Категорії

Search

Tags

Правдиве обличчя інквізиції - частина ІІ (Продовження)


З початку свого існування Церква наглядала за чистотою віри, застерігала перед помилками, упертих єретиків виключала з єдності. Належало це до основних обов'язків єпископа, але він займався єретиками, які були йому вказані або сталися відомими, не був зобов'язаний вишукувати їх. Інші вказівки подавав папа Олександр ІІІ в своїй кореспонденції з архієпископом Генріхом з Реймс і королем французьким Людовиком VІІ а також на синоді в Турс (1163).

Єпископи і священики повинні були самі звертати увагу на проголошувані погляди, інформуватися про життя і розслідування підозрюваних у помилках, в разі потреби вживати церковні покарання. Дало це початок пошукам єретиків і веденню слідчого процесу. У південній Франції, відомій вже з діяльності катарів, папа римський доручив це завдання легату, кардиналові Петру від святого Хризостома, який організував в графстві Тулузи діючий протягом трьох місяців слідчий трибунал (інквізіційний, з лат. inquisitio = пошук). Відносно винних у єресі вживалось покарання, передбачені через синод в Турс: відлучення від Церкви, ув'язнення, конфіскацію майна. Виконання кари доручено графові Раймундові V з Тулузи.

Дуже рішучі декрети проти єретиків, з метою перешкодження їх шкідливій діяльності, видав синод у Вероні в 1184 р., який відбувся за участю папи Луція ІІІ і імператора Фрідріха Барбаросси. На цьому синоді вирішено також за спільним порозумінням світських властей і церковнослужителів між іншим покарання анафемою і вигнанням з держави єретиків, а також їх союзників і захисників. Крім того вирішено, що єпископи будуть зобов'язані щороку особисто або через своїх заступників об'їжджати місцевості, що загрожуються єрессю і вишукувати єретиків, а світські власті будуть їх відповідно до висновків єпископського суду карали.

Декрети папи Луція III (1177) - Ab abolendem, а також Інокентія III (1199) - Vergentis були основою для середньовічної інквізиції. Рекомендували вони перш за все не осудження, але навертання і міцно підкреслювали трибунал милосердя понад трибуналом справедливості. Папа Олександр ІІ так писав до архієпископа Reims відносно інквізиційних процесів: "Краще оправдати винних, ніж через надмірну суворість засудити невинних".

Середньовічна інквізиція з'явилася на підставі декрету ІV Лятеранського собору (1215 р.) основаного на двох вищезазначених папських документах. Норми інквізиційної поведінки встановив синод в Тулузі, який відбувся в 1229 р. Вирішено там між іншим, що єретиків потрібно карати відповідно до чинного права. Натомість, хто б свідомо ховав в себе єретика, втратить своє майно і підлягатиме відповідному тілесному покаранню; дім, в якому б знайдено єретика, має бути (залежно від доведення провини власникові) зруйнований, а грунт з-під нього конфіскований. Метою уникнення несправедливих вироків видавати його буде єпископ або інша церковна особа в його заступництві. Єретикам, жаліючим за своєї провини, потрібно дарувати життя, однак публічних посад ввіряти їм не можна і на знак давньої помилки носитимуть два хрести на одязі; той кому доведуть, що навернувся тільки з побоювання смерті або інших подібних мотивів, повинен бути ув'язнений на все життя.

Паралельно до єпископської інквізиції діяли світські суди, що санкціонувалися через світських правителів. Наприклад Фрідріх ІІ у 1224 р. ввів кару смерті для єретиків, типову тоді для ворогів держави. Поступово інквізиція почала бути сприймана через світських правителів як зручний інструмент в політичній боротьбі. Тому в XIV і XV ст. посилилися - зрештою ефективно - прагнення до підпорядкування собі цієї інституції через монархів Франції чи Іспанії. Дії інквізиції в цих саме країнах розширювалися стереотипно на всю Європу.

Відповіддю на самосуд, який був використовуваний світською владою до власних цілей, а також з огляду на брак задовільних ефектів при застосуванні існуючих до цих пір метод боротьби з єресями, була створена папою Григорієм ІХ у 1231 р. папська (церковна, або римська) Інквізиція, яка була цілковито підпорядкована владі церковній. В своїй Конституції Excomunicamus et anathematisamus папа підтвердив виключне право Церкви до судження єретиків - тільки ці, які будуть осуджені Церквою видаватимуться в руки світської влади, яка займеться покаранням.

Необхідно відрізнити церковну від іспанської інквізиції, що народилась під кінець ХV століття і була під контролем світської влади. Діяльність цієї інквізиції була неодноразово предметом гострої критики Апостольського Престолу. Наприклад папа Інокентій VIII скасував біля 200 вироків іспанської інквізиції на протязі одного року. Подібно чинило інші папи такі як: Олександр VI, Павло ІІІ, Григорій ХІІІ. Дійшло навіть до того, що в 1509 р. урядовий іспанський едикт засуджував на кару смерті того, хто публічно оголошував рішення Апостольського Престолу щодо скасування вироку Іспанської інквізиції.

Створена Церквою інквізиція мала за завдання боротьбу з єресями через вишукування єретиків і їх навертання. Карання єретиків належало до світської влади. Хоч були зловживання зі сторони церковних інквізиторів, то треба пам'ятати, що це передусім світській владі залежало на інквізиційних процесах, які використовувалися часто до власних цілей.

О. Олександр Зелінський ОМІ

Далі буде
http://www.catholic-media.org