Теологія завжди відігравала дуже важливу роль в історії людської думки. Оскільки теологія - це "слово про Бога", про найвищу сутність, про початок і кінець історії, тому отже, ця наука вважалася "царицею наук", здатною відповісти на найглибші та найважливіші запитання людства.

З різних причин це місце теології значно змінилося за останні століття, що перебували під впливом потужного розвитку природних наук, а також різних видів філософського позитивізму. В країнах колишнього Радянського Союзу теологія була не лише позбавлена свого академічного статусу, але й звинувачена в тому, що була причиною відсталості, обскурантизму та обдурюванням народу. Дякувати Богу, ці часи вже минули, але багато наслідків відчувається досі. Коли я приїхав в Україну, мене глибоко вразило, що в цій країні, яка відзначається своєю любов'ю до свободи, необхідно було витримати тривалу боротьбу для того, щоб теологія отримала визнання університетської дисципліни. Лише завдяки надзвичайним зусиллям цю перешкоду було зрештою подолано, великою мірою дякуючи Українському Католицькому Університету у Львові.

Беручи до уваги всі ці умови, можливо, й справді доречно сказати кілька слів щодо майбутнього теології в цій країні.

Майбутнє теології в Україні буде, ймовірно, подібним до його минулого. Теологія повинна також і сьогодні повернутися до коріння свого початкового покликання. В європейській культурі, як східній так і західній, основне покликання теології можна виразити принципом: fides quaerens intellectum. Цей вислів вважається класичною дефініцією теології. Його автор - Святий Анзельм, який жив та працював в 11 столітті, походив з Аости, був спочатку настоятелем одного важливого бенедектинського монастиря в Беці в Нормандії, а згодом в Кантербері в Англії. У своєму творі діалогічного характеру, який сьогодні відомий під назвою Proslogion, що можна перекласти як "спілкування", міститься власне той вираз, який і став найпоширенішим визначенням теології: fides quaerens intellectum: віра, яка шукає та/або вимагає розуму, іншими словами шукає раціонального розуміння самої себе (Ці роздуми були представлені у Промові Його Високопреосвященства Антона Стреса, Архієпископа-коад'ютора Марібора, з нагоди 90-річчя факультету теології в Університеті Любляни 2 березня 2009 року в Маріборі) .

Вже, власне, вибір слів Святого Анзельма є дуже показовим. Слово "fides", яке в першу чергу означає вірити, вказує водночас на те, що мова не йде лише про віднайдення відповіді суто теоретичної, позбавленої певності, чіткості та основи. "Fides" - це не гіпотеза, не інтуїція, про яку ми не можемо сказати, чи вона можлива чи неможлива. "Fides" - це образ життя, основними властивостями якого є довіра, довірливість, вірність, а також чесність та бездоганність.

Віра - це ставлення життя всієї людини, з усіма її духовними здібностями. Серед останніх є також розум і пізнання, які, безумовно, є суттєвими, але не єдиними. Для людини, яка вірить, важливо не лише захищати власну точку зору, але й жити нею, черпати з неї підстави для життя та надії, без яких не існує жодне справжнє життя, але лише якесь блукання по землі.

Саме тому вірити означає залишатися всім своїм єством на позиціях, які ми обрали для нашого існування, ми ніколи не можемо відмовитися від використання розуму. Кожна справжня позиція життя завжди пов'язана з певними знаннями та роздумами. Віруюча людина знає, у що вірить і чому вірить. Віра - це не лише ірраціональний крик, почуття, яке здатне пробудити високі думки, створити привабливі для нас речі. Звичайно, це може бути і цим, але не виключно. Коли йдеться про цілісну позицію життя, завжди необхідний розум, розуміння. Тому святий Анзельм використовує термін "quaerens", який водночас означає шукати, але також і вимагати. Цим він чітко вказав, що завдання віри - це не лише зрозуміти самого себе, але також і пристати до пошуку розуміння власної віри. І цей процес ніколи не може завершитися остаточно.

Цей процес ніколи не є остаточним принаймні з двох причин. Перша полягає в тому факті, що наше культурне оточення постійно змінюється. ХІ століття ставило інші питання та мало інші способи відчування, ніж ХХ століття. Крім цього, існують різні цивілізаційні контексти: наприклад, африканська чи азіатська людина матиме інші питання, ніж людина європейська. Сьогодні ми живемо в більш глобалізованій культурі, але також і ця культура вимагає нових відповідей на запитання щодо Бога та Божої любові до людства. Щоб промовляти "до серця людини" реальної, ми повинні завжди знаходити нові відповіді та вдаватися до нових роздумів та поглиблення знань.

Друга підстава цієї незавершеності більш тонка, а отже, можливо, й важливіша. Ми не говоримо про будь-яку віру, ми говоримо про віру християнську. Йдеться не про будь-який образ Божий, але про образ Бога, про який Ісус з Назарета сказав: "Хто мене бачив, той бачив Отця" (Ін 14, 9). Образи Бога чи богів, які нам відомі з історії релігій, не є рівноцінними, і не все одно, в якого бога ми віримо. Так само ставлення до людського розуму не є однаковим для всіх релігій світу. Для християнства властива парадоксальна ситуація, яка з одного боку утверджує міцну віру у можливості людського інтелекту, а отже культивує теологію і не боїться вважати її наукою (звичайно, наукою в ширшому сенсі), а з іншого боку - вірить у надприродний характер об'явлення Бога та спасіння світу. У своєму парадоксальному ставленні християнство йде навіть далі, коли в навчанні Павла мудрість визначається як "дурність" ("Бо слово про хрест - глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося, сила Божа. Писано бо: "Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу! Де мудрий? Де учений? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу?" (1 Кор 1, 18-20).

Вся історія християнської думки та християнської теології показує, наскільки здатною вона була використовувати "мудрість мудрих", щоб відкрити вищий сенс тієї "дурності", яка є серцем її послання, "дурності" любові Божої, "дурності" тих, хто покликані вірити та слідувати за нею.

Серед найбільших парадоксів християнства з одного боку, а його доблестей - з іншого, є той факт, що ця релігія пов'язана з розумом більше, ніж, можливо, будь-яка інша релігія, але й водночас - перебуває з ним у постійному сперечанні. Християнство, особливо в католицькій традиції, завжди мало хоробрість та відвагу ніколи не приставати до однобічних рішень, які могли би полегшити його завдання. Від самого свого початку, коли теології ще не було, християнство вступило у діалог з язичницькою філософією та з грецькою міфологією. Для Тетртуліана, що помер мучеником, Христос був істиною, а не лише традицією, якій він слідував. Християнство не прийняло жодного компромісного рішення перед лицем істини. Хоча, якби воно б це зробило, то могло б, звичайно, уникнути багатьох жертв, багато страждань та мучеництва. Християнство захищало абсолютну істину. Істина існує лише в абсолютній формі: навіть ті, хто стверджує, що не існує нічого абсолютного, переконані, що їхнє твердження є абсолютно істинним. Християнство ніколи не обирало широкої дороги, яка йому пропонувалася історією, добре усвідомлюючи, що ця дорога веде до загибелі.

Ці складнощі та спокуси практично ніколи не закінчуються. Також і сьогодні ми знову постали перед викликами спростити релігію до звичайних езотеричних практик, без великих моральних зобов'язань. Для католицької віри неприйнятно закриватися в обмеженому світі особистісного досвіду, не залишаючись відкритим до раціональної критики. Навіть більше, християнство відкриває свій духовний досвід для інших та стає основою для побудови суспільства. Проте цей діалог із суспільством неможливий, якщо ми не створимо оточення, здатного мислити та розуміти, що уможливлює передачу того, у що ми віримо. Це стає ще більш важливим у сьогоднішньому світі, повному технологічних засобів, які докорінно трансформують традиційний спосіб людини пізнавати саму себе та світ довкола.

Коли всі почали вважати, що раціоналізм остаточно тріумфував, ми опинилися перед лицем нової хвилі популярності релігійного сентименталізму, безплідного сентиментального езотеризму, які певною мірою ще гірші за фанатичні фундаменталізми. Людина потрапила у полон ейфорій, які зруйнували вікові етичні та моральні принципи, поставши перед необхідністю знову порушувати питання щодо сенсу життя та його цінності. Людина, яка відкинула етичні цінності, прагне компенсувати цю відсутність новим "кодексом" законів, які, однак, виявляються нездатними захистити людське створіння. Ніколи в історії людства смерть не мала таких широких прав, як сьогодні (згадаймо про аборт, евтаназію, генетичні маніпуляції). Ніколи в історії з такою легкістю не говорилося про драму смерті. Людина без Бога, людина, що не замислюється про Бога, зрештою втрачає підставу боротися проти смерті, проти страждання та вважає земне життя лише періодом існування, яке тре розтратити в стані якогось споживацького марення.

В цьому сценарії легко зрозуміти необхідність теологічної рефлексії. Людина покликана жити власною вірою, перебуваючи у постійній взаємодії з власним розумом та опиняючись перед викликами цього світу. Без метафізичного виміру людської думки, швидко можна дійти до занепаду філософії та до розуміння людини, повного лише цинізму та фаталізму. Християни уникають цієї небезпеки, слідуючи об'явленню Бога, яке закликає нас до постійної уваги до ближнього. Але це об'явлення повинно мати відвагу вести діалог з розумом та уникати потраплянь у полон ілюзій та утопій. У такий спосіб, людина обирає істину та використовує всі свої сили, щоб якнайкраще її пізнати та залишатися їй вірним також у своїй моральній поведінці. Цей процес триватиме до кінця історії. І з ним триватиме також діалог між вірою та розумом, триватиме теологія, яка вимагатиме завжди нових засад для розуміння віри.

http://www.nuntiatura.kiev.ua

повернутися до стрічки новин