Місце примирення

• Категорія:

• Таїнство Євхаристії

Ми входимо в Євхаристію, усвідомлюючи нашу внутрішню слабкість і гріховність: нашу ворожнечу з Богом, з людьми і самими собою. Тому на початку кожної Святої Літургії ми усвідомлюємо необхідність примирення. На початку Літургії римського обряду вірні разом сповідаються: "Сповідаюся Господу Богу Всемогутньому і вам, брати і сестри, що дуже згрішив я думкою, словом, вчинком і занедбанням". Це визнання повинне допомогти нам усвідомити глибину нашого занурення в зло. Гріх вражає всі сфери нашої особистості, всі прояви нашого життя: мислення, відчуття, мову і людську діяльність. Проте гріхом є не лише "погані дії", але також і відсутність добрих дій. Погане не лише те дерево, яке дає погані плоди, але і те, яке взагалі не плодоносить. Ісус велить зрубати таке дерево і кинути у вогонь.

Проте, коли гріх наших поганих дій і гріх бездіяльності ми відкриваємо Богові в Таїнстві Сповіді , то він перш за все примиряє нас з Собою. Наша людська слабкість і обумовлена нею негідність Його любові не стають перешкодами для любові Бога, бо Він завжди любить нас такими, якими ми є в даний момент. Великою спокусою може бути думка, ніби Бог полюбить нас лише тоді, коли ми станемо відповідати нашому ідеальному (а тому помилковому) образові самих себе, або ж станемо такими, якими Він хотів би нас бачити в своєму Божому задумі.

Бог в своїй любові до нас є, якщо можна так сказати, великим реалістом і зважає не лише на наші обмежені можливості, але також і на наше погане використання свободи. Ця беззастережна любов Бога до людини-грішника є постійним запрошенням до примирення з нею шляхом відречення від гріха.

Бог ніколи не віддаляється від людини, це завжди лише людина віддаляється від Нього. Грішник знаходиться далеко від Бога, але Бог знаходиться близько до грішника. Бог не повинен примирятися з людиною. Він ніколи не залишав людини, навіть в найбільших її гріхах. Це людина потребує примирення з Богом.

У Євхаристії Бог допомагає людині примиритися з собою шляхом "безконечної" близькості, інтимності. Євхаристія якнайповніше і глибоко переконує людини в тому, що вона, незважаючи на свої гріхи, не повинна боятися Бога. Бог-людина віддає життя за грішника, аби переконати людини в безглузді страху перед Богом.

Проте Євхаристія є не лише місцем примирення з Богом, але також і місцем примирення з ближніми. Ісус говорить: Коли, отже,приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там дар твій перед жертовнико; піди, помирись перше з братом твоїм, і тоді прийдеш і принесеш дар твій (Мт 5, 23-24). Жертву євхаристії не може приносити той, хто має "щось проти брата", хто не примирився з ближніми. Євхаристія закликає нас до пробачення і вчить нас прощенню. Виявляючи нам своє безконечне милосердя, Бог закликає нас через Євхаристію, аби ми поділилися цим милосердям з тими, хто винен перед нами, як і ми винні перед Богом.

Взаємне прощення є необхідною умовою всякої справжньої людської любові. Чому? Та тому, що кожна людина, навіть найбільш любляча і доброзичлива, залишається лише людиною, слабкою і грішною. Якщо люди, зачаровані один одним, друзі, наречені, подружжя, батьки і діти не бачать один в одному недоліків, вад і слабкостів, то лише тому, що ясність бачення їм закриває сильне захоплення (інколи просто засліплення). Коли ж взаємна емоційна чарівність дещо згасає і ми починаємо помічати недоліки один одного, починаються взаємні докори: "Раніше, спочатку ти був (була) іншим (іншою)". Однак іншою була не сама людина, іншим було її сприйняття.

Слабкість і фізичні недоліки зовсім не повинні перешкоджати любові і симпатії. Необхідно, проте, усвідомлювати недосконалість, спочатку свою власну, а потім і своїх ближніх. Якщо ми тверезо бачимо свої власні недоліки і обмеженість, то ми тоді не звинувачуватимемо ближнього в помилках і слабкостях, до яких самі схильні. Євхаристія, час правди про нас самих і про любов Бога, може перш за все навчити нас іншому погляду на нас самих і на наших ближніх, погляду, повного реалізму. Євхаристія дозволяє нам вилікуватися від людського засліплення по відношенню до себе і до інших, від засліплення, що виникло як з емоційної спраги, так і з ненависті. Бог дивиться на нас з реалізмом і любить такими, якими бачить нас. Він і нам пропонує, аби ми любили себе і своїх ближніх такими, якими бачимо один одного. Євхаристія вчить нас безумовній любові, любові, яка не залежить від якихось вчинків і становищ.

Дуже сумно, якщо - унаслідок якогось засліплення - люди, прагнучі любити один одного, не помічають своєї особистої обмеженості, але добре бачать недоліки і слабкості "іншої сторони". Знаходячись в такому засліпленні, вони з позиції власної "правди" пред'являють один до одного претензії і засуджують за ті ж помилки, які самі допускають. Правдиве бачення власних людських слабкостів є основою взаємного прощення. Прощення має бути постійною позицією людей, прагнучих любити один одного справжньою любов'ю: подружжя, батьків і дітей, приятелів. Прагнучи до взаємної любові, ми маємо бути готові прощати один одному сімдесят сім разів, як говорить Ісус, тобто завжди. Тут не повинно бути жодних обмежень.

Непрощення і взаємна непримиренність приводять до того, що всі великі і малі непорозуміння накладаються один на одного і приводять часто до дуже глибоких образ. Тоді між людьми неначе встає якась невидима і непроникна стіна: діалог зводиться майже до чистої формальності, випадковий дотик до хворобливих, але невирішених проблем стає причиною сварок, після яких настають інколи довгі "тихі дні". Непроникна стіна і взаємне віддалення, що посилюється деколи протягом багатьох років, нерідко стають причиною непорозумінь і краху шлюбу, сім'ї, дружби, колективу - всякого постійного зв'язку між людьми.

Прощення і примирення іноді буває дуже важким: адже в нашому житті трапляються якісь слова, діла, жести, які глибоко проникають в серце і ранять наче "навіки". І хоча нам хотілося б про них забути, викинути з пам'яті і серця, нам все ж здається, що це неможливо. Як можна пробачити зневагу і приниження, як пробачити постійний егоїзм, алкоголізм і інші погані звички, безвідповідальність чоловіка, батьків, дітей, друга, якому повірив, і тому подібне ? Як вибачити обман в дружбі і любові?

Якби любов між людьми спиралася лише на людські сили, то, дійсно, це було б неможливо. Проте, якщо любов подружня, дружня, батьківська, синівська черпає зі свого першоджерела, яким є любов самого Бога, з Євхаристії, чудо прощення навіть найглибших ран стає можливим. Занурення людського серця, через Євхаристію, в безконечну Божу любов робить можливим взаємне прощення в будь-якій ситуації. І хоча дар прощення не приходить вмить, а є певним процесом, дорогою, паломництвом, він виявляється постійним і невідворотним.

Прощення є джерелом безперервного відродження і зростання людської любові і дружби, бо воно дає людям віру у власні сили, позбавляє їх від приниження і слабкості. Євхаристія вчить нас виражати взаємне прощення конкретними словами і жестами. Звернення священика перед святим Причастям в римському обряді: "Передайте один одному знак миру", - повинно зруйнувати всі невидимі стіни, які з'явилися протягом тижня між нареченими, подружжям, батьками і дітьми, друзями, членами спільноти. Тому добре було б, якби в Євхаристії час від часу разом брали участь подружжя, наречені, діти з батьками, люди, що живуть чи працюють в одній спільноті.

Кожен акт прощення, який ми жертвуємо один одному, приводить до того, що любов наша неначе заново розцвітає: адже прощення є безперервним поверненням до першого кохання і вірності. "Любов перевіряється у вірності, а удосконалюється в прощенні" (Піт ван Брімен SJ). Помилки і слабкості, якими ми ранимо один одного проти власної доброї волі, не повинні знищувати нашої любові; навпаки, вони можуть стати засобом її вдосконалення завдяки взаємному прощенню.

©Milites Christi Imperatoris