Дружба у горі та щасті (2)

• Категорія:

• Дружба

Видається очевидним, що дружба є особливо необхідною страждущим. Проте, так не є насправді. Дружба є однаковою мірою необхідною як нещасним, так і щасливим людям. Безперечно, нам відомо до якої міри людина, випробовувана стражданням, потребує розрадника. Цим розрадником є друг, із яким вона може поділитись своїми болями. Особливо вона може отримати від нього відголос життя сильнішого за біль. Було б надто просто зіткати нерівний зв'язок між страждаючим та його відвідувачем, котрий не страждає. Такий зв'язок не називається дружбою, а патерналізмом. Насправді, необхідно, щоб існувала певна рівність між друзями.

Чи не помічали ми, як сплітаються дружні зв'язки між людьми, що однаково страждають, замкнені у смертних таборах? Якщо друг є необхідним для того, хто страждає, це не лише для того, щоб біль міг вилитися, але й також, і особливо, щоб розділити те, що є спільним для розрадника, як і для того, хто страждає: життя та бажання жити. Друг перешкоджає життю стати абсурдним для того, хто страждає. Друг вміє страждати стражданням іншого, бо він розуміє, яку перешкоду життю це страждання може становити. Він вміє виявити у виразі цього страждання заклик до життя, котрий приєднується до нього, друга, котрий також хоче жити.

До речі, чи не виявляє страждаючий своїми криками своєму відвідувачеві яке глибоке джерело б'є в ньому: джерело життя, бажання жити щасливим? Якщо відвідувач не вміє, або не хоче погодитися із тим, чим він є насправді, він залишиться навіки у своїй якості відвідувача, вважаючи, що йому нічим докорити собі у його відвідинах хворих. Таке усвідомлення ніколи нікого не приводило напитися із животворного джерела щасливого життя. Воно поміщає це життя у рамки раціонально продуманих дій, де все передбачено, де немає місця невідомому. Однак, хто може стверджувати, що пізнав людське життя та пройшов ним? Хто може насмілитись ствердити, що більше не просувається шляхом життя? Під кроками кожного проходить шлях невідомих, чи в кожному разі непередбачених подій та зустрічей; тут, життя видається гарнішим та величнішим. Кожне побачене обличчя, кожна продумана історія окреслює горизонти життя, які постійно віддаляються від того, хто йде. Саме тому відвідувач хворого чи страждаючого швидко стає другом, якщо, намагаючись вислухати плачі того, кого він відвідує, він чує заклик до життя. Тоді, цей заклик звучить у ньому, у глибині його єства. Цей заклик виявляє йому його справжнє єство та запрошує його також жити цим бажанням жити щасливо. Отже, відвідувач може зробити один єдиний візит та насититися цим сопричастям із страждаючим хворим, котрого він відвідав. Друг не втомлюється від перебування із своїм хворим другом. Дружба є сопричастям у серці людей, де джерелом б'є життя.

Таким чином, просто зрозуміти, що щаслива людина також потребує дружби. Будучи народженою для життя у суспільстві, людина є особою, найпотаємніша природа якої виражається у її соціальних відносинах. Без відносин, людина не може жити, ні перебувати у правді, стверджує Другий Ватиканський собор у своєму Уставі Церкви у сучасному світі, "Gaudium et spes" (№ 12). Із дружбою людина ділиться із іншими своїми улюбленими діями, через які вона входить у життя; вона ділиться також своїми найпотаємнішими почуттями, через які висловлює своє життя. Це ділення діями чи почуттями сплітає зв'язок дружби, яка є сопричастям у цьому житті, особливому для кожного і водночас тотожному у друзях. Це життя може бути передане грою: друзі люблять гратися разом. Воно може виявитися у праці: друзі щасливі, якщо їм доводиться працювати разом. Чому прогулянка друзів є набагато гарнішою? То яку ж дивну чесноту має дружба? Завдяки їй звичайна прогулянка в горах стає великим щастям. Звідки походить ця влада дружби? Завдяки їй люди причащаються того, що є найпотаємнішим в них та засадничим: життя та бажання жити щасливим. Дружба має дивовижну силу відкривати цю таємницю та змушувати жити нею. Вона не вимагає, щоб це було свідомим. Вона це робить і цього їй достатньо. Дружба не оплачується словами. Вона тче щастя, що базується на розділеній радості від життя. Таким є її покликання. Їй достатньо здійснити його, щоб бути самою собою. На неї не покладене завдання пояснити нам це, а лише дати нам спробувати це, задля нашої радості.

Як же ж тоді зрозуміти той факт, що дружба є таким рідкісним явищем, будучи такою необхідною? Чи не прагнемо ми усі жити насправді? Дружба не повинна проливатися. Щоб бути справжньою, вона потребує особливої якості, яку кількість псує. Справді, дружба вимагає, щоб сопричастя відбувалося у найціннішій таємниці кожного: його житті та його бажанні жити. Аристотель констатує, що потрібно мало друзів, щоб дружба була живою. Справа в тім, що дружба будується. Життя, безперечно, не має ні вартості, ні смаку без дружби. Проте є цілком нормальним, що дружбу слід очікувати як фрукт. Вона не дозріває відразу. Її розквіт потребує часу зростання, необхідного для набуття якості, яка їй є притаманною. Ніхто не став на чудовий шлях справжнього життя відразу. Стільки самолюбства та людської поваги, стільки нечистої совісті та неправдивої поваги, що базується на поговорі, перегороджують доступ до цього шляху та перекривають джерело життя, яке більше не тече. Дружба не може виникнути між замаскованими людьми. Її так зазвичай називають, хоча зв'язок, що поєднує двох людей чи групу людей, є лише кооптацією, котра дає захист за міцними барикадами. Це не є дружба! "Та є ж бо друг тільки за назвою", скаржиться мудрець у Біблії (Сир 37, 1). Маски, які люди одягають, щоб приховати докори сумління, є найбільшою перешкодою для дружби. Дружба приходить лише після дозрівання, яке відбувається лише у правді. Біблія відкриває цей особливий аспект дружби.

За матеріалами Католицький Медіа-Центр