Скандали довкола Папи Бенедикта XVI

• Категорія:

• Спірні історичні питання

• Теги:

• Папа Римський

Факти проти аргументів. Розслідування

Незвичайне натхнення, з яким Бенедикта XVI зустріли жителі Мальти, 94 відсотки яких є католиками, не виправдало скептичних припущень деяких ЗМІ, зокрема, британських, відносно масових акцій протесту, які готувалися на острові у зв'язку з приїздом Папи, які піднімають, як це прийнято в останні місяці, тему сексуального насильства над дітьми з боку деяких католицьких священиків.

Ніби прагнучи компенсувати помилковість таких прогнозів, деякі шановані агентства новин, публікуючи в інтернеті фотографії, на яких змальовані прекрасні епізоди папського візиту, з вражаючою наполегливістю додавали до опису кожної з них свого роду мантру: "Візит Бенедикта XVI був затьмарений скандалом, пов'язаним з розбещенням дітей деякими католицькими священиками" або "Папа заявив жертвам священиків-педофілів, що він особисто відчуває "сором і печаль". Подібного роду шпильки можна було зустріти в більшості повідомленнях засобів масової інформації про візит, так що могло скластися враження, ніби Папа поїхав на Мальту виключно заради того, щоб зробити таку заяву. При цьому практично ніхто не згадав про реакцію самих постраждалих (яким зараз близько 40 років) на слова Святійшого Отця. Так, один з учасників зустрічі стверджує, що розмова з Папою "принесла мир в наші серця", а Йозеф Магро, один з найбільш відомих постраждалих, заявив, що в результаті цієї зустрічі він примирився з Церквою.

Поза сумнівом, подібна тенденційність багатьох відомих (і не дуже) засобів масової інформації і їх прагнення за будь-яку ціну пов'язати ім'я Папи з гучними скандалами має свої причини; проте викриття і аналіз таких причин зараз не входить в наші завдання. У даному огляді ми хотіли б згадати про основні моменти медіакампанії, розгорнутої в ЗМІ з початку березня, і дати оцінку тому, що в новинних стрічках підноситься як переконливі докази і серйозні факти.

Мюнхенська справа

Старт нинішній кампанії в англомовному світі дала публікація 12 березня статті в "Нью-Йорк Таймс", автори якої, Ніколас Куліш і Рахель Донадіо, повідомляли про те, що в 1980 році Мюнхенська архиєпархія погодилася прийняти якогось священика, названого "о. Х.", який раніше служив в єпархії Ессен, але був звинувачений в домаганнях до дітей. Архиєпархія направила його на курси примусової терапії, а згодом допустила його до виконання священичих обов'язків; проте в 1985 році "о. Х.", справжнє ім'я якого - Петер Хуллерманн, був знову звинувачений в подібних злочинах і засуджений до сплати штрафу в розмірі 1000$ і 18 місяців умовного ув'язнення.

Пікантність ситуації додавав той факт, що главою Мюнхенської архиєпархії був у той час архиєпископ Йозеф Ратцінгер, що займав цю кафедру з 1977 року. У зв'язку з цим журналісти переклали всю відповідальність за сумнівне рішення прихистити негідного священика на майбутнього Папу.

Трохи раніше ця ж тема вже була піднята німецькою газетою "Suddeutsche Zeitung".

У відповідь на ці звинувачення керівництво архиєпархії опублікувало заяву, в якій детально освітлювало суть питання. Дійсно, о. Хуллерманн був прийнятий в Мюнхенську архиєпархію в 1980 році, і в тому ж році керівництво архиєпархії, разом з тодішнім архиєпископом Йозефом Ратцінгером, прийняло рішення направити священика на курс лікування, розмістивши його на цей термін в парафіяльному будинку, без допуску до виконання священичих обов'язків. Проте, всупереч даному рішенню, генеральний вікарій архиєпархії Герхард Грубер дозволив залучити о. Хуллермана до виконання пастирських обов'язків. У 1982 році (тобто вже після того, як Ратцінгер залишив управління єпархією і зайняв пост префекта Конгрегації віровчення в Римі) Хуллерман був переведений на парафію в місті Графінг-Мюнхен, де також виконував пастирські обов'язки аж до 1985 року, коли йому були пред'явлені нові звинувачення.

Коментуючи дану ситуацію, колишній генеральний вікарій архиєпархії Герхард Грубер заявив: "Повторне залучення о. Х. до пастирських обов'язків було серйозною помилкою. Я несу повну відповідальність за це. Я глибоко шкодую, що внаслідок цього рішення могли бути здійснені злочини відносно молодих людей, і прошу вибачення у всіх, кому могла бути нанесена шкода".

Таким чином, само по собі рішення про прийняття священика в єпархію для проходження лікування не може розглядатися як щось екстраординарне і помилкове, оскільки існуюча тоді практика не допускала якихось моментальних і безповоротних рішень в тому, що стосується статусу священиків, і покарання застосовувалися, як правило, із збереженням цього статусу. Священик не розглядається Церквою як чиновник, якого одним розчерком пера можна відправити у відставку, і позбавлення статусу може бути лише результатом серйозного і всестороннього розслідування, на час якого священик може бути заборонений в служінні або, принаймні, усунений від пастирської діяльності.

Помилковим було саме рішення про допуск священика до пастирського служіння, проте подібні кадрові питання в таких крупних єпархіях, як Мюнхенська архиєпархія, як правило, не розглядаються самим єпископом, тому особиста участь Йозефа Ратцінгера в призначенні "о. Х." на парафіяльну посаду дуже сумнівна, тим паче, що вона прямо заперечується як в заяві архиєпархії, так і в свідоцтві Герхарда Грубера, а відомостей, що доказують зворотне, немає.

Проте роз'яснення, дані архиєпархією, не були сприйняті засобами масової інформації, які серйозно підхопили скандал; навпаки, вони були розцінені як спроба перекласти відповідальність з Папи на його колишніх підлеглих. Факти і аргументи, що перечать пропонованій читачам версії подій, або спотворювалися і підносилися в зручному ракурсі, або просто ігнорувалися. Хорошою ілюстрацією недбалого відношення до фактів з боку журналістів може служити публікація в італійській газеті "La Repubblica", автор якої, описуючи "холодний баварський ранок" 15 травня 1980 року, коли "в багатому Мюнхені, на Рохусштрассі, 5" було прийнято рішення про прийняття в архиєпархію о. Хуллермана, стверджує, що на засіданні керівництва єпархії "окрім інших, випадково був відсутній нинішній секретар Папи Генсвайн". Відомий ватиканіст Андреа Торнієллі іронічно пропонує авторові свою допомогу в зробленій ним "скрупульозній реконструкції" тих давніх подій: можливо, о. Генсвайн тим ранком 15 травня "випадково відсутній" просто тому, що у той час був ще семінаристом в єпархії Фрайбург-в-Брайзгау, в Баден-Вюртемберзі, а священиком він став лише через чотири роки, в 1984 році. Можливо також, що не був присутній він на цьому засіданні ще і тому, що секретарем Ратцінгера він став лише в 2003 році, тобто через 23 роки після засідання, в якому він "випадково" не брав участь.

Стаття в "Нью-Йорк Таймс" послужила поштовхом для цілої низки публікацій, серед яких особливо скандальну популярність здобула украй агресивна стаття представника руху "Нового атеїзму" Крістофера Хітченса, названа "Велике католицьке приховування: Ним смердить вся кар'єра Папи". Вигаданий ним в кращих атеїстичних традиціях памфлет звинувачує Католицьку Церкву чи не у всіх смертних гріхах людства, а відповідальність за них, як особисту, так і "інституційну" покладає безпосередньо на Бенедикта XVI. Хітченс звинуватив Ратцінгера в тому, що, будучи префектом Конгрегації віровчення, він в 2001 нібито розіслав єпископам "конфіденційний" лист, в якому погрожує, що той, хто розкриє факти "насильства і знущань" над дітьми з боку католицьких священиків, має бути відлучний від Церкви. Крім того, Хітченс звинувачує кардинала Ратцінгера в тому, що той встановив 10-річний термін давності для подібних злочинів, що бере відлік з моменту, коли можливій жертві виповниться 18 років, що характеризується ним як "перешкода правосуддю".

Грунтовна відповідь на ці звинувачення була дана в статті колишнього канадського офіцера поліції Шона Мерфі, який раніше займався розслідуванням справ, пов'язаних із звинуваченнями католицьких священиків в сексуальному насильстві. Статтю Хітченса він кваліфікує як "повний абсурд", а висунуті ним звинувачення називає брехливими.

Так, лист, який Хітченс іменує "конфіденційним", насправді був опублікований Ватиканом, в тому ж 2001 року з'явився його англійський переклад, а принаймні з 2005 року його латинський оригінал доступний на офіційному сайті Святого Престолу, і за цей час його вже неодноразово "виявляли", "відкривали" або "обнародували" багаточисельні репортери до Хітченса.

Встановлення терміну давності, яке, згідно з Хітченсом, мало на меті перешкоджати правосуддю, насправді стало збільшенням існуючого раніше терміну; подібні ж терміни існують і в цивільному кримінальному законодавстві, причому відносно справ такого роду вони часто були невеликі, що перешкоджало розслідуванню таких злочинів. Нововведення, зроблені кардиналом Ратцінгером, істотно полегшували процедури церковного розслідування.

Що ж до "цитат", які наводить Хітченс з того самого листа кардинала Ратцінгера, в яких він нібито погрожує відлученням тому, хто посміє оприлюднити дані про випадки насильства з боку священиків, то вони від початку і до кінця є фальсифікацією, причому навряд чи мимовільною. Цитований Хітченсом текст - це зовсім не лист Ратцінгера від 2001 року, а інструкція Crimen sollicitationis від 1962 року, затверджена Папою Іваном XXIII, яка встановлює процедуру розслідування найбільш тяжких порушень церковної дисципліни. У листі Ратцінгера міститься лише одна згадка цієї інструкції, із зауваженням, що в даний час ці норми передивляються.

Цитата ж Хітченса вирвана з контексту і перемішана з його власним коментарем; тоді як в цьому документі початку 60-х років говориться лише про необхідність надзвичайно акуратного розслідування настільки серйозних справ, які часто зв'язані з тайною сповіді, за порушення якої і передбачається покарання у вигляді відлучення від Церкви. Ні про яке відлучення за розкриття відомостей про насильство над дітьми з боку священиків там немає і мови; навпаки, інструкція не лише говорить про обов'язок повідомляти такі відомості єпископові, але і накладає автоматичне відлучення від Церкви на тих, хто свідомо цього не робить.

Варто відзначити також, що і в цивільному судочинстві справи настільки делікатні нерідко супроводжуються вимогами секретності і нерозголошення, щоб уникнути можливих несправедливих обвинувачень добросовісних людей (що, на жаль, зустрічалося дуже часто і в справах із звинуваченнями католицьких священиків), так і з метою охорони приватного життя самих постраждалих.

Як бачимо, "новий атеїзм", проголошуваний Хітченсом, не сильно відрізняється в своїх методах від старого; брехня, фальсифікація і наклеп в боротьбі з Церквою до цих пір є найкращою зброєю людей, що вважають себе її непримиренними ворогами.

Справа Мерфі

Наступним етапом звинувачень на адресу Папи стала стаття Лаури Гудстейн в тій же "Нью-Йорк Таймс", в якій стверджувалося, що кардинал Ратцінгер перешкоджав розслідуванню справи американського священика о. Лоуренса Мерфі, що звинувачувався в насильстві над дітьми. Ця справа була пов'язана з розслідуванням звинувачень в сексуальних домаганнях до дітей з боку о. Мерфі, який в 1963-1974 рр. був директором школи для глухих в м. Сент-Френсіс, штат Ілінойс. Він був усунений від своїх обов'язків після звинувачень в зловживаннях і його справа розслідувалася цивільними властями, але не завершилася обвинувачувальним вироком. Через десятиліття, в 1995 році, від жертв поступили нові звинувачення, пов'язані з тими ж подіями, і за рішенням архиєпископа єпархії Мілуоки проти о. Мерфі був початий церковний судовий процес, який, проте, не був доведений до кінця в зв'язку з смертю обвинуваченого в 1998 році.

Автор статті на підставі судового матеріалів справи п'ятнадцятирічної давності відносно подій сорокалітньої давності спробувала залучити в скандал Папу Бенедикта XVI, звинувативши його в тому, що будучи в 90-х префектом Конгрегації віровчення, він нібито перешкоджав цьому процесу, забороняючи розголошувати будь-які деталі. Стаття дістала цілком очікуваний резонанс в ЗМІ, аж до того, що в телевізійних ток-шоу обговорювалося питання, чи повинен тепер Папа подати у відставку.

У зв'язку з цим прес-служба Ватикану виступила з дуже детальним роз'ясненням цього випадку. Директор Залу друку Святого Престолу о. Федеріко Ломбарді розповів, що в середині 1970-х років деякі з жертв о. Мерфі повідомили про його зловживання цивільні власті, які провели розслідування цієї справи в той же час. На сайті архиєпархії Мілуоки наголошується, що восени 1973 роки про зловживання було повідомлено поліцію штату Мілуоки, яка, проте, повернула справу на розгляд місцевих властей Сент-Френсіса. Жодних цивільних позовів у той час пред'явлено не було. У той же час звинувачення були доведені до відома архиєпископа Вільяма Казінса, що очолював у той час архиєпархію. О. Мерфі був зміщений зі своєї посади 18 травня 1974 року. У вересні того ж року священик був переведений в єпархію Сьюпіріор. Цивільний позов був поданий проти архиєпархії Мілуоки відносно Мерфі в 1975 році і був улагоджений в 1976 році.

О. Ломбарді відзначив, що «Конгрегація віровчення була проінформована про цю справу лише через 20 років». Матеріали справи трибуналу архиєпархії Мілуоки, опубліковані в «Нью-Йорк Таймс», свідчать, що тодішній архиєпископ Ремберт Вікленд, який, зрештою, і довів справу до відома Конгрегації, почав одержувати листи з звинуваченнями на адресу о. Мерфі в 1995 році.

21 грудня того ж року архиєпископ розпорядився почати розслідування справи. Коли стало очевидно, що звинувачення, швидше за все, істинні, а також що вони відносяться до області серйозної матерії і включають посягання в сповідальниці, архиєпископ Вікленд прийняв рішення передати справу у ватиканську Конгрегацію віровчення (очолювану тоді кардиналом Йозефом Ратцінгером), яка займається розглядом справ про зловживання таїнством сповіді.

Мабуть, розгромним матеріалом відносно цієї справи стала стаття о. Томас Брандейджа, що був раніше судовим вікарієм єпархії Мілуоки і який очолював процес у справі о. Лоуренса Мерфі. О. Брандейдж переконливо і холоднокровно, як і личить справжньому каноністу, не лише доводить неспроможність звинувачень на адресу кардинала Ратцінгера, але і викриває "Нью-Йорк Таймс" в банальній недобросовісності, неохайності і фальсифікації.

Перш за все, за твердженням о. Томаса, за весь час жодне інформаційне агентство не спробувало зв'язатися з ним, щоб взнати хоч які-небудь подробиці процесу, з якого вони мали намір зліпити скандал світового значення, - і це при тому, що Брандейдж є найінформованішою людиною у цій справі.

Крім того, "Нью-Йорк Таймс", а вслід і ще більше сотні видань цитувала слова о. Томаса, достовірність яких ніхто не спромігся перевірити - а тим часом сам священик стверджує, що документ, з якого вони були взяті, написаний від руки, а почерк цього рукописного документа належить невідомій людині, але в жодному разі, не йому самому. Тричі перевіряти будь-яку цитату вчать студентів-першокурсників в школі журналістики, - говорить о. Томас; а в даному випадку автори матеріалу в "Нью-Йорк Таймс" не знайшли для цього часу, що як не можна яскравіше свідчить про те, що їх метою було не провести серйозне розслідування і знайти істину, а швидше кинути публіці смажені факти.

Що стосується участі кардинала Ратцінгера у всій цій справі, то, на думку о. Томаса, припускати таку участь немає жодних підстав. Неабиякою мірою це пов'язано з тим, що до 2001 року слухання справ про сексуальні зловживання відносно малолітніх входило у ведення Римської Роти, а не Конгрегації віровчення, яку очолював Ратцінгер. Саме у Римську Роту йшли апеляції з таких справ і зависали там на довгі роки. Саме після того, як в 2001 році дана компетенція була передана в Конгрегацію віровчення, справи подібного роду стали розглядатися швидко, неупереджено і з належною пошаною до всіх сторін, залучених в процес. Як сам о. Томас, так і його багаточисельні колеги-каноністи не сумніваються, що ці позитивні зміни є особистою заслугою кардинала Ратцінгера.

Іншою значимою публікацією, що проливає світло на цю історію, стала стаття о. Раймонда де Суза в "National Review", в якій той звертає увагу на два основні джерела історії в "Нью-Йорк Таймс", обидва з яких навряд чи можна вважати заслуговуючими довіри.

Перше джерело - це адвокати, які ведуть справи проти архиєпархії Мілуоки, а один з них, скандально відомий Джеффрі Андерсон, подав також позов до Верховного суду США проти Святого Престолу. Ці адвокати мають матеріальну зацікавленість в цій справі, а тому не можуть розглядатися як неупереджена сторона.

Друге джерело - колишній архиєпископ Мілуоки Ремберт Вікленд, який є єпископом, що найбільше дискредитував себе в Сполучених Штатах. Він широко відомий у зв'язку з поганим веденням справ про сексуальні зловживання в час свого управління архиєпархією Мілуоки, а також у зв'язку з розтратою 450 000 доларів з єпархіальної казни, які він заплатив коханцеві-гомосексуалісту, що шантажував його. Відомо, що він давно був озлоблений на те, що за своє погане управління архиєпархією позбувся прихильності Івана Павла II і кардинала Йозефа Ратцінгера, задовго до того, як стало відомо про те, що він платив своєму таємному коханцеві грошима парафіян. Очевидно, що це джерело ще менше заслуговує на довіру.
Сама ж Лаурі Гудстейн, автор публікації в "Нью-Йорк Таймс", після виходу торік автобіографії опального архиєпископа, написала дуже співчутливу статтю, в якій заперечує найбільш серйозні звинувачення, які пред'являються Вікленду.

"Можна допустити, що погані джерела все ж повідомляють правду", - пише о. Раймонд в своїй статті. - "Проте скомпрометовані джерела просто волають до того, щоб бути підданими ретельному дослідженню". Насправді ж відбувається рівно навпаки - по всьому світу редактори новин просто передруковують матеріали "Нью-Йорк Таймс", не особливо турбуючись про їх доброякісність.

А уважне дослідження представлених на сайті "Нью-Йорк Таймс" документів повністю збігається з тим, про що говорив о. Федеріко Ломбарді. А саме: церковний судовий процес проти о. Мерфі ніколи не був припинений. Насправді, він був припинений лише за декілька днів до смерті священика. Судячи по документах, кардинал Ратцінгер ніколи не приймав рішень у цій справі. Його делегат, архиєпископ Тарчизіо Бертоне, вважав за необхідне провести повноцінний канонічний процес, проте впевнившись у поганому стані здоров'я обвинуваченого, запропонував як найбільш швидке рішення усунення о. Мерфі від всякого служіння.

Крім того, відповідно до канонічних розпоряджень того часу, основна відповідальність за ведення справ про сексуальні зловживання лежала на місцевих єпископах. З 1977 року така відповідальність за накладення покарань на о. Мерфі лежала на архиєпископові Вікленді, проте аж до 1996 року він не зробив зовсім нічого. Саме з цієї миті до справи підключилося відомство кардинала Ратцінгера, але воно, у свою чергу, ніяк не перешкоджало судовому процесу на місцевому рівні.

Справа Кізла

Мабуть, найбільш безпідставною і курйозною історією стала стаття Джілліана Флаккуса, опублікована агентством Associated Press. Стаття була названа "Майбутній Папа зупинив педофільский процес" і грунтувалася на листі кардинала Ратцінгера до єпископа Оклендської єпархії в США. Документ, власноручно підписаний кардиналом Ратцінгером в листопаді 1985 року, був складений на латинській мові, тому журналістам довелося шукати тих, хто допоможе їм зрозуміти вміст таємничого паперу, і по цю допомогу в перекладі ватиканського документа, написаного на канцелярській латині, вони чомусь звернулися до філологів-класиків, а потім, на підставі отриманого перекладу і не спробувавши проконсультуватися у експертів, вони і зробили висновок, сформульований в заголовку статті.

Згідно з тим, що зумів зрозуміти із здобутого документа Джілліан Флаккус, кардинал Ратцінгер у відповідь на прохання єпископа єпархії Оклендської «позбавити сану» священика Стівена Кізла, що звинувачувався в сексуальних домаганнях до дітей, заявляє, що ради блага Вселенської Церкви це представляється недоцільним, ретельний розгляд справи вимагає значного часу, а доки слід супроводжувати о. Кізла батьківською турботою, роз'яснивши йому причини такого рішення Конгрегації. Іншими словами, майбутній Папа відмовив єпископові в його проханні справедливо покарати злочинного священика позбавленням сану.

Проте до подібного висновку могла прийти лише людина, цілком не досвідчена в канонічному праві, розподілі компетенцій в структурах Католицької Церкви, а також що не знає церковної латині або що намагається аналізувати не цілком достовірний переклад. Саме волаючий непрофесіоналізм і недотримання стандартів журналістського розслідування стало причиною чергової антипапської фальшивки, що послужила, проте, приводом для нової хвилі істерії в світових ЗМІ.

Про що ж насправді йде мова в документі? Єпископ, що звернувся в Конгрегацію віровчення, насправді не просить покарати о. Кізла «позбавленням сану», а просить про диспенсацію (звільнення) «від всіх священицьких обов'язків», про яку, як випливає з документа, просить сам о. Кізл, оскільки в документі він іменується «прохачем» (orator). Річ у тому, що до недавнього часу навіть повне позбавлення статусу клерикалізму не звільняло священика від обов'язку дотримувати целібат, і про диспенсацію від такого обов'язку священик повинен був особисто просити єпископа, а єпископ звертався з цією справою до Риму. Відповідь Конгрегації, підписана Ратцінгером, мало чим відрізнялася від відповідей в десятках і сотнях подібних справ, а саме - як би не хотілося священикові кинути все прямо зараз і одружитися або якось ще влаштовувати своє життя, все ж, окрім його власних побажань необхідно враховувати і добро Церкви, по відношенню до якої він зв'язав себе деякими зобов'язаннями, тому такий крайній захід як позбавлення статусу клерикалізму застосовується лише після детального розгляду всіх обставин, а звільнення від обов'язку целібату надається після закінчення деякого встановленого терміну (у той час воно надавалося зазвичай не раніше, ніж коли прохачеві виповниться 40 років, а о. Кізлу на момент прохання було 38). Причини, якими обгрунтовувалося прохання, були визнані дуже серйозними (gravis momenti), проте Конгрегація не вважала можливим не враховувати негативні наслідки, які надання такої диспенсації може спричинити для спільноти віруючих, особливо зважаючи на молодість прохача (attenta iuvenili praesertim oratoris aetate). Іншими словами, невідомо, що ще натворить цей прохач, якщо відпустити його у вільне плавання. Як бачимо, там де пан Флаккус вбачає боязнь розголосу і скандалу, насправді має місце турбота про те, щоб не залишити без нагляду і піклування потенційно небезпечного для спільноти і самого себе клірика. Крім того, як вже не раз говорилося, до 2001 року в компетенцію Конгрегації віровчення взагалі не входив розгляд справ про сексуальні домагання до дітей, тому цей аспект справи просто не міг бути розглянутий кардиналом Ратцінгером в 1985 році; його відповідь стосувалася саме прохання священика про звільнення його від священицьких обов'язків, а не потрібного для нього покарання.

Саме причини відмови Конгрегації в проханні рекомендує роз'яснити Кізлу Ратцінгер (apte patefaciendo rationem agendi huius Dicasterii), не забувши при цьому супроводжувати його батьківською турботою, оскільки, як це не здасться дивним світському журналістові, священик (та і будь-який християнин) повинен залишатися для єпископа сином, до якого би гріха він не вдався. При цьому дана відповідь Конгрегації ніяк не зв'язувала керівництво єпархії, яке могло без жодних труднощів, хоч і не позбавляючи статусу клерикалізму, заборонити негідному священику в служінні і позбавити його всіх пастирських обов'язків, що і було зроблено ще до всього цього листування.

Таким чином, йдеться зовсім не про «припинення педофільського процесу», а про вимогу детального розгляду справи, перш ніж дати диспенсацію, про яку просив священик і яка звільнить його від контролю церковного керівництва і дасть можливість педофілові укласти церковний шлюб.

Філ Лоулер, директор порталу "Catholic Culture", характеризує публікацію Associated Press як " цілком фальшиву історію". Він, зокрема пише:
"Це не була справа, в якій єпископ хотів би покарати священика, а Ватикан відмовив в цьому. Це не була справа, в якій священик залишався б в активному служінні, а Ватикан нічого не робив, щоб захистити дітей, які знаходилися б під його пастирським піклуванням.
Це не була справа, в якій Ватикан приховував би відомості про злочини священика.
Це була справа, в якій священик просив звільнити його від обітниць, а Ватикан - який був завалений схожими запитами протягом 70-х років - бажав ретельно розглядати всі подібні справи. Одним словом, якщо ви шукаєте доказу кризи сексуальних зловживань в Католицькій Церкві - ця справа абсолютно не підходить".

Погроза арешту

Найабсурднішим епізодом розгорненої проти Бенедикта XVI кампанії стала скандальна ініціатива двох британських атеїстів - Річарда Докінза і вже згадуваного нами Крістофера Хітченса, які заявили про намір ініціювати арешт Папи Римського під час його вересневого візиту до Великобританії. Підставою для такого арешту повинен був би послужити позов, поданий юристами - однодумцями британських авантюристів, Джеффрі Робертсоном і Марком Стівенсом. Автори цієї ідеї стверджували, що можливість арешту Папи під час його пересування по Великобританії нібито надає той факт, що Ватикан не є членом ООН, а лише постійним спостерігачем при цій міжнародній організації, і це ніби-то не дає Папі права користуватися дипломатичним імунітетом, не дивлячись на те, що візит є державного характеру. Обвинувачення, яке мали намір пред'явити Бенедикту XVI атеїсти - це приховування випадків педофілії серед священиків, яке вони кваліфікували як "злочин проти людства".

Проте авторитетні британські юристи піддали різкій критиці дану ініціативу, назвавши її абсолютно неспроможною і такою, що не має жодних юридичних підстав. Крім того, вони вбачили в ній розпалювання ворожнечі на релігійному грунті, що саме по собі є кримінальним злочином. Тому згодом Докінз вирішив дистанціюватися від цієї акції, приписавши її авторство Хітченсу, а той, в свою чергу, також пояснив свій вчинок бажанням лише " налякати" Папу і змусити його відмінити запланований візит до Великобританії.

Проте, сама ідея про можливість заарештувати Папу Римського припала до смаку багатьом засобам масової інформації, які повідомляли про неї з відтінком явного співчуття.

Парадоксально, але замість того, щоб підтримати Папу Ратцінгера, який, ще будучи кардиналом, більш за інших докладав зусилля для того, щоб боротися з недугою, що проникла також і в Церкву, багато ЗМІ вважають своїм обов'язком розшукати хоч щонайменші сліди невдалих, на їх погляд, рішень майбутнього Папи, щоб на їх основі роздути скандал і маніпулювати громадською думкою. Очевидно, що за всіма цими незграбними спробами очорнити Папу криється зовсім не любов до істини і бажання відновити справедливість, а різке і неприкрите неприйняття Церкви і проголошуваних нею цінностей.

Немає сумнівів, що пошуки невтомних борців з Папою триватимуть, і агенції новин піднесуть нам ще не одну подібну "сенсацію"; проте утішне те, що навіть в наше століття масової інформації є ще достатньо багато людей, в яких власна думка грунтується на здоровому глузді, а не на заголовках газетних видань.

о. Георгій Стасюк, СКГ

переклад Milites Christi Imperatoris