Категорії

Search

Tags

Чистота віри й риторика партійних ребелій


Мирослав Маринович


До позиції підгорецьких отців.

Передо мною - листи оо. Маркіяна Гітюка, Методія Шпіржіка й Іллі Догнала з монастиря ЧСВВ у с. Підгірці, які спрямовані до різних церковних і світських керівників. Водночас у їхніх листах - наче зліпок усіх труднощів, якими обтяжена наша нинішня духовність. Про одні труднощі справедливо говорять підгорецькі отці - інші труднощі не менш справедливо говорять про них самих. Розібратися, щó до чого, складно, але можливо. Бо Господь дав нам одну важливу мірку, якою зважують сутність земних речей. Це - міра закладеної в них любови.

У появі самого феномену підгорецьких отців можна прочитати своєрідний «знак часу». Настала пора черговим поколінням греко-католиків розв'язувати одвічну проблему християнина: як знайти гармонію між живою вірою та обрядовою традицією?

З одного боку, обряд без живої віри - мертва оболонка, холодна й спорожніла оселя. Сила підгорецьких отців саме в тому, що вони нагадують нам про загрозу обрядовірства. На цей клич не може не відгукнутися кожен віруючий, який шукає Живого Бога й вічно спраглий Його присутности.

З іншого боку, «чистої» віри просто не існує, а духовний голод невситимий у принципі. В кожному докорі, кинутому єрархії й духовенству щодо надмірної задивлености в обряд, міститься зерно протестантизму. Адже протестанти також не хотіли розколоти Церкву - вони хотіли її очистити! Слабкість позиції згаданих отців у тому, що вони не помічають, як потужно розвивається в них сектантський синдром. Ще трохи, і спасення заслуговуватимуть тільки ті, що входять до їхньої спільноти...

Уваги заслуговують також інші тези, які можуть знайти своїх прихильників. Так, нового дихання, схоже, набуває боротьба за скасування слова «православний» у тексті Божественної літургії. Я був приємно здивований, що підгорецькі отці - на відміну від багатьох своїх однодумців - знають, що практика згадування «всіх вас, православних» була живою й легітимною ще в часи Андрея Шептицького. Проте неможливо погодитися з їхньою тезою про те, що ті, хто в часи підпілля «пропихав термін ‘православних' у Св. Літургії...несвідомо допомагали політиці КДБ ліквідувати нашу підпільну Церкву». Тут пахне типовим більшовицьким пересмикуванням фактів.

Неможливо також пристати на їхню пропозицію у змінених обставинах сьогодення вилучити термін «православний», щоб його вживання, мовляв, не виливалося у «зловживання двозначністю» цього слова. Я не знаю, чи зауважують отці, що вони пішли тим самим шляхом, яким часто йдуть нелюблені ними західні християни, а саме: пристосуванням «до змінених обставин» тексту самої Біблії, зреченням називати Бога чоловічим займенником «Він» тощо. Інтерпретація біблійних чи богослужбових текстів завжди була нелегкою справою. Так, скажімо, немало лиха принесло Церкві та християнській Европі неправильне тлумачення слів ап. Павла: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, яка не від Бога» (Рим 13:1). Проте нікому ж не спадає на думку вилучити ці слова з новозавітного канону, щоб «не зловживати двозначністю» цієї думки!

Чимало зусиль докладають бунтівні отці для того, щоб застерегти своїх адресатів перед «хворобливим звертанням уваги на інтелектуалізмі й академізмі». Що мене завжди вражає у подібних звинуваченнях, так це те, що для аргументації своєї позиції ці критики... самі вдаються до інтелектуальних засобів та академічних методологій. Біда не в «духові інтелектуалізму», якого буцімто треба позбавити майбутніх священиків, а в занедбанні духу віри й молитви, яким, без сумніву, грішить наша сучасність. І розум (інтелект), і віра є Господніми дарами, якими ми покликані вправно і щедро користуватися. Занедбання одного з цих двох «крил» перевертає душу людини, заганяючи її у дві екстреми - висушеної схоластичности або ж агресивного антиінтелектуалізму.

Кожен, хто пізнав реальне життя, знає, що знайти «золоту середину» дуже непросто. Визначальною передумовою успіху є свобода людини. Саме таку модель обоження світу й обрав Сам Господь, не силуючи людину й очікуючи - часом дуже довго! - коли вона сама зможе вільно відгукнутися на Його заклик. Чи розуміють це підгорецькі отці? Як на мене, визначальною є їхня обмовка щодо передумов правдивого християнського життя: «На жаль, це неможливо комусь наказати...». Та ні ж бо, преподобні отці, - аж ніяк не «на жаль», а «на щастя»! Бо наказати - це сформувати слухняного раба. Лише вільний відгук вільної людини може зробити людину «другом Христа»!

Такі думки нуртували в мені, доки я не заглибився в головні тези листа згаданих отців до Його Святости Венедикта XVI. Цей лист змінив ситуацію радикально. За звинуваченнями отців на адресу Блаженнішого Любомира Гузара у «посяганні на інституцію папства» стоїть пряма неправда. Досить прочитати всі без винятку звернення Блаженнішого, щоб переконатися, що євхаристійна єдність із наслідником апостола Петра та примат папи є для нашого Патріярха засадничими принципами і що вони повинні лежати в основі будь-яких форм майбутнього об'єднання. Які-небудь зміни можуть стосуватися виключно тлумачення принципу примату, і до пошуку загальноприйнятних способів такого тлумачення якраз і закликав Папа Іван Павло ІІ.

Не менш облудним є той факт, що отці надали антикатолицького звучання словам Блаженнішого: «Не основне, щоб патріярхом цієї [тобто об'єднаної Київської. - М. М.] Церкви був католик!» Цю фразу неможливо виривати з контексту, бо в ньому - вся суть: греко-католики не мають амбіцій щодо керування об'єднаною Церквою, але лише за умови дотримання євхаристійної єдности з папою. Ця думка, яку вперше висловив Митрополит Андрей, є наскрізною для подальшого нашого церковного мислення!

Висновок для мене очевидний: підгорецькі отці не можуть не розуміти, що вони лукавлять, а тому обманюють своїх вірних. Після цього листа неможливо довіритися закликам отців до «бунту проти гріха, диявола і старої людини в нас», до «відродження священства, щоб кожний священик мав на серці спасіння душ». Задля дрібненької мети - «відкликання Кардинала Л. Гузара і призначення на його місце особи, яка має моральний авторитет», - отці перекреслили увесь пафос своєї позірної боротьби за чистоту віри. Через їхні слова до нас гучно вривається риторика партійних ребелій, що їх влаштовують супроти свого лідера його бунтівливі однопартійці...

Називаючи Церкву мандрівною, ми розуміємо, що нашій Мандрівниці доводиться долати тиск із боку багатьох вітрів. Тиснуть на неї вітри пролефевристські - тиснуть також і вітри антилефевристські, проте, як бачимо, не менш бунтівливі та небезпечні. З одного боку, це сигнал для єрархії Церкви, що кожен сумнів у правильності її курсу, якщо його запустити й по-душпастирськи не загоїти, здатний породити екстремні бунти. Тому своєрідна «рання діягностика» має стати особливою турботою єпископату. З іншого боку, розмаїття думок і потреб у Церкві буде джерелом її духовного багатства доти, доки вони залишаться пропозиціями і не перетворяться на ультиматуми. Бо ультиматуми ведуть лише до протистояння амбіцій, яке живиться не любов'ю, а фанатизмом.

http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;199;392/

 1.Додаткова інформація про діяльність "підгорецьких отців" і створеної ними секти.

2.Додаткова інформація про діяльність "підгорецьких отців" і створеної ними секти.