Search

Tags

Дві дороги


Я впевнений, що всі християни знайомі з відомою біблійною притчею про блудного сина (Лк. 15, 11 - 32). Хто не читав особисто, обов'язково чув про неї від інших і не один раз.

Розповідає вона про батька та двох його синів. Молодшому набридло жити під батьківською опікою, тому, взявши свою частку маєтку, пішов шукати іншої долі. На жаль, спроба видалася невдалою - потративши усі збереження, після довгих поневірянь і принизливого життя він вирішує повернутись з покорою до батька, в надії, що той прийме його хоча б слугою. Старший же син весь час був з батьком, допомагаючи вести домашнє господарство.

Давайте розберемо притчу трохи детальніше. Як саме жили сини перед тим, коли молодший вирішив податись у світ? Яким був їхній батько?

Не потрібно довго думати, щоб зрозуміти - батько був досить строгий і виховував своїх дітей згідно Закону, а це передбачало повний послух і давало усю владу батькам. Фактично старший син, після повернення молодшого, сам допомагає нам в цьому переконатись, коли закидає батькові: «ось скільки років служу тобі і ніколи не переступав ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись.» (Лк. 15, 29).

Отож, жила сім'я скромно, без зайвих витрат і забав. Але молодший бачив, як живуть інші. Йому кортіло гуляти, веселитись, його тягнуло до жінок, до вина, до інших «приємностей», котрих не міг отримати через Закон, що панував в їхньому домі. Було б невірним вважати, що старшому не хотілося того ж, адже сам мріяв про ягня і веселощі з друзями. Так, свободи хотілося обом, але завдяки твердішій натурі один зумів підкорити своє життя Закону і батькові, інший же ні.

До чого ж можемо прирівняти життя синів в батьковій хаті? То є життя в Церкві. Життя згідно Божих і церковних заповідей, до якого нас закликає Бог. Життя в послусі, хоча серце й тягне до гріховного, до забороненого.

Доки сини були з батьком, той своїм авторитетом допомагав боротися, відгороджував від зла, від світу, до якого прагнули молоді сини. І хоча вони й не були особливо раді такій турботі, зате були повністю захищені. Звичайно, вони не могли зрозуміти, чому повинні жити так скромно, коли їхні однолітки навколо розкошують і розважаються в своє задоволення.

Невже це не схоже на нас, католиків? Ми ходимо до церкви, стараємось виконувати усі Божі заповіді, але деколи із заздрістю спостерігаємо за тими, яким це все не потрібно, їхнє життя видається насиченішим, веселішим, одним словом: кращим. Але з різних причин залишаємося вірними своїй вірі, своєму батьківському дому тобто Церкві.

Існують, звичайно, й «молодші брати», що вимагають своєї частки спадку і йдуть у світ. Спадщиною, яку нам дає наш Господь, є наша свобідна воля, право вибору свого шляху, право вибору між життям за власними бажаннями і життям згідно даних нам заповідей. Дуже часто, надіючись на свою мудрість, ми переконані, що власними зусиллями зуміємо покращити життя. Через деякий час починаємо відчувати, що нам вже не потрібні ні молитва, ні Служба Божа, ні Церква, а зрештою навіть і сам Бог. Спочатку почуваємось начебто і щасливі, як і молодший син з притчі поки мав за що розкошувати і веселитись, а потім...

Головне не те, що він витратив гроші - він витратив свою свобідну волю. Часто нам здається, що церковні і Божі закони лише зв'язують нам руки, лише обмежують нашу свобідну волю. Покидаючи ж церковне життя, ми, навпаки, отримуємо відчуття повної свободи.

В латинській Церкві таїнство миропомазання уділяється дітям віком 10-12 років. З них лише 5% залишаються вірними Церкві, решта ж приходить лише, щоб взяти шлюб. Більшість з тих, що були миропомазані, скажуть Богові: «Нарешті я вільний! Тепер, отримавши всі необхідні святі таїнства, вже не мушу жити так, як вчить Церква, тепер я можу робити все, що заманеться. Нарешті я вільний!» Молодший син з притчі - ось приклад кінця такої свободи. Доречі, пасти свині було найпринизливішим для жида того часу, а йому навіть не дозволялося їсти свинячої їжі (саме так закінчуються пошуки кращого життя для молодшого сина).

І що ж залишилось з його свободи?

Більшість з тих, що залишили Церкву, опиняються в тяжкому рабстві, якого самі не свідомі. Це алкоголізм, наркоманія, блуд, матеріалізм і багато-багато інших речей, від яких не в змозі відмовитись. Впадають в глибоку депресію, наслідком якої є різноманітні психічні захворювання.

На жаль, на Заході (а вже і на Україні) багато тих, що шукають свободи і порятунку в сектах, бо всі секти пропагують свободу, обіцяють мир і спокій, хоча ведуть напряму до біснуватості. Часто колишні сектанти, навертаючись потребують допомоги і визволення, для багатьох, особливо тяжких випадків, потрібно не мало часу і сил для визволення. Але це також крайність.

Є й такі, що думають наче вони вільні, насправді ж живуть у полоні розчарування, невдоволеності, гнітить їх почуття вини, відкинутості і небажаності, а самі в той же час проповідують прекрасну свободу. «Звільнитися» від Церкви і Бога людина може завжди, але знайде вона не істинну свободу, а лише її ложну ілюзію.

Щоб не опинитись в ситуації молодшого сина і не жити в нечистоті, нам потрібно дотримуватись батьківських законів, які часом і не зрозумілі для нас, і залишатися в Церкві, жертвуючи нашою власною свободою.

Відходячи від церкви, люди стають жертвами нечистоти, їхнім життям стає блуд, їх розум опановують блудні думки, їх серця в неволі блудних бажань. Дехто настільки залежний від цього, що вже навіть при великому бажанні не в силі самотужки покінчити з цим.

Єдиним виходом є повернення до батьківського дому з надією про допомогу: «в домі батька мого слуги живуть краще ніж я зараз.» (див. Лк. 15, 17)

Пристосувати сказане молодшим сином із притчі до нашого випадку можна так: «В Церкві ті, що ходять до Служби Божої, навіть нічого не смислячи в ній, живуть краще від мене, який уявив себе найрозумнішим в світі.»

Під час триденних реколекцій, які я давав на одній парафії, між іншими вийшла свідчити жінка середніх літ, лікар за професією, ось її слова: «Нас є п'ятеро в домі. Четверо з нас закінчили університет. З нами живе старенька бабця, яка весь свій час проводить молячись вервецю. Ми всі думали, що вона страждає дурницями... Як то хтось може постійно перебирати зернятка вервечки, як вона може зректися своєї свобідної думки, як вона може зректися життя, яким живуть інші люди і цілими днями перебирати зернятка вервиці?!» І та жінка сказала: «Зараз я можу заявити перед усіма вами. Вона єдина була мудра в нашій родині! А я тепер визнаю, наскільки я була нерозумною і дурною. Я собі уявила, наче я вільна, а насправді вільною була вона. Я думала, наскільки я мудра і розумна, а тепер бачу наскільки-то вона була мудрою і розумною.»

Отже, не все так є, як воно виглядає. Молодший син побачив свою помилку і вирішив повернутися до батька і батько побачив його ще здалека. Нагадаємо собі, що цей батько є Отцем Небесним, який нас дуже любить. Настільки любить, що дав свого Єдинородного Сина за нас.

Нагадаємо собі слова Ісуса, який сказав, що ніхто не може прийти до нього якщо Отець Небесний його не притягне. Ніхто з нас не прийшов до Ісуса, аж доки його Отець не притягнув перед Нього. Хіба хтось між нами знайшов би Ісуса, якби цього Отець не хотів?

Коли Ісус оздоровлював, він завжди казав: «Я роблю тільки те, що каже мені мій Небесний Отець.» Через все Євангеліє і через все Святе Письмо нам наголошується про Отця, який безмежно любить кожну людину. І це є істина.

Скажімо, тільки в Івановому Євангелії Ісус 103 рази згадує ім'я Отця. Скільки разів каже: «Ваш Отець, мій Отець, Отець, який вас любить.»

Скільки разів каже: «Попросіть Отця, що б ви не бажали; просіть Отця; Отець вас любить». Перечитайте Євангеліє від Івана і самі переконаєтесь в цьому.

А хто між нами може сказати: «Отче, я люблю тебе і маю повну довіру до тебе»? Далеко не всі. Чому? Тому, що Отець вимагає покори, вимагає виконання церковних і Божих заповідей, які нам часто не до вподоби.

Дуже тяжко любити когось, хто вимагає жити згідно правил ним же встановлених. Але є помилково вважати, що Бог дав нам заповіді лише для того, щоб нас обмежити. Навпаки, заповіді нам дані, щоб звільнити нас від рабства гріха, щоб захистити нас для чогось вищого і ціннішого, для чого саме поговоримо трохи пізніше.

Отже, син повертається до свого батька.

Притча каже, що ще здалеку побачивши сина, батько побіг назустріч, а не чекав, щоб добре висварити і привести до тями. Син боявся повертатись додому, тому вирішив прийти до батька зі словами: «Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів.»

Люди, які свого часу відступилися від Бога і Церкви переживають страх перед Отцем, якого не знають, бояться Його, очікуючи покарання і відкинення.

Саме ця притча відкриває перед нами істинний образ Бога-Отця - люблячого, всепрощаючого.

Що отримує блудний син замість справедливого, на його думку, покарання? Що розповідає нам притча?

«І як він (син) був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його... сказав рабам своїм: негайно принесіть найкращий одяг і зодягніть його, дайте перстень йому на руку і взуття на ноги; приведіть теля відгодоване та заколіть; будемо їсти й веселитися, бо цей син мій був мертвий - і ожив, пропав - і знайшовся! І почали веселитися.» (див. Лк. 15, 20 - 24).

Хіба після такого прийому, син спробує ще раз покинути домівку в пошуках примарливої свободи на стороні? Часом є дуже корисно, а деколи й необхідно, впасти низько-низько, щоб зрозуміти і піднятись, і визволитись.

Подивимося на реакцію старшого сина, який повернувся з поля, а дізнавшись про причини святкування в домі, прийшов до батька: «Ось скільки років я тобі служу, ніколи не переступав твоєї заповіді, а ти мені не дав і козеняти, щоб я повеселився з моїми друзями. Коли ж цей син твій, що розтратив твоє майно з блудницями, повернувся, ти заколов йому годоване теля!» (Лк. 15, 29 - 30).

Частенько і ми зустрічаємо своїх братів і сестер так само. Нам шкода і заздрісно розуміти, що багатьох речей ми, які завжди жили з Богом, не пережили, не спробували, а в кінцевому результаті в очах Божих стоїмо на одній сходинці з «молодшими» братами.

Так як і в притчі, де робітники, що працювали цілий день, отримали ту ж платню, як і ті, які працювали лише годину. «Сину, ти завжди зі мною, і все моє - твоє. А тут треба таки веселитись і радіти, бо цей брат твій був мертвий - і ожив, пропав - і знайшовся!» (Лк. 15, 31 - 32), - відповідає батько. Як вірно розуміти ці слова? Чи натякав він на те, що старший син в будь-яку мить міг взяти те, що забажає і влаштувати собі забаву?

Ні! Він мав на увазі втіху, якою сповнюється серце, коли діти йому послушні. Бо тільки тоді вони є захищені і благословенні. Не так вже й важко усвідомити радість батька при поверненні сина, а от відчувати на собі радість перебування з Богом, радість життя в вірі за божими заповідями мусимо вчитись.

Часто я запитую: «Якого дня ми вмремо?» Можливо, хтось помре сьогодні, адже існує дуже велика вірогідність цього. Не залежно від віку, від стану здоров'я. Тоді Господь спитає: «А чи хочеш ти до раю?» Звичайно відповіддю буде «так». А ось на простеньке запитання: «Чому ти туди прагнеш?», що відповісти?

Я чув багато варіантів і розумних, і мудрих, але ніколи або дуже рідко точних. І це катастрофічно. Чому ти хочеш до неба?

Одна жіночка відповіла так: «бо не бажаю попасти з тими паскудними і грішними людьми до пекла!»

Повірте, що велика кількість католиків власне так і мислять. Просто хочуть до неба, бо не хочуть до пекла, таким чином вважаючи рай просто меншим злом, ніж пекло. Як часто ми молимося: «Боже, я хочу потрапити до неба.»? Адже це є ціллю нашого життя.

Сини з притчі не розуміли цілі свого життя, тому так важко переживали вимогливість і строгість батька. Щоб знайти ціль життя і відчути бажання йти до неї, потрібно знаходитись під «духом» божих заповідей.

Ми створені з єдиною метою - запізнати Бога, через те запізнання полюбити Його, а потрапивши до неба, навіки з Ним об'єднатись. Але хіба завжди ми про це роздумуємо, цього бажаємо і цього свідомі?

Хіба Бог, який понад все цінує свобідну волю кожного, заглянувши тобі до серця не висловить своє здивування словами: «Послухай, ти насправді ніколи не хотів до неба. Твоє серце ніколи не кричало про це, твої вуста ніколи не просили цього, твоя душа ніколи не прагнула до неба. Чому я повинен кликати тебе сюди?» Як це зможете заперечити?

Уявіть себе на місці Ісуса. Ось приходить до вас особа за яку ви померли страшною смертю на хресті, перетерпіли незбагненних мук і приниження. Особисто ви заплатили за кожен гріх цієї людини. А замість подяки, вас просто повідомляють, що більше не бажають бути з вами, і насправді ніколи цього не хотіли. Що відчуваєте?

Завжди потрібно пам'ятати - за кожен прощений нам гріх розплатився Ісус. Кожен раз, коли грішимо, кара падає на нього, кожен раз він переживає той біль, як і дві тисячі років тому, помираючи на хресті, наодинці, відкинутий і принижений, під палючим сонцем, спраглий і стікаючий кров'ю.

Ще одне деколи запитую у людей: «кого ти зустрінеш на небі?». Коли люди починають відповідати на це запитання, то виглядає все ще катастрофічніше. Відразу можна зробити висновок про життя цих людей.

Більшість знайде там Марію і Ісуса, деякі ангелів і святих, ще менше знайде когось із родини. Не занадто мале товариство для раю? Рідко хто скаже: «хочу зустріти там люблячого Отця, який ціле життя був захистом і оберігав мене, до якого все життя прагнула душа моя.».

Це є відповідь, яка, на жаль, рідко обдумується і розуміється нами. Невже ми не знайдемо в небі мільйони людей, що протягом тисячоліть зберігали любов і віру і потрапили до неба. Що ми будемо робити в небі? Чи ми будемо мати свобідну волю? Очевидно, що так.

Наша природа зміниться, втративши схильність до гріха, ніщо не буде нас до гріха підштовхувати. Не спаде нам на думку когось обмовляти, осуджувати, ненавидіти, звинувачувати... Житимемо в радості. Особливо щасливі будуть, звичайно, жінки - матимуть змогу розмовляти в необмеженій кількості. В небі буде дозволене все, бо робити недозволене нам навіть до голови не прийде, навіть сама думка про це не зможе зародитися, бо є просто неможливою в небі.

Найважливішою є, звичайно, близькість до Отця, в обіймах якого ми будемо перебувати вічно.

Хто має дітей, напевне, знає, як важливо і любо малій дитині відчувати ласку і обійми батьків, як протягом цілого дня дитина прагне бути любленою, прагне бути обійнятою.

Саме малими дітьми ми потрапимо до неба. В Святому Письмі читаємо, що в небі будемо покланятись і прославляти Отця нашого Вічного - для багатьох це здається досить нудним. Хіба малій дитині нудно, коли мати чи тато тримають її на руках? Навпаки. Чому ж ми будемо нудьгувати в небі?

Небо це реальність. Небо це те, чого очікуємо. «Купити», або краще сказати «заробити» небо можна лише через часте відречення від власних бажань і власної волі. Заробити небо можна лише через життя в церкві, слідуючи Божим заповідям. Зробити це не просто, тому багато хто обирає інший шлях - особисті переконання, секти, безвір'я. Рай і пекло - дві протилежності; любов і ненависть. Навіки! Назавжди! Щось змінити потім вже не можливо.

Заради того нам і дані заповіді, які вказують напрям руху, щоб ще під час земного життя зробити свій особистий вибір. Якби ми, люди, повністю могли осягнути і зрозуміти Бога, нам не потрібні були б жодні заповіді.

На жаль, народженні з наслідком первородного гріха, ми не можемо в повноті зрозуміти Бога і його закони щодо нас, ми не можемо називатись звершеними людьми. Біблія каже, що ми живемо в незнанні, тому маємо просто плекати в собі віру в Божі заповіді, хоча виконання їх і не є легким.

Часто ми шукаємо легший, кращий, рівніший шлях, але потрібно бути свідомими, куди він веде. На нас лежить вибір. Чи ми хочемо жити в батьківському домі, чи взяти спадок і підкоритись власній волі, вважаючи себе мудрішими від Бога? Треба пам'ятати - тільки-но ми ставимо себе вище Божих заповідей - тяжко грішимо гордістю. А тоді ми вже однією ногою в пеклі.

Я не мав наміру залякати вас, настрашити, хотів просто сказати вам істину, в яку сам щиро вірю.

Ми мусимо витримати. Божий шлях не легкий. Ісус казав, що нас не будуть розуміти, насміхатимуться з нас, навіть вбиватимуть. Болітиме нас, що недоступні нам світські потіхи. Але почнім роздумувати про нагороду, яка нас очікує.

Хіба не вартує вічне життя в радості того, щоб пожертвувати кількома десятиліттями нашого земного випробовування.

Старший син залишався в батьківському домі завжди, але так і не запізнав батьківську любов. І ми на землі важко її уявляємо і розуміємо. Витривалість - ось що нас приведе до повного пізнання.

© Milites Christi Imperatoris