Той, хто сьогодні готується до священства повинен розуміти, що його покликання буде здійснюватися у контексті глобальної церкви

30-09-2010

• Категорія:

• Теги:

• УГКЦ |
• інтерв'ю

- Владико, ви щойно повернулися з Патріаршого Синоду, який був присвячений темі душпастирства мігрантів. На цю тему в УГКЦ вже багато сказано. Хотілося б з перших уст почути про конкретні кроки, які Синод зробив для покращення ситуації з нашими емігрантами.

- В постановах Синоду є передбачено кілька груп різних кроків. Найперше йдеться про реорганізацію самої структури, яка опікується нашими емігрантами. До цього часу в нас існував Патріарший Пасторально-місійний відділ, і також Комісія у справах емігрантів. Для того, щоб координувати цей тип служіння, було інтегровано цю Комісію у склад Пасторально-місійного відділу. Наступне рішення було про виховання місіонарів, тобто належну підготовку тих, хто б мав виїхати за кордон, працювати з нашими емігрантами. Було сказано, що на сьогоднішній день, навіть ті священики, які працюють з нашими емігрантами вони не мали докладного виховання, тобто це є «самоуки» у цій справі, і очевидно, що кожен працює відповідно до своєї душпастирської ініціативи і інтуїції, але часами бракує систематичної підготовки, яка б полегшила і зробила ефективнішою цю працю. Тому мова йде про удосконалення програми місійного виховання у самих семінаріях, також формування Місійного Інституту, який допоміг би вишколювати душпастирів і також мова йшла про пропозицію, яка подається рішенням Синоду для того, щоби УКУ створив кафедру Пасторального богослов'я, і очевидно, що ця місійна складова мала б там бути присутня для того, щоб душпастирська діяльність нашої церкви відповідала сучасним потребам, сучасним реаліям, в яких живе наша церква і наші вірні.

- Тобто у майбутньому ці рішення можуть вилитися у певні місійні курси лекцій для семінаристів, чи студентів УКУ?

- На сьогоднішній день уже є розпрацьована річна програма предмету «Місіологія». Також ведеться праця над тим, щоби приготувати викладачів цього предмету, але це є лише теоретична складова, а мова йде про практично-методологічну сторону навчання. Як це буде? Чи це будуть якісь факультативні, літні курси, чи це буде підготовка місіонарів безпосередньо перед тим, як вони виїдуть за кордон - це вже належить до компетентних осіб, які будуть цю програму розпрацьовувати.

- Чи є в УГКЦ професіонали, які могли б викладати цей курс, чи вони, можливо,будуть запрошуватися ззовні?

- Коли мова йде про теоретичний курс, то очевидно, що таких людей ще треба виховувати, але якщо йдеться про практичні речі, то такі люди вже є. Ми маємо багато цікавих священиків, які не один рік душпастирювали серед наших емігрантів. Тому вони, мабуть не тільки допоможуть це організувати, але сподіваюся, що будуть належним чином це виконувати.

- Весною цього року Вас призначили Апостольським Адміністратором єпархії УГКЦ в Аргентині, до цього Ви були єпископом-помічником. Що змінилося в Вашій праці Апостольського Адміністратора, в порівнянні з роботою в уряді єпископа-помічника?

- Як єпископ-помічник я здебільшого займався душпастирськими питаннями. Тому, що мій правлячий архієрей, за станом здоров'я не міг виконувати всіх своїх душпастирських обов'язків і делегував їх мені. На сьогоднішній день на мені лежать не лише душпастирські, але й адміністративні обов'язки. Адміністрація, впорядкування канцелярії, курії, інші види адміністрування теж залежать від мене, від моєї ініціативи, і також людей, які зі мною співпрацюють. Таким чином не лише душпастирство, але й адміністрація єпархії вже лежить на моїх плечах. Тому те слово «Адміністратор» єпархії я б сказав, є дуже влучним і відповідає тим функціям, які я зараз виконую.

- Ви мали у Аргентині філософські й богословські студії у 90-91-му роках. Як єпископ Ви приїхали туди у 2009 році. Які зміни за цей час сталися?

- Зміни сталися дуже великі. З межах одного інтерв'ю годі про все розповісти. Найперше, в Аргентині сталися великі економічні й соціальні зміни. Зокрема, країна пережила два дефолти, які потрясли її економіку, змінили її соціальну структуру, навіть саме суспільство. Багато людей виїхали з Аргентини і багато людей в'їхали в Аргентину. Самі поняття «аргентинська нація», «аргентинський народ» звучить сьогодні по-іншому, ніж в тих часах. В моїх часах, на початку 90-х в Аргентині ще не було четвертої хвилі еміграції, а сьогодні вона є. Саме ці наші брати і сестри стали жертвами тих соціальних і економічних потрясінь. Тому сьогодні ми маємо нашу єпархію з дуже багатьма соціальними проблемами, які потребують спокійного, але дуже серйозного вирішення. Світ міняється, міняються всі країни, в тому числі й Аргентина і міняється так само наша спільнота і наша єпархія.

- Яким чином Ви намагаєтеся зліквідувати недостачу певних літургічних, чи богословських знань у Вашого клиру і вірних?

- Найперше, я намагаюся гідно служити Богослуження, відповідно до тих рубрик, які приписує Устав. Завжди в нашому народі Літургія була джерелом, так само, і навчання, мала той катехитичний контекст. Тоді, сама Літургія, яка служиться має в собі певний дидактичний момент. Очевидно, що не завжди в повному об'ємі всі рубрики можна виконати, з огляду на певні особливості місійного служіння в Аргентині. Коли ти є один, то Архиєрейську Літургію в повному чині неможливо відслужити, а здебільшого коли я відвідую такі найбільш віддалені парохії, де немає священика, то мушу служити один за престолом. Тоді треба виходити з тих можливостей, які дана ситуація тобі надає.

Інша важлива складова - катехитичне навчання. На сьогоднішній день наші священики вже мають розпрацьовану для нашої єпархії програму катехитичного виховання, яка б відповідала нашій духовності і нашому обряду. Тепер ми очікуємо публікації Катехизму УГКЦ, де друга частина є присвячена літургійним питанням. Сподіваюся, що текст цього Катехизму, особливо його літургійна частина прислужиться до оновлення наших катехитичних програми, аби те, що ми служимо в Літургії, було пояснено в катехитичному навчанні. З іншого боку - аби саме те, про що вчиться на катехизації, мало звершення в Літургії.

- Ви є великим ревнителем Східної Літургійної традиції. Ви приїхали в Латинську країну, в клобуку, зі словом «православних», з бородою і т.п. Чи не мали Ви з цим клопотів? Чи не доводилося перевчати людей?

Я не намагався робити нічого нового, чи штучного. Я намагався бути собою. Навіть, коли виникали певні запитання, я чесно відповідав, що так я служив і молився в Україні і в такий єпископський одяг мене одягнули під час моїх свячень. В принципі, великої опозиції, чи спротиву не було, але потребувалося додаткового пояснення. Це по-перше.

По-друге, попри всі тенденції, які пережила наша єпархія в Аргентині, ніколи не переставали наші владики вживати слово «православних». Очевидно, що коли йдеться про іспаномовний переклад літургії, то ми це перекладаємо як «ті що правильно, правдиво ісповідують» Христову віру. Таким чином ми вживаємо слово «православний» не в сенсі конфесійному, а в сенсі віроучительному.

- У Вашій єпархії це вживалося, тому проблем не було. Які б Ви могли дати практичні поради для того, що в певних єпархіях в Україні можна це слово запровадити, а також підняти людей з колін в часі Причастя?

- Я не хочу давати жодних рекомендацій для інших єпархій. Лише зі свого досвіду хочу сказати, що Літургія, чи літургійне життя - це є дуже делікатне питання. Чому? Тому, що воно заторкує певні дуже глибинні струни душі тої чи іншої людини. Очевидно, що грубо рвати ці струни, чи дуже сильно їх натягувати не є дуже второпмо, а часом може бути і шкідливо. Тому я є одно згідний з Блаженнішим, який з цього приводу казав, що треба вчити, виховувати людей, робити їх здатними жити в повноті свою традицію, а для того, їм треба цю традицію представити, треба їм її посвідчити, і навчити їх любити цю традицію, і не відчувати її, як щось, що є загрозою для їх особистого духовного життя, а скарбом, який не тільки потрібно прийняти, але, властиво, його зберегти і передати. Це був той заклик Патріарха Йосифа, яким він звернувся в своєму Заповіті до нашої церкви: « Бути собою». Це є дуже важлива напрямна нашої місії.

Ми знаємо, що буває так, що хлопець якого в семінарії вчили в дусі Східної Літургійної традиції, приходить на парафію, де йому кажуть, що він має служити цілком по-іншому. Він, аби не іти на конфлікт на це погоджується. Людям добре, йому теж не погано, а Літургійна ідентичність втрачається...

Я думаю, що священик, який виховався у Семінарії, де бачив повноту і красу свого обряду, навіть, якщо він потрапить в парафію, де це є неможливе до здійснення, він завжди буде мати у своєму серці взірець, до якого повинен прямувати. Можливо, навіть ціле своє життя. Таким чином, йому потрібно буде не одне покоління людей на цій парафії виховати, виростити для того, щоб цей ідеал, цю повноту церковного життя, яку він перейняв у семінарії можна було б у тій конкретній парафії і повноті здійснювати.

- Час до часу Ви носите на своїх грудях панагія, в якій є дорожна ікона митрополита Андрея Шептицького. На своїй прес-конференції Блаженніший говорив, що беатифікація митрополита підходить до завершення. Чи можете Ви назвати якісь конкретні дати? І яку роль молитви і прохання до Слуги Божого кир Андрея відіграли у Вашому священичому чи єпископському житті?

- Якщо мова йде про мою особисту набожність, чи почитання митрополита Андрея, то я б сказав, що він є покровителем мого священичого життя і служіння. Я пригадую собі, коли я , як молодий священик, якого блаженної пам'яті Патріарх Мирослав-Іван Кардинал Любачівський висилав до Риму на навчання, прийшов у крипту Собору Святого Юра і просив митрополита Андрея про поміч, про захист, про підтримку тому, що я не знав, у які світи я їду, і що зі мною буде діятися. Хочу сказати, що ніколи-ніколи митрополит Андрей мене не залишив. Завжди його рука мене провадила. Пізніше, в тому будинку, де я мешкав у Римі (це є наш будинок при церкві мучеників Сергія і Вакха) я знайшов старовинний портрет митрополита Андрея з його підписом. Цей портрет був надрукований для збору коштів для лічниці у Львові. Цей портрет завжди висів у моїй кімнаті. Фактично, все моє навчання у Римі пройшло перед очима митрополита Андрея. Я завжди співставляв з його особою свої рішення і свою діяльність.

Щодо процесу беатифікації. На Синоді ми прийняли до відома стан процесу. Очевидно, що не всі деталі цього процесу можливо сьогодні подавати до загального відома і розголошувати, але ми всі були приємно вражені, що цей процес дуже серйозно поступає. Сподіваємося, що при належній підтримці і належній молитві всієї Церкви за прославу митрополита Андрея, цей процес буде успішно завершеним. Коли він завершиться - про це треба запитувати постуляційний центр, але ми молимося за те, щоб це сталося якнайшвидше.

- Під час Синоду ви давали веб-конференцію. В її рамках Вам задали питання про інкультурацію. Ви зазначали, що сучасна українська молодь у Аргентині не розмовляє українською мовою. Чи не вважаєте Ви, що ця інкультурація може стати смертю всього українського в українцях Аргентини?

- Ні. Я не вважаю, що інкультурація - це щось, що суперечить українській ідентичності. Є дуже багато моделей способу життя емігранта в чужій країні. І всі ті моделі, які суперечать інтеграції нового мешканця тієї, чи іншої території є негативні. Саме брак інтеграції приводить до культурної смерті. Коли хтось себе ізолює від суспільства, в якому живе, то тоді якщо не він, то його діти, які захочуть у тому суспільстві жити вони не сприймуть, і відкинуть те, що привіз з собою батько чи мати. Тому свого часу Блаженніший для того, щоб будувати і інкультурувати наше життя і діяльність в еміграції запропонував таке гасло : « Інтеграція, але не асиміляція». Саме незрозумілість нашої традиції, якраз і може призвести до повної асиміляції наших людей. Чому? Тому, що незрозумілість спричинить втрату, наслідком якої є асиміляція. Натомість, коли ми будемо перекладати нашу Літургію, будемо інтерпретувати в іспанській мові для слухача тої культури нашу спадщину, то саме це забезпечить життя тої спадщини. Тому, що переклад на іншу мову абсолютно нічого не забере від нашої традиції і обряду, але навпаки - забезпечить йому можливість існування. Тому я думаю, що така інкультурація є потрібна, і вона збереже нашу українську церковну традицію. Очевидно, що коли йдеться про збереження мови і інших елементів культури, то тут потрібно так само послужити в інший спосіб. Тобто Літургія, чи духовне життя не може звестися виключно до якогось середовища навчання мови, тобто до концепту музею. Це мусить бути жива спільнота, де є живе християнське життя. Тоді вона матиме будучність і буде існувати. Але при наших церквах і культурних осередках завжди виникали школи. Школи в яких навчають української мови, культури і т.д. Наприклад, щороку наша церква в Аргентині проводить літні курси українознавства. Ці курси ведуться іспанською мовою. Тобто історію України, історію нашої церкви, навіть наше богослов'я і духовність викладається іспанською мовою, але попри це все там вчать також і української мови. Вчать вишивати, ґердани плести і т.д. Ми намагаємося зберегти все багатство нашої традиції:мовної,культурної, літургійної, але для того збереження використовуємо ті засоби, які є найбільш ефективними в даній країні і в даній культурі.

- Переглядаючи фото і слухаючи Вас розуміється, що інколи в Аргентині під час Богослужінь Ви є одночасно і єпископом, і священиком, і дияконом, і дяком . Яким чином вирішуєте цю проблему?

- Та власне я тут проблеми не бачу(усміхається - прим. авт.). Я думаю, що кожен місіонар використовує всю повноту талантів і дарів, які дав йому Господь Бог. Якщо потрібно співати, а нема кому - ну то потрібно ставати в лавку і співати. Якщо, скажімо потрібно бути маестро церемоній і навчити, як правильно організувати те, чи інше богослуження - то треба навчити. Якщо потрібно очолити якесь богослуження, чи скажімо, якусь зустріч, або конгрес, то потрібно виконувати функції того, хто очолює. Таким чином, я думаю, що виконувати служіння на всіх тих щаблях, воно не входить у протиріччя з єпископською гідністю тому, що коли диякона висвячують на священика, він лишається дияконом на все своє життя. Так само єпископ лишається завжди священиком, хоча має повноту того священства. Таким чином на місійних територіях не лише єпископ, але й священик є і шофером, і будівельником, і катехитом, і вчителем української мови і культури, і організатором церковного співу, і втому числі є тим, хто уділяє Святі Тайни і народжує людей до нового життя в Бозі.

- На своїй конференції в ЛДС ви заторкнули серйозну проблему, яка зараз, на жаль, шириться не лише Аргентиною, але й Європою, і повільно підбирається й до України - це питання реєстрації так званих «одностатевих шлюбів» і, фактично, заборона їх критикувати - так звані «закони про толерантність». З Вашого досвіду одного з найкращих світових моралістів що можете сказати? Як з цим боротися і чи взагалі все настільки темно й безперспективно, чи є ще надія, що все буде інакше?

- Тут якісь узагальнення робити є досить важко. Назагал можна сказати, що це такий дуже потужний наступ безбожної культури на християнську мораль, і на Христову церкву взагалі. Тому, що такого типу моральні збочення не є нічим новим. Це існувало ще в Стародавній Греції, і це було оздоровлено в тих культурах Європи, в момент їхньої євангелізації. Тепер, коли сучасна культура дехристиянізується, відбувається процес секуляризації, коли сучасна людина відкидає, або викидає Бога зі свого життя, очевидно, що тоді сенс її морального життя цілковито міняється. Тобто добрим є те, що приносить мені якесь задоволення, якусь насолоду. Це так званий «моральний релятивізм», про який сьогодні так багато говорить Святіший Отець. Католицька церква у цілому світі, в тому числі і в Аргентині намагається усіма можливими способами протистояти цьому. Вже знаючи про такі законопроекти наша церква активно противилася цьому, проводячи різного роду диспути, навіть маніфестації. І вже тоді, коли цей законопроект був прийнятий до розгляду, по цілій Аргентині, у кожному місті під проводом католицьких мирянських організацій, з благословення владик відбувалися потужні і численні акції протесту. До тих акцій долучалися також євреї і протестанти. Католицька церква на цю тему не мовчала, не мовчить і не мовчатиме ніколи! Незважаючи на ті переслідування, які, можливо, на неї чекають.

Але справа в тому, що за тими рішеннями влади стоять зовсім неморальні й недемократичні причини і цінності. Здебільшого - це якась матеріальна вигода для держави, чи якісь інші речі. Узаконення такого типу співжиття суперечить самій демократії. Адже у будь-якій країні такого типу люди є абсолютною меншістю, і маніпулювати, чи зневажати позицію абсолютної більшості у демократичному суспільстві є проти законів і правил самої демократії. Тому після цього голосування, я у своєму слові до наших людей сказав, що такого типу рішення є проти природи людини, проти здорового глузду і проти демократії. Воно є антиприродне, антираціональне і антидемократичне. Якщо такі речі діються, то це означає, що у тій країні немає ні демократії, ні пошанування до людської істоти, як такої, і взагалі бракує здорового глузду.

- Зараз Вашим єпископським осідком є Буенос-Айрес. Чи мали Ви можливість спілкуватися з пані Кіршнер? ( Крістіна Кіршнер - президент Аргентини - прим авт.) Якщо так, то про що говорили?

- З пані Кіршнер я не спілкувався, але католицький єпископат мав кілька зустрічей з нею і мова йшла про католицьке бачення побудови справедливого суспільства, яке було б побудоване не на конфронтації, але на засадах служіння, яке повинна виконувати кожна влада стосовно свого народу.

- Кілька років тому анонсувалася можливість створення Митрополії у Латинській Америці. Наскільки зараз ми є до цього близькі? Чи це плани на далеку перспективу?

- Митрополія - це певний плід розвитку церкви. Кожна церковна провінція, якщо вона розвивається, то рано чи пізно плоди її розвитку з'являються. Очевидно, що ми у Південній Америці, як і всі церковні достойники працюємо на розвиток нашої церкви. Коли ці плоди з'являться - побачимо ( усміхається - прим. авт.).

- Ви, з позиції досить нечастих візитів до України, можете більш об'єктивно оцінити зміни, які тут відбуваються. Нещодавно Ви взяли участь у святкуванні 10-ліття Стрийської єпархії, крім того Ви народилися і виросли у Стрию. Які зміни в цій єпархії Ви можете відзначити?

- Я б сказав, що Стрийська єпархія після часу свого становлення поступово переходить у період свого розквіту. Саме святкування і духовне піднесення, яке там панувало, також віднадження тих скарбів - багатьох чудотворних ікон, копії яких було обнесено Стриєм в часі святкування, воно свідчить про дуже багато позитивних речей. Я тішуся розвитком Стрийської єпархії, з приємністю і вдячністю згадую діяльність владики Юліяна Ґбура і бажаю владиці Тарасові Сеньківу, теперішньому Апостольському Адміністратору гідно продовжувати справу свого попередника і плідно працювати, що ця єпархія щораз більше розквітала.

- Питання про Ваш особистий життєвий вибір. Як визріло Ваше рішення про прийняття священства у безженному стані?

- Те рішення було прийняте ще тоді, коли наша церква була переслідуваною і в той час бути одруженим священиком в переслідуваній церкві було досить непросто. З іншого боку, в певний момент я просто відчув таке покликання, бути цілковито посвяченим Богові і це покликання найкраще реалізується в такому стані. Тому такий крок був зроблений. Це були особисті причини, це були обставини церкви і так само відчуття Божої волі, Божого задуму щодо тебе. І перше, і друге, і третє, підсумувавшись дало можливість дуже природно і вільно обрати цю дорогу.

- Чи можете згадати осіб, які були покликані до священства чи монашества дивлячись на Вас? Чи можете назвати себе посередником таких покликань?

- Чесно кажучи, я ніколи не намагався нав'язувати комусь якусь дорогу, або той чи інший вид покликання. Я лише намагався допомогти людині збагнути Божий задум щодо неї. Вибір про стан, одруження чи не одруження людина повинна зробити сама. Я завжди намагався на прикладі власного життя посвідчити ту радість і те особисте щастя, яке переживаю я, як неодружений священик. Очевидно, що це є найкращий спосіб, найкраще заохочення і найкраще посередництво, яке людині можна дати. З нашої Семінарії у Львові вийшло багато неодружених священиків. Можливо кожен з них, дивлячись на життя кожного неодруженого священика, якого зустрічав отримав якесь заохочення і за його посередництвом став на цю дорогу.

- Є брак священиків для праці на місійних теренах. Цей брак зумовлений тим, що ті землі потребують целібатів. Як Ви думаєте яке вирішення цієї проблеми? Робити наголос на виховання місіонарів-целібатів у семінаріях, чи добиватися того, що на місійні терени кликали служити одружених священиків?

- Я б на це питання відповів трошки по-іншому. Найперше - ми повинні сьогодні направду бачити і доцінювати, що кожне покликання яке Господь Бог дає церкві - це є справді великий дар для церкви, і ми, як церковна спільнота повинні допомогти це покликання розвинути. Особливо це відчувається на Заході, де кожний юнак чи дівчина, які приходять до Семінарії чи монастиря дійсно для нас є величезним скарбом. Тоді, коли нема масовості більше доцінюється кожний випадок зокрема. Тому, коли мова йде про Україну, нам треба зрозуміти, що всі ті покликання, які Господь Бог дає церкві - це є велика відповідальність. Безперечно, що виховання у монастирі чи в семінарії - це виконання цього обов'язку прийняти дар покликання, який Господь посилає своїй церкві. Виховувати покликання потрібно, скеровуючи його до тих конкретних обставин, в яких сьогодні те покликання нам дароване. Бо кожний дар покликання дається в конкретних історичних обставинах, в контексті тих душпастирських викликів, у яких живе сьогодні церква. Тому місійне виховання, сьогодні є одною з важливих складових виховання, як такого. Адже сьогодні наша церква є церквою глобальною, яка живе у цілому світі. Тому той, хто сьогодні готується до священства повинен розуміти, що його покликання буде здійснюватися у контексті глобальної церкви. Це означає, що той семінарист, який сьогодні приходить до семінарії він, правдоподібно, буде звершувати своє служіння далеко поза межами тої конкретної землі, міста чи села, де він народився. Я думаю що це - одна із важливих складових того місійного виховання.

Друге питання - це виховання покликань до одруженого, чи неодруженого стану. Тут потрібно сказати, що і один стан і інший є дуже потрібним для церкви. На сьогоднішній день існують такі душпастирські контексти, де не можна прийняти одруженого священика. Це є об'єктивні реалії. А це означає, що це і є той історичний контекст, до якого Господь Бог посилає той чи інший дар покликання. Тому, коли мова йде про період розрізнення покликань, про це треба чітко і ясно говорити, не форсуючи і штучно не схиляючи до того, чи іншого покликання. Саме в тому делікатному моменті лежить правильність чи неправильність, ефективність чи неефективність виховання у семінарії. Є також інші контексти, де краще собі дають раду одружені священики. Зокрема, коли йде мова про нашу східну діаспору.

Таким чином, я думаю, що кожне покликання, яке Господь Бог дарує своїй церкві є потрібне, але воно має бути скероване в те місце, де його найбільше Господь Бог потребує, і для якого посилає. Коли я минулого року святив священиків у Аргентині, я їм говорив, що їхнє священство - не лише ваша особиста заслуга,бо священство є Божим даром, і сьогодні Господь Бог дарує вас, як священиків для своєї церкви не тому, що ви гідні свого дару, а тому, що плач божого люду досягнув до вух Господніх. Можливо в тій, чи іншій стороні Земної кулі є віруючі люди, які день і ніч кличуть до Господа Бога і просять священика. Сьогодні Господь Бог покликає дуже багатьох саме з огляду на плач, мольби і очікування тих людей. Тому-то церква сьогодні так само повинна почути голос тих людей і скерувати тих священиків там, де люди потребують.

- Наостанок. Що Ви, через призму Вашого багаторічного служіння в семінарії, могли б побажати нашій спільноті?

- Я б хотів побажати спільноті Львівської Духовної Семінарії, щоби всі ви сьогодні усвідомили, що так як наша церква є глобальною, тобто орієнтованою на душпастирські потреби всесвітнього масштабу, так і Львівська Духовна Семінарія повинна усвідомлювати себе, як глобальна семінарія, на яку сьогодні дивляться, як на певний взірець дуже багато семінарійних середовищ у цілому світі. Наші семінаристи в Аргентині дуже живо відслідковують моменти вашого життя, зокрема літургійного, також навчальний і виховний процес. Я так думаю, що на майбутнє Львівська Духовна Семінарія має стати центром всецерковного виховання до священства. Тому-то отаке відчуття себе у серці глобальної церкви надасть нові горизонти, нові перспективи для виховання, для підготовки священства тут у Львівській Духовній Семінарії.

- Щиро дякую Вам за розмову і прошу Вашого архієрейського благословення.

- Хай Бог благословить: Отець, Син і Дух Святий. Амінь!

Розмову вів бр. Володимир Мамчин,

Медіа-Центр Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове