окремих тем духовного життя Леоніда Федорова, на яких ми зосереджуємо увагу у своїй праці, дозволяють, в загальних рисах, скласти уяву про його духовність протягом цілого життя. Коротко поглянемо тепер на ці теми.

Проблематика духового життя Екзарха закорінена в його особистому досвіді, починаючи вже з дитячих років. З цього періоду беруть початок декілька наскрізних тем духовності Федорова. Його духовне життя відкривається перед нами, як приклад дуже індивідуального релігійного досвіду, не пов'язаного з іншими людьми, але доступного самим різноманітним впливам. Серед цієї зовнішньої нестабільності (йдеться найбільше про перших двадцять років життя Федорова) виділяється своєю постійністю ідея монашого життя. Вона переживає трансформацію, відповідно до змін релігійного світогляду Екзарха, але це тільки сприяє збагаченню в його розумінні феномену чернецтва.

Увага до аскетичного життя протягом років, які передували вступленню Федорова до студійського монастиря, чинить його здатним до глибокого аналізу свідомості і монаших звичаїв ченців каменицької обителі. Результатом цього аналізу стало виникнення плану реформи студійського чернецтва. Ця реформа мала скерувати відновлене студійське монашество в русло автентичної східньої традиції, очистивши його від західніх нашарувань. Через це монахи-студити мали підготуватися до унійної праці на Сході, що було частиною завдання, покладеного на них митрополитом Андреєм Шептицьким. На жаль, початок першої світової війни перешкодив здійсненню цієї реформи.

Унікальний для духовності Леоніда Федорова досвід з періоду його чернечого життя - це відносини з митрополитом Андреєм Шептицьким. Започатковані набагато раніше, власне у часі проходження новіціату в каменицький обителі, вони знаходять найповніше розкриття. Спілкування з духовним отцем стає для Федорова важливою частиною його чернечого життя. Відповідно, зростають і його вимоги до свого духівника. Це проявляється в критиці, скерованій проти цих сторін духовності митрополита, які, з огляду на виключний вплив Андрея Шептицького на розвиток Греко-Католицької Церкви, заважають відродженню східніх духовних та літургійних традицій. «Каменицькі листи» - це єдиний, знаний нами, погляд на особу митрополита Андрея, як на духовного провідника. Таке бачення, доступне для Екзарха завдяки його особливим внутрішнім якостям.

Ці якості проступають в особі Леоніда Федорова, з особливою силою, в останньому періоді його життя. У цьому часі, він особисто переживає все те, що переживає Російська Католицька Церква. Хоча тема духовності в його листуванні з митрополитом відступає на другій план, проте, активна церковна і унійна діяльність Екзарха є закоріненими у його духовному житті. Це є моментом чернечого погляду на духовність, який властивий йому. У ситуації переслідування зі сторони радянської влади, прагнення максимальної віддачі цій духовній праці, формує у Федорова думку про мучеництво, як засіб для осягнення церковної єдності. У «Духовному заповіті» російського Екзарха ця тема набирає свого найвищого розвитку. Мучеництво Російської Католицької Церкви бачиться Федорову в історичному контексті цілої Російської Церкви. Перед ним також відкривається богословська перспектива мученицького шляху російського християнства. Розуміння Екзархом «тайни відкуплення», через яку Церква та кожний окремий християнин беруть участь у хресній жертві Христа, є плодом його особистого досвіду мучеництва і духовної боротьби.

Наше дослідження завершується спробою подивитися на традицію вшанування Леоніда Федорова як ісповідника віри, яка була започаткована в Український Греко-Католицький Церкві одразу після його смерті. Досліджені нами матеріали часопису «Ясна путь» показують, що серед студійського чернецтва передвоєнних років, існувало загальне переконання у святості Леоніда Федорова. Монахи дивилися на його особу, як на взірець аскетичного життя, мученицького подвигу та вірності Католицький Церкві. Життя їхнього сучасника, ієромонаха Леонтія, було для них промовистим, оскільки спільнота відчувала, що в недалекому майбутньому багато з них мають принести подібне свідчення. Подібно до того, як Федоров черпав сили для власної діяльності і духовного життя від прикладу свого духівника митрополита Андрея, так і студійські іноки тридцятих років у житті російського Екзарха бачили джерело заохочення і надії. У цих роках ще був живий митрополит Андрей, ще не приніс свого мученичого свідчення його брат - архімандрит Климентій. Власне їх постаті, на початку дев'яностих років минулого століття, після виходу Церкви з підпілля, були взяті студійським монашеством за взірець для наслідування. Особа Екзарха Леоніда Федорова залишилася на другому плані. Але його беатифікація знову поставила церковну спільноту, в тому числі і студійське чернецтво, перед фактом особистої святості Екзарха. Наша праця, хоча і обмежена рамками наукового підходу, є відповіддю на цей запит і подякою Богові за неоціненний дар.

 

Автор: ієромонах Леонтій (Тумовський)

 

 

Джерела

Назви архівних матеріалів подані згідно збірника документів "Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії ".

1. Лист о. Л. Федорова до митр. А. Шептицького, 23 травня 1926 р., Калуга//Центральний Державно-Історичний Архів Львова [далі - ЦДІАЛ], ф. 358, оп. 3т, спр. 115, арк. 144-146.

2. Лист о. Л. Федорова до митр. А. Шептицького з повідомленням про арешти та описом церковно-політичного життя в Росії, 25 квітня 1923 р., Москва//ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т, спр. 115, арк. 103-106.

3. Лист о. Л. Федорова до митр. А. Шептицького з пропозицією єпископських свячень о. В. Абрикосова, 1 липня 1923 р., Москва//ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т, спр. 115, арк. 126-143.

4. Листи о. Л. Федорова до митр. А. Шептицького з монастиря св. Йосифа, з 29 травня 1912 до 29 листопада 1913 р., Камениця//ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 124-193.

5. Спомини о. Л. Федорова про своє покликання до чернечого життя, (1910)//ЦДІАЛ, ф.201, оп. 4б, спр. 1678, арк. 1-9.

6. Спомини Юлії Данзас про Екзарха Леоніда Федорова, серпень-вересень 1937р., Париж//ЦДІАЛ, ф.201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 387-419.

7. Інтерв'ю з ієромонахом Гедеоном (Григорієм Сироїдом) від 2. 09. 1998 р., Унів//Архів Святоуспенської Унівської Лаври. - Ф. 1. - Спр. 2. Том. 2.

Література

1. Андрей, митрополит; Климентій, архимандрит. Типікон. - Львів, 1996. - 255 с.

2. Василій [фон Бурманн], диакон ЧСВ. Леонид Федоров. Жизнь и деятельность. - Рим, 1966. - 832 с.

3. Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни: Воспоминания. - Москва, 1994. - 621 с.

4. Зернов Н. Русское религиозное возрождение XX века. - Париж, 1974. - 382 с.

5. Мицько Ігор. Святоуспенська Лавра в Уневі (кінець XIII ст. - XX ст.). - Львів, 1998. - 319 с.

6. Осипова И. И. "В язвах твоих сокрой меня". Гонения на Католическую Церковь в СССР. - Москва, 1996. - 222 р.

7. Сліпий Йосиф. Про молодечий вік митрополита//Богословія 4 (1926 ) 9

8. Флоровский, прот. Георгий. Пути русскаго богословия. - Париж, 1983. - 600 с.

9. Шептицький, о. др. Климентій. Митрополит Андрей і оновлення східньої чернечої традиції/Богословія, т. IV, кн. 3, Львів, 1926. - С. 150.

10. Юдин Алексей. Леонид Федоров. - Москва, 2002. - 303 с.

11. Chirovsky Andriy. Pray for God's Wisdom. The Муstical Sophiology of Metropolitan Andrey Sheptytsky. - Chicago-Ottawa-Lviv, 1992. - 280 р.

12. Dzwonkowski Roman, SAC. Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 - 1939. Martirologium. - Lublin, 1998. - 664 р.

13. Judin Aleksej. Leonid Fedorov. - Milano, 1999. - 173 р.

14. Keleher Brian R. Sheptyts'kyi and Three Converts from the West//Paul R. Magocsi ed., Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi. - Edmonton, 1989. - Р. 227-243.

15. Korolevsky Cyril. Metropolitan Andrew (1865 - 1944). - Lviv, 1993. - 619 р.

16. Lodi Vittorio. Leonida Feodorof. Apostolo per l'unione delle chiese. - Roma, 1957. - 80 р.

17. Mailleux Paul, SJ. Exarch Leonid Fedorov: Bridgebuilder between Rome and Moskow. - New York, 1964. - 247 р.

Періодика

1. Будзінський, бр. Г.[Григорій]. О. Леонтій//Ясна путь, 1936, №11-12. - С. 9-13.

2. Волконский П. М., князь. Экзархат восточных католиков в России. Экзарх Леонид Федоров (некролог)//Логос № 48, Брюссель - Москва, 1993. - С. 10-44.

3. Волконський Петро, князь. Екзарх Леонід Федоров//Ясна путь, 1938, №7-9 - С. 16-23.

4. Гайова Оксана. Пам'яті Екзарха РГКЦ о. Леоніда (Федорова)// Лавра, 1999, №3. - С. 14-24.

5. Із життя кружка „Леонтівців"//Ясна путь, 1936, №6. - С.3.

6. Л-ць, бр. [Леонтівець]. Перше свято о. Леонтія в Уневі//Ясна путь, 1936, №.7-8. - С. 1-3.

7. Найближче окруження про бл. п. о. Леонтія//Ясна путь, 1937, №3. - С. 9-11, 17-18.

8. Св. Теодор Студ. - Рим - о. Леонтій//Ясна путь, 1939, №1-3. - С. 17-18.

9. Ю - ко. Слідами Св. Отців//Ясна путь, 1936, №6. - 1937, №.4.

 

Джерело: studyty.org.ua

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове