Миряни не просто співпрацюють з духовенством, але й несуть відповідальність разом з ним

• Категорія:

• Життя в Церкві

• Теги:

• Папа Римський

Церква, Народ Божий і Тіло Христове; роль мирян, що розділяють відповідальність в пастирській роботі; концепція Церкви згідно з ІІ Ватиканським Собором і свідоцтво любові, яке переконує світ: цих тем, що дають багатий матеріал для роздумів на початку Священичого Року, торкнувся Папа відкриваючи щорічний Церковний конгрес Римської єпархії в Латеранській базиліці Св. Івана. Темою Конгресу, який проходив в кінці травня місяця, була «Церковна приналежність і спільна пастирська відповідальність».

Папа запропонував в своїй вступній промові декілька важливих і насичених елементів для роздумів. Він відштовхувався від ІІ Ватиканського собору: Церква як таїнство «спілкування людей», що під впливом Святого Духа формують «Народ Божий» і «Тіло Христове». Концепція «Народу Божого» -- сказав Папа - відображає безперервність, оскільки, щоб увійти до нашої історії, Бог вибрав особливий народ, щоб він став Його народом: а саме, Ізраїль. Таким чином, відособлений факт відкривається універсальному виміру. Адже саме поняття «Тіла Христа» виражає універсальність. Руйнуючи стіну поділів народів і культур, Він створює єдиний народ, Своїм Хрестом і Воскресінням. У Христі ми стаємо справжнім Народом Божим.

«Отже, поняття «Народ Божий» і «Тіло Христове» взаємодоповнюючі: в Христі ми воістину стаємо Народом Божим. А «Народ Божий» означає «всіх без виключення»: від Папи до останнього хрещеного немовля».

Відразу ж після ІІ Ватиканського Собору, пояснює Св. Отець, така еклезіологічна доктрина знайшла широкий відгук і принесла немало добрих плодів, проте, її засвоєння церковною свідомістю не завжди і скрізь було легким і правильно протлумаченим. Думка ІІ Ватиканського Собору про Народ Божий має вірно тлумачитись: якщо з одного боку мала місце тенденція ототожнювати Церкву з єрархією, то з іншого -- соціологічний погляд, який, посилаючись нібито на дух ІІ Ватиканського Собору, розглядав його як точку розриву, аж до протиставлення того, що було до нього і після нього, перескакуючи через існйючі межі між єрархічним служінням і відповідальністю мирян. Тобто, абсолютно горизонтальний розріз, що виключає вертикальну спрямованість до Бога:

«Ця позиція знаходиться в явному протиріччі із словом і духом Собору, метою якого був не розрив, не інша Церква, але сьогодення, глибоке оновлення, в наслідді єдиного суб'єкта - Церкви, яка зростає в часі і розвивається, завжди залишаючись тим самим, єдиним суб'єктом подорожуючого Народу Божого ».

Тому сплеск енергії не завжди приводив до потрібного прогресу, але інколи навіть ослабляв, наприклад, протистоянням і зіставленням між соборним вчительством і різними концепціями, сформульованими від імені Собору, але які, насправді, перечать його духу і букві. Прийшовши до висновку, що сторінки Собору про роль мирян не були ще досить засвоєні свідомістю католиків і пастирською практикою, Синод 1987 року зосередив свою увагу саме на ролі мирян. Папа навів конкретний приклад своєї, Римської, єпархії. Чого досягнув Рим, якою мірою Римська єпархія заохочує до спільної пастирської відповідальності всіх, особливо мирян? У перші століття християнства спільнота сповіщала Євангеліє мешканцям Риму; і потрібно повернутися до цього -- недвозначно і з силою закликає Папа. Дуже багато хрещених втратили з поля зору шлях Церкви і не відчувають себе частиною церковної спільноти. Або ж, час від часу, звертаються в парохії за «релігійними послугами». Багато нехристиян не знають краси нашої віри. Міська місія напередодні Ювілею 2000 року на ділі показала, що заклик до євангелізації звернений до всіх хрещених. Цей незамінний досвід допоміг парохіям, чернечим спільнотам, церковним рухам усвідомити свою приналежність до єдиного Народу Божого:

«Це вимагає зміни менталітету і особливо - відношення до мирян: перейти від сприйняття їх як «співробітників» кліру і визнати, що вони насправді «розділяють відповідальність» буття і праці Церкви, що сприяє зміцненню зрілих і активних мирян».

Що ж можна зробити на практиці? -- задається питанням Бенедикт XVI, розуміючи, що не можна примиритися з існуючим станом речей. Перш за все, необхідна уважніша до еклезіології підготовка, необхідний інший пастирський підхід, щоб, крок за кроком, в повазі, розвивати покликання кожного, спільну відповідальність членів Народу Божого. Але це не зменшує відповідальності настоятелів парохій: вам, сказав Папа, належить дбати про духовний і апостольський зріст тих, хто вже проявляє активність. Слід виховувати спільноту у дусі молитовного слухання Слова Божого, за допомогою lectio divina. Але очолююче місце займає віра: не лише як особисті стосунки з Богом, але і як суттєвий громадський аспект. Така віра приходить на допомогу молодим людям, які більше від інших ризикують впасти в індивідуалізм, з подальшим ослабленням міжособових зв'язків. Крім того, важливо приділяти велику увагу Євхаристії: не з естетичної точки зору, але як способу, яким Бог в Христі нас приваблює і впокорює. Спілкування народжується від Євхаристії. Ми повинні невпинно вчитися оберігати єдність Церкви, пояснює Папа, від суперництва, суперечок і ревнощів, які можуть зародитися всередині церковних спільнот і між ними. Тому Бенедикт XVI звертається до рухів і спільнот, що з'явилися після Собору як цінний дар, за який потрібно дякувати Господу, і рекомендує їм піклуватися про свої виховні програми так, щоб вони допомагали їх членам прийти до свідомості приналежності до церковної спільноти. Центром же парохіяльного життя є Євхаристія, в першу чергу недільна:

«Духовне і апостольське зростання спільноти веде до її розширення, за допомогою переконливої місіонерської діяльності. Старайтесь, як за часів міської місії, відроджувати в кожній парохії малі групи або центри для віруючих, що проголошують Христа і Його Слово, відроджуйте місця, де було б можливо передавати досвід віри, вправлятися в милосерді, сповіщати надію. Такий устрій великих міських парохій, де множаться малі спільноти, дозволить мати ширший місіонерський розмах, що враховує чисельність населення, його соціальну і культурну подобу, часто вельми різнорідну».

Папа підкреслив необхідність використання такого пастирського методу на робочих місцях, шляхом створення місіонерських груп в рамках чітко продуманого пастирського проекту. Отже, треба повернутися до євангелізації. Папа стверджує про це з граничною ясністю: майбутнє християнства залежить від свідоцтва кожного з нас, а свідоцтво милосердя притягувало людей від самого початку християнства:

«На питання - як пояснити успіх християнства в перші століття, перетворення нібито єврейської секти в релігію Імперії, історики відповідають: перш за все, світ переконало свідоцтво християнського милосердя. Жити любов'ю: ось перша форма місіонерства».

© переклад Milites Christi Imperatoris