Категорії

Search

Tags

Kaтехиза Івана Павла II про впалих ангелів


Поширення Божого Царства завжди означає перемогу над дияволом, але його будівництво постійно наражається на засідки злого духа. Говорити про це - що ми і маємо намір зробити під час сьогоднішнього катехизму - означає шикуватися до боротьби, яка в цих останніх часах історії спасіння властива життю Церкви (як твердить текст Одкровення, пор. 12, 7).

Одночасно це дозволяє з'ясувати, якою дійсно є віра Церкви, яку деякі поширюють з тривогою, надаючи дуже великого значення ролі сатани, а також тих, які заперечують або мінімізують його ворожу силу (...). Це «падіння», яке сталося через відкидання Бога, а також - осудження, яке йде відразу за цим, є станом, який добровільно обрали ті серед створених духів, які радикально і невідворотно відкинули Бога і Його Царство, бажаючи захопити Його владу і зруйнувати економію спасіння, а також порядок всього створеного всесвіту. Відлунням цього є слова, які звучать на початку біблійної історії людини: ви будете, як Бог, або, як боги (пор. Бут. 3, 5). У цих словах злий дух старається внутрішньо прищепити людині позицію суперництва, непокірності та опозиції до Бога, яка є немовби віссю всього його існування.

Розповідь про падіння людини, яку передає Старий Завіт в Книзі Буття, пов'язана з тією позицією суперництва, яку сатана намагається викликати в людині, щоб схилити її до протесту (пор. Бут. 3, 5). Також в Книзі Йова (пор. 1, 11; 2, 5,7) ми читаємо, що сатана хоче викликати бунт в страждаючої людини. У Книзі Мудрості (пор. 2, 24) сатана представлений як виконавець смерті, яка увійшла в історію людини разом з гріхом.

Наука Церкви, виголошена на IV Латеранському Соборі (1215 р.), вчить, що диявол (чи сатана) та інші демони були створені Богом як добрі духи, а стали поганими з власної волі (D 428 [800]). У Посланні апостола Юди (ст. 6) читаємо: «Господь (...) ангелів, що не зберегли свого достоїнства, а полишили власне житло, зберіг у кайданах вічних, під темрявою, на суд великого дня». Так само в Другому посланні святого Петра 2, 4 читаємо про ангелів, які згрішили, а Бог їх «не пощадив (...), а кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд». Якщо Бог не відпускає гріха ангелам, то з цієї причини, що вони перебувають в своєму гріхові, бо навічно поневолені своїм вибором, який зробили на початку, відкидаючи Бога всупереч правді про найвище і остаточне Добро, яким Бог є сам. Про це пише святий апостол Іван, що «диявол грішить від початку» (1 Ів. 3, 8), бо «був він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому» (Ів. 8, 44).

Вищезгадані слова дозволяють нам зрозуміти природу і величину гріха сатани, який полягав саме у відкиданні правди про Бога, якого він пізнав в світлі розуму і Одкровення як безкінечне Добро, як Любов і саму Святість. А той гріх був тим більший, що більшою була ідеальність і пізнавальна проникливість ангельського розуму, що більша його свобода, а також первинна близькість до Бога. Відкидаючи цю правду про Бога актом своєї вільної волі, сатана стає немовби космічним брехуном і батьком брехні (Ів. 8, 44): сам живе в радикальному запереченні Бога і водночас цю власну, трагічну брехню про Добро, яким є Бог, прагне нав'язати творінню, іншим істотам, створеним за Божою подобою, а особливо людям. У Книзі Буття ми знаходимо точний приклад власне такого оббріхування правди про Бога, яке сатана (у вигляді змія) силкується передати першим представникам людського роду, кажучи, що Бог накладає на людину певні обмеження, оскільки заздрісно стереже свої привілеї (пор. Бут. 3, 5). Сатана схиляє людину, щоб звільнилася з-під цього ярма і стала, як Бог.

У своїй екзистенціальній брехливості сатана стає - як говорить святий Іван - також душогубцем, тобто руйнівником цього надприродного життя, яке Бог з початку прищепив у ньому самому, а також в творіннях, які є за своєю природою є образом Бога: у інших чистих духах і в людях. Сатана хоче знищити життя в правді, життя у повноті добра, надприродне життя ласки і любові. Тому автор Книги Мудрості пише: «А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Муд. 2, 24). У Євангелії але Христос застерігає: «Бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі» (Mт. 10, 28).

Внаслідок гріха наших прародичів цей впалий ангел здобув в певній мірі панування над людиною. Цю науку, яку постійно визнає і проголошує Церква, підтвердив Тридентський Собор у «Декреті про первородний гріх» (пор. D 788 [1511]). Вона виражена в драматичний спосіб у літургії святого хрещення, коли закликає катехумена зректися сатани і його діл. Той вплив на людину, певне панування над розпорядженнями його духа (і тіла), знаходить віддзеркалення в Святому Письмі, де сатана названий князем цього світу (пор. Ів. 12, 31; 14, 30; 16, 11), а навіть богом цього світу (пор. 2 Кор. 4, 4). Крім цього, знаходимо багато інших назв, що вказують на його згубний вплив на людину, такі як Вельзевул або Беліял, нечистий дух, спокусник, злий, врешті Антихрист (1 Ів. 4, 3). До того ж ми знаходимо порівняння до лева (1 Пт. 5, 8), до дракона (у Одк.), а також до вужа (Бут. 3). Поширене й означення диявол - від грецького виразу diaballein (звідси diabolos), що означає: спричиняти знищення, ділити, зводити наклепи, обманювати. Правду кажучи, це все виявляється від початку в діяльності злого духа, якого Святе Письмо представляє як особу, одночасно вказуючи на те, що він не є сам: нас багато - кричать до Ісуса нечисті духи в Геразинському краї (пор. Mк. 5, 9); диявол і його ангели - говорить Ісус в описі Остаточного Суду (пор. Mт. 25, 41).

Святе Письмо, а особливо Новий Заповіт, в багатьох місцях говорить про те, що панування і дія сатани, а також інших злих духів обіймає весь світ. Про це свідчить притча Христа про поле (яким є світ), про добре насіння і про погане, яке диявол засіває немовби бур'ян серед пшениці, стараючись одночасно виривати з сердець те добро, яке в них було засіяне (пор. Mт. 13, 38-39). І звідси також ці численні заклики чувати (пор. Mт. 26, 41; 1 Пт. 5, 8), молитися і постити (пор. Mт. 17, 21). Звідси чітке твердження Господа Ісуса: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою» (Mк. 9, 29). Діяльність сатани щодо людей виявляється перш за все в спокушанні їх до зла. Злий дух старатиметься вплинути на людину, на її уяву, а також на вищі щаблі її душі, щоб відвернути її від Божого права. «Піковим» виявом цієї дії є спокушання самого Христа (пор. Лк. 4, 3-13), в якому сатана старається стати на перешкоді вимогам економії спасіння, які встановив Бог.

У деяких випадках діяльність злого духа має вплив не тільки на матеріальні речі, але може поширюватися також до володіння тілом людини, тоді ми говоримо про поневолення (пор. Mк. 5, 2-9). Не завжди легко окреслити те, що в таких випадках є результатом дії надприродних сил. Церква не підтримує і не може підтримувати тенденції дуже необачного приписування багатьом фактам безпосередньої дії демона. Водночас не може і заперечити те, що сатана, яким керує бажанням шкодити і вести до зла, може вдатися до цього крайнього вияву своєї вищості.

На завершення треба додати слова апостола Івана: «що весь світ лежить у лихому» (1 Ів. 5, 19), які вказують на присутність сатани в історії людства, що посилюється у міру того, як людина і суспільство віддаляються від Бога. Тоді також вплив злого духа може повніше і ефективніше «законспіруватися», що відповідає його «інтересам». Найефективніше може він діяти тоді, коли йому вдається схилити людину, щоб вона заперечила його існування в ім'я раціоналізму або якого-небудь іншого напряму думки, який не хоче знати про його дію у світі. Очевидно діяльність сатани не елімінує вільної волі, а також відповідальності людини, ані також не нівечить рятівної дії Христа. Йдеться тут, радше, про конфлікт між темними силами зла та силою відкуплення. Які глибокі в цьому сенсі є слова, які Христос на порозі своєї муки сказав до Петра: «О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 31-32).

Отже зараз ми розуміємо, чому наш Господь Ісус в такий рішучий спосіб завершує молитву Божого Царства Отче наш, якої Він навчив нас, на відміну від багатьох інших молитов тих часів, нагадуючи нам про те, що в житті ми постійно наражаємося на підступну дію зла. Християнин, звертаючись до Отця в Дусі Ісуса і закликаючи Його Царство, взиває з усією силою своєї віри: «Не введи нас у спокусу, але визволи нас від Зла, від Лукавого. Вчини, Господи, щоб ми не згрішили невірністю, до якої намовляє нас той, який із самого початку був невірний».

Іван Павло II
Катехиза виголошена
13 серпня 1986 р.

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на Milites Christi Imperatoris обов'язкове