Категорії

Search

Tags

Військове капеланство в Українській Галицькій Армії

31-10-2010

  • Категорія:


Сучасні Збройні Сили та інші силові структури України є стрижнем країни, і проблема їх розбудови та підготовки, розумного використан-ня для захисту нашого державного суверенітету є важливим завданням уряду і Верховної Ради, а також військово-історичної науки, партій та громадських об'єднань, релігійних громад.

За останні 10 років в деяких підрозділах і навчальних закладах силових структур України, виправних колоніях Міністерства юстиції побудували каплички, церкви. Також запрошують священиків різних конфесій на проведення релігійних обрядів, урочистих ритуальних свят на прийняття Присяги та випусків після закінчення навчальних закладів. Проте державно-юридичний статус капеланів ще не відпрацьований ні в Міністерствах та відомствах силових структур, ні в Кабінеті Міністрів. У зв'язку з цим пропонуємо читачам ознайомитись із досвідом функціонування Служби преподобництва в Збройних Силах Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), який, без сумніву, знадобиться нинішньому українському війську. На всіх етапах багатовікової історії українського народу церква відігравала важливу роль у духовному житті суспільства. У складних умовах довготривалого національного і соціального гноблення виховна і просвітницька діяльність церкви значною мірою сприяла збереженню українського народу як нації.

У житті західних українців чільне місце посідає Греко-католицька церква. Саме Українські священики Галичини наприкінці ХVIII ст. - у першій половині XIX ст. започаткували історичну епоху національного відродження. Слід відзначити, що західноукраїнське населення відповідало своїм духовним наставникам довірою й визнавало їх провідниками громадсько-політичного життя.

Найбільш наявно це виявилося в період визвольних подій 1914-1920 рр. З перших днів заснування окремої національної військової формації - Легіону Українських Січових Стрільців (УСС), його воїни стали об'єктом піклування Греко-католицької церкви. Безпосередньо у стрілецьких лавах діяли патріотично налаштовані авторитетні польові духівники оо. А. Пшепюрський, М. Їжак, Ю. Фацієвич, у лічниці - о. П. Боднар. 27-28 жовтня і917 року запільні частини Легіону УСС - Кіш і Вишкіл у Розвалові - відвідав митрополит Андрій Шептицький, який урочисто освятив прапор Українських Січових Стрільців. Греко-католицьке духовенство брало активну участь у Першолистопадовому 1918 р. зриві в Галичині та в будівництві незалежної ЗУНР. "Як настав лагідний час, по першій світовій війні, 1918 року, українське католицьке духовенство в Галичині стануло щиро в ряди будівництва "своєї хати", Української Держави", - згадував активний учасник тих подій о. Іван Лебедович.

Перші наради, перша підготовка до переобрання влади на місцях проходили в більшості випадків у "священичих домах". Низка видатних діячів української католицької церкви, зокрема митрополит А. Шептицький, єпископи Й. Коциловський і Г. Хомишин, протоігумен П. Філяс (чин св. Василія Великого), о. А. Бандера (батько провідника ОУН Степана Бандери) та інші увійшли до складу вищого законодавчого органу республіки - Української Національної Ради. А коли внаслідок агресії з боку Польщі розпочалася Українсько-польська війна 1918-1919 рр., до лав молодої Галицької армії добровільно стали десятки священиків, які на службі польового духівництва піднімали бойовий дух стрілецтва, ділили з ним всі незгоди фронтового життя.

Перші українські польові духівники - греко-католицькі капелани, або фельдкурати - з'явилися в австрійській армії невдовзі після "весни народів" 1948 р., коли було впроваджено загальну 3річну військову повинність. Українські вояки становили тоді подекуди цілі полки. ініціатором акції став посол австрійського парламенту о. Г. Шаюкевич, радник Міністерства освіти й віросповідань у Відні в 1848-1865 рр. Фельдкурати носили військову форму, мали звання капітанів і підпорядковувалися польовому деканові (у званні майора), який був при штабі частини. По службі всі українські капелани підлягали польовому єпископові австрійської армії (римо-католику), а в обрядових справах - своїм галицьким греко-католицьким єпископам.

Отже, з вибухом першої світової війни, згідно з існуючим порядком, по Легіону УСС покликано польового духівника. Ним став уроженець Яворова на Львівщині о. декан Андрій Пшепюрський. Десятки українських капеланів служили в українських частинах на російському, албанському, сербському та італійському фронтах першої світової війни.

Польові духівники Галицької армії, яка творилася і розбудовувалася у вогні українсько-польської війни за незалежність ЗУНР, перейняли і примножили кращі традиції капеланів Легіону УСС. Близько сотні їх у різні часи в бойових лавах корпусів, бригад і полків, у запасних частинах і шпиталях самовіддано виконували історичну місію галицького духовенства у битвах на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Більше за 40 священиків-патріотів загинуло.

З перших днів утворення збройних формувань Галицької армії до її бойових груп, куренів, Окружних Військових Команд прийшли добровільно або були запрошені комендантами десятки священиків-патріотів, які й стали першими польовими духівниками. інші ж добровільно обслуговували дислоковані у їхніх місцевостях фронтові частини та армійські структури запілля.

Отож у листопаді-грудні 1918 р. вони розгорнули активну роботу в царині патріотичного виховання і піднесення морального стану українських стрільців і старшин. Серед багатьох духівників відзначимо польового духівника українського війська у Львові часів битви за місто о. О. Стефановича, сокальського пароха о. В. Левицького, пароха о. М. Яворова на Львівщині о. Т. Чайківського, який організував і очолив оборону Львова в момент загрозливого прориву до нього польського загону.

У процесі розгортання військового будівництва утворюється чітка структура служби польових духівників УГА. Оскільки значна частина духівників проходила службу у царському війську й мала військовий досвід, за зразок було взято організацію служби в австрійській армії. "Першими польовими духівниками в рядах УГА, - згадував о. В. Лаба, - були українські духівники, які тривалі роки прослужили капеланами при українських частинах австрійської армії і в Легіоні УСС, а в хвилі розвалу Австрії находилися в Галичині або поблизу Галичини. Вони перевели організацію польового духівництва УГА на австрійський зразок. Початковий і невистачаючий стан польового духівництва УГА згодом поповнили українські капелани австрійської армії, які поверталися з далеких фронтів або з воєнних полонів, та духівники, які погоджувалися добровільно".

Слід визнати, що інститут польових духівників з усіх формацій українського війська Збройних Сил Центральної Ради, гетьманської Української Народної Республіки існував лише в Галицькій армії. Ця відмінність, безумовно, позитивно позначилася на морально-бойових якостях особового складу. Сучасники неодноразово відзначали перевагу Галицької армії над арміями супротивників. Зрештою, бойові дії на польському, більшовицькому й денікінському фронтах підтвердили дані ними високі характеристики.

Організаційна схема польового духівництва в Галицькій армії була визначена Державним Секретаріатом Військових Справ (ДСВС) 1 січня 1919 р. Тоді на базі відділу духівництва було засновано вищий орган - Зарядче Преподібництво. Наказом військового міністра ЗУНР, полковника Д. Вітовського Преподібником ДСВС призначено 34-річного священика, уродженця Рогатинщини, колишнього польового духівника Легіону УСС о. Миколу Їжака, висвяченого 1911 р. митрополитом А. Шептицьким (помер за Збручем під час епідемії тифу в грудні 1919 р.). О. М. Їжаку було підпорядковане новостворене Польове Преподібництво Начальної Команди Галицької армії (ВКГА), очолюване недавнім капеланом австрійської армії 36-літнім о. А. Калятою. У складі штабів галицьких корпусів створено референтури духівництва, яким підпорядковувалися відділи духівників бригад. Вони безпосередньо обслуговували стрілецькі курені й сотні, інші підрозділи бригади.

Подальші накази й розпорядження ДСВС і Преподобництва від 4, 11, 24, 28 лютого, 1 березня, 22 квітня 1919 р. визначали обов'язки і компетенції всіх структур польового духівництва. Зокрема, згідно з наказом Преподібника ДСВС о. М. Їжака від 4 лютого 1919 р., йому безпосередньо підлягали Преподібництво НКГА, служби польового духівництва Окружних Військових Команд, старшинських шкіл, Кошів, Вишколів і шпиталів, тобто усіх військових частин і закладів запілля. Прерогативою Преподобництва ДСВС було загальне керівництво діяльністю духівників, їх забезпечення, вирішення кадрових питань: прийом на службу і звільнення, перенесення на інше місце служби, надання відпустки терміном більше двох тижнів, присвоєння звань - на внесок Польового Преподобництва. У заключній частині згаданого вище наказу о. М. Їжак зазначав: "До Вас Всечесніші Панотці, які стоїте від початку боротьби рука в руку з українським стрільцем-козаком, з осібним зазивом звертатися не треба. Якщо у Вас серця горять правдивою любов'ю до України, до сього віками поневоленого українського народу, не Ви, а та любов гаряча говоритиме й ділатиме. Праці же Вашій хай благословення зішле Предвічна Любов та Пречиста Мати".

Посилаючись на розпорядження ДСВС окружним і повітовим військовим командам 2 лютого 1919 р., 3арядче Преподібництво видало наказ - конфісковані під час роззброєння австрійських військових частин польові каплиці, церковні атрибути, метрики, бланки інших документів негайно надіслати до Станіславова. Водночас наказано усім своїм службам доповісти про наявність польових каплиць у кожній військовій частині та закладах Галицької армії. У наказі від 24 лютого 1919 р. "Про Великодню сповідь і загальне розгрішення українських козаків" преподібник ДСВС розпорядився польовим духівникам усіх військових формацій у порозумінні з командантами розпочати Великодню сповідь для жовнірів, які відходять до бойових дій, вже від першої неділі посту; детально роз'яснювалося, як організувати і проводити вказані заходи.

Зарядче Преподібництво ДСВС постійно піклувалося про підготовку поповнення польових духівників для Галицької армії. Для цього залучалися богослови, які проходили службу старшинами, підстаршинами і стрільцями. Згідно з пропозицією Преподобництва від 28 лютого 1919 р. заступник військового міністра ЗУНР П. Бубела видав наказ командирам корпусів, бригад та інших військових частин і закладів, щоб усіх богословів, які закінчили до війни навчання (богословські студії) і здатних до військової служби, без зброї направити до Преподібництва ДСВС для висвячення. На основі розпорядження ДСВС від 18 березня 1919 р. усім богословам надавалася відпустка до Станіславова для завершення другого року навчання.

Розпорядження ДСВС від 22 квітня 1919 р. (за підписами полковника Д. Вітовського і Преподібника М. Їжака) для польових духівників впроваджено новий однострій, зокрема "духовний жупан по коліна, в часі війни із сукна польової краски, в часі миру з чорного сукна, шапка, штани і плащ, як у старшин". Між іншим, на основі розпорядження ДСВС від 20 лютого 1919 р., польовим духівникам у порозумінні з відповідними військовими начальниками дозволено вінчати і стрільців, за винятком неповнолітніх, для яких необхідний був спеціальний дозвіл військового міністерства.

Іменування польових духівників здійснювала Рада Державних Секретарів згідно зі спільними представленнями військового міністерства і Зарядчого Преподібника. Впроваджено два ступені: Преподібника (VII і VIII рангів) та польового духівника, які у правах були зрівняні із старшинськими (сотник-отаман). Так, розпорядженням 33 від 1 березня 1919 р. було іменовано Преподібником VII рангу о. і. Озімкевича, Преподібником VIII рангу о. Д. Панасевича і польовими духівниками 16 священиків, серед них оо. В. Галайчук (3-тя Бережанська бригада), Й. Бала (Гірська бригада), М. Твердохліб (9-та Волзька бригада), В. Опарівський (8-ма Самбірська бригада) та інші. Розпорядженням диктатора ЗУНР Є. Петрушевича від 1 серпня 1919 р. іменовано Преподібником VIII рангу о. Т. Ткачука, а 31 серпня - Преподібником VIII - о. Т. Горпинського (7-ма Львівська бригада) і В. Полеха (3-й галицький корпус).

Аналіз наказів і розпоряджень ДСВС і Зарядчого Преподобництва свідчить про надзвичайно широке коло питань діяльності інституту польових духівників. Одним з найбільш відповідальних гуманних обов'язків було ведення обліку полеглих вояків, організація їх поховань і влаштування стрілецьких цвинтарів.

Протягом усієї війни командування Галицької армії, усвідомлюючи виховне значення ритуалів поховання, будівництва пам'ятників на честь героїв, які віддали життя в боях за незалежність Батьківщини, постійно дбало про вшанування полеглих вояків, піклувалось про їхні родини.

Слід зауважити, що таке ставлення було традицією, успадкованою від Легіону Січових Стрільців. Упродовж першої світової війни його командування проявляло піклування про дотримання ритуалів поховань, що відбувались за участю польового капелану, стрільців, здебільшого з оркестром. На кожній могилі ставили хрест з таблицями, на місці колективних поховань насипали високі могили-кургани зі стрілецькими березовими хрестами. Протягом всієї війни не було ні однієї безіменної могили, ні один стрілець не пропав без вісті. Ще й сьогодні, незважаючи на руйнування в роки польської окупації і радянської влади, на Маківці, Ключі, Янівському цвинтарі у Львові, на Поділлі збереглися стрілецькі цвинтарі. По відновленню та зберіганню могил сумлінно і активно працює громадськість та державна адміністрація м. Львова.

Отож цілком природним був наказ військового міністра ЗУНР від 24 лютого 1919 р., який регламентував порядок поховань і вшанування полеглих. "Упавші в бою за Вітчизну віддають їй і кожному з нас та наступним поколінням найбільшу послугу. Тож Вітчизна і ми мусимо сплатити свій борг-повинність супроти наших борців-героїв", - говорилося в ньому. Наказ зобов'язував усіх комендантів і польових духівників Галицької армії докладати зусиль, аби ні одне поховання "не загинуло для наших поколінь". Для цього усіх полеглих слід ховати на спеціальних "козацьких кладовищах" у полі або при місцевих цвинтарях у найкращих місцях. Вимагалося кожного старшину і стрільця хоронити в окремих могилах, на яких обов'язково ставити хрести з металевими таблицями. До свідоцтва про смерть належало докладати карту або схему із зазначенням місця поховання. "Ми всі живучі зобов'язані сплатити наш борг супроти погиблих товаришів наших, зв'язаних нерозривною, непоборимою силою - любов'ю України", - підсумовував цей наказ, характерний для порядків, які існували у Галицькій армії.

13 квітня 1919 р. армійська газета "Стрілець" опублікувала наказ НКГА щодо порядку поховань в українському війську. Згідно з ним, на похороні, крім польових духівників, повинні бути присутніми безпосередні командири полеглого, почесний ескорт - для старшин - півсотня, а для стрільців - чета зі зброєю для здійснення залпів у момент поховання. Наказ вимагав, щоб про загибель і місце поховання повідомляли сім'ї (цього ніколи не робили в Червоній армії), ховали полеглих на спеціальних військових цвинтарях. Дані про полеглих і місця поховання заносили у місцеві церковні книги (цей досвід теж не був перейнятий радянською владою). Впроваджено день 7 червня поминальним днем пам'яті всіх полеглих вояків. У цей день наказано влаштовувати на військових цвинтарях і могилах панахиди, інші масові заходи.

Визначними є накази від 4 і 24 лютого 1919 р. "Всі духівники Українського Війська мусять, - вимагав Преподібник ДСВС 4 лютого, - як насовісніше вести метрики смерті упавших в бою вояків так галицьких, як і наддніпрянських, а також членів ворожої армії".

Схвально був прийнятий стрілецтвом наказ ДСВС "Про поховання полеглих воїнів і улаштування стрілецьких цвинтарів" від 24 лютого 1919 р. "Упавші в бою за Вітчизну віддають не тільки їй, але й кожному з нас та наступним поколінням найбільшу прислугу. Тож Вітчизна й ми мусимо сплатити свій борг супроти наших борців-героїв, - писав заступник військового міністра П. Бубела. - Могил козацьких все більше і більше: то в чистому полі, то на сільських чи міських кладовищах. А щоб ні одна з них не загинула для наших поколінь, духівники Українського Війська подбають, аби:
1. Убитих - оскільки відносини на фронті дозволяють ховати на спеціальному козацькому кладовищі, заложеному - чи на полі, чи на сільських та міських кладовищах, обравши для цього найгарніше місце. Хоронити кожного убитого осібно. Могила мусить бути зазначена хрестом із таблицею, на котрій подане має бути ім'я і прізвище, рік народження і дата смерті. На допомогу духівникові призначають команди з бойових частин.
2. В містах, в яких знаходяться українські лічниці, команда міста в порозумінні з духівником лічниці подбають негайно про виготовлення відповідних хрестів на всі козацькі могили, які находяться на міських кладовищах, з написом і числом могили, вибитим на блясі. А також виділять частину кладовища виключно на українські могили.
3. Духівники бойових формацій в метриках смерті в "увазі" подаватимуть карти положення могил, духівники лічниць - положення "Козацького кладовища". Аби духівники могли виконати своє завдання, мусять усі команди допомогти їм у всьому, пам'ятаючи, що ми, живучі, зобов'язані сплатити свій борг супроти погиблих товаришів наших, зв'язаний з ними нерозривною непоборною силою - любов'ю до України".

Вважаємо за необхідне так детально висвітлити організацію цих заходів, пов'язаних з діяльністю командування Галицької армії і польового духівництва, ще й для того, щоб порівняти з ганебним порядком обліку полеглих і організацією їх поховань у Радянській армії часів другої світової війни. Останні статистичні дані свідчать про те, що в роки війни пропало без вісті 4 мли. 559 тис. радянських солдат, сержантів і офіцерів. З них понад 500 тис. полеглих безпосередньо в боях, ще й сьогодні невідомо, коли й де загинули та поховані, чи поховані взагалі. Щороку знаходять тисячі останків невідомих воїнів Радянської армії, їх трагічна доля - наслідок ставлення радянської системи вищого воєнного командування особливо в таборах ГУЛАГу, до своїх вояків.

Значною подією в житті й діяльності Греко-католицької церкви, і, зокрема, військового духовенства Галицької армії став з'їзд духовенства ЗУНР у Станіславові 7-8 травня 1919 р. У ньому брало участь понад 200 священиків, польових духівників, діячів церкви на чолі зі Станіславським єпископом Г. Хомишним.

Не підлягає сумніву величезний позитивний вплив Греко-католицької церкви, її військових священиків на особовий склад Галицької армії. Їх заходи богослужіння, особливо на фронті, справляли велике враження на вояків і викликали піднесення патріотичних почуттів. "У Велику Суботу запросив місцевий о. д-р Василь Левицький наш курінь для участі у Воскресній Утрені в парахіяльній церкві св. Петра і Павла, - згадував колишній поручник залоги прифронтового Сокаля на Львівщині про богослужіння на Великдень 1919 р. - Ми влаштували перед церквою, при гарній погоді, військову нараду під час обходу. При першому співі "Христос Воскрес" віддали обі сотні трикратну почесну сальву пострілів, а з тисячної групи сокольських парафіян і наших бійців понеслась могутнім голосом радісна воскресна пісня "Христос Воскрес із мертвих", і була це найсвітліша хвиля з нашої служби при УГА, коли ми бодай раз у житті могли заспівати пісню "Христос Воскрес" на волі, у своїй незалежній Галицькій Державі, як колись наші предки ще перед 570 роками співали".

Плідна й ефективна душепастирська виховна робота польових духівників Галицької армії визначалась їх особистими якостями, насамперед патріотизмом, високою моральністю, відповідальним ставленням до свого обов'язку, готовністю до самопожертви задля ближніх. У період страшної епідемії тифу, восени 1919 р. - взимку 1920 р., польові духівники постійно перебували серед хворих стрільців у тифозних лічницях і бараках. Це були не лише польові духівники бригад, шпиталів, але й вищі чини ієрархії армійського духовенства, такі, як референт 1-го корпусу о. Яким Фешак, референт 2-го корпусу о. Петро Кашуба, Начальний духівник УГА О. Микола Їжак.

Отець Яким Фешак був широко відомий у Галичині насамперед тим, що в 1910 р. й до початку першої світової війни редагував заснований митрополитом Андрієм Шептицьким часопис "Місіонер", що поширювався в Галичині й далеко за її межами. "В часі українського зриву видавав часопис "Україна", - згадував о. і. Лебедович. - Покликаний як польовий духівник УГА при Команді Воєної Округи Жовква-Рава Руська-Сокаль, переїхав на постій до Камінки Струмилової". На фронті був дуже відважний. В боях під Доброчином, серед розривів шрапнелі і гранат, дня 7-го січня 1919 р., і серед стрілянини під Волею Висоцького, дня 8-го січня 19і9 р., в часи Різдвяних Свят, ходив о. Фешак до стрільців на фронт. Стрільці називали його "Монах-Лицар". Згодом о. Я. Фешак очолив провід польового духівництва 1-го галицького корпусу. У період епідемії тифу часто відвідував шпиталі. Відтак захворів і помер 12 лютого 1920 р. Службу Божу на похованні справив польовий духівник 6-ї Равської бригади о. Теодор Чайківський, не менш відомий в УГА як священик і член Української Національної Ради.

Отець Т. Чайківський знаходився у війську з початку його заснування. "День і ніч працював о. Теодор Чайківський, займаючись дуже часто справами чисто військовими, - писав про польового духівника колишній стрілець Т. Наконечний. - День і ніч ходив по кожного стрільця, зокрема пояснюючи потребу боронити рідну хату. Ні на хвилину не зраджувався різними неприємностями, а своїми гарячими, патріотичними проповідями ворушив пущу. Всю свою силу і весь труд, все знання і життя жертвував для ідеї, для котрої горіла його щира, високоблагородна душа". Не було в цілій бригаді жодного чоловіка, котрий не любив би його як батька і товариша: чи то в бою, чи то в спокої, в біді чи серед достатків, в здоров'ї чи в хворобі". Патріот загинув у бою з більшовицькою кіннотою у Жмеринці 2 травня 1920 р.

Серед тих душепастирів, які невтомно працювали безпосередньо в стрілецькій гущі, був польовий духівник Бережанського Кошу о. Омелян Ковч. "Ще молодий тоді о. Ковч був повний енергії та сил, - згадував колишній старшина УГА Р. Долинський. - Не було кутка в Коші, де б наш духівник не появлявся кілька разів на день. Не було відтинку розгалуженого життя Коша, в якому наш духівник не брав би відповідної участи. Кожного ранку, після відслуження Божественної Літургії, о. Ковч поспішав до шпиталя, що був уже наповнений раненими учасниками боїв за Львів. Щодня можна було бачити його на полі вправ, в канцелярії, в магазинах, де він полагоджував скарги окремих частин чи вояків. Він завжди знаходив час вислухати різноманітні жалі вояків та спосіб полагодити їх - радше своїм авторитетом та здібністю. Для тодішнього коменданта Коша, отамана П. Бігуса, о. Ковч був чи не найкращим помічником у виховній праці".

На відміну від фельдкураторів австрійської армії, діяльність яких обмежувалася чисто релігійними справами, польові духівники Галицької армії втручалися у всі ділянки військової служби й побуту. Вони дбали про матеріальне забезпечення, організацію подарунків для вояків і поліпшеного їх харчування під час релігійних свят. Так, о. Ковч зібрав подарунки і особисто очолив делегацію до фронтових частин для вручення їх стрільцям на Великдень 1919 р. Польовий духівник о. М. Яросевич зібрав у Коломиї 4000 крон для стрілецьких вдів і сиріт вояків 24го полку ім. П. Дорошенка. Польові духівники були здебільшого ініціаторами створення при частинах бібліотек, вони брали активну участь у культурно-освітній діяльності. Так, польовий духівник 9-ї Волзької бригади о. іван Каприян, котрий ще до війни був організатором читалень "Просвіти" у Равщині та Немирівщині, керував філією "Просвіти", організував духовний оркестр, компонував пісні, брав участь у діяльності "Соколів" і "Січей". Навесні 1920 р. він потрапив у катівні ЧК. Згодом, кинутий у сибірський концтабір, загинув. Його долю розділили сотні колишніх вояків УГА на чолі з командирами корпусів Г. Коссаком і О. Микиткою, великий гурт галицьких громадських, політичних і культурних діячів, що стали жертвами сталінських репресій 20-х - 30-х рр. у радянській Україні.

В усій Галицькій армії добре знали і справедливо шанували напевне найстаршого за віком польового духівника - 55-річного о. Володимира Гинилевича, колишнього пароха с. Тисова на Перемищені, активного національно-патріотичного діяча. Свого часу він у рідному селі побудував українську школу, читальню "Просвіти", осередок "Січі", Народний дім, нову муровану церкву. Завдяки йому село дало Легіону УСС десятьох вправних вояків. З самого початку війни о. В. Ганилевич одним з перших подався до війська разом з синами: іваном, Ярославом, Костянтином і Степаном, що згодом стали старшинами УГА. О. Ганилевича було призначено польовим духівником великого шпиталю у Стрию при штабі 3-го корпусу. Коли армія відходила за Збруч, єпископ Г. Хомишин пропонував йому залишитися у єпархії. Але духівник відмовився: "Там, де мій народ і мої чотири сини, там і я", - відповів патріот. Він залишався у лавах борців за волю України до грудня 1919 р. У грудні 1919 р. помер від тифу під Кам'янцем-Подільським.

Після переходу у липні 1919 р. УГА за Збруч і об'єднання з дієвою армією УНР попередня структура військового духівництва збереглася і продовжувала функціонувати. Польові духівники діяли у надзвичайно складних умовах війни на всіх фронтах, в умовах масової епідемії тифу, яка переполовинила Галицьку армію. Як відомо, воєнні обставини змусили керівництво УГА піти на тимчасовий військовий союз з більшовиками, з огляду на те, що армія буде використана на польському фронті. У цій ситуації, враховуючи потужну антирелігійну пропаганду більшовиків, тодішній провідник духівництва 1го корпусу о. і. Лебелович зібрав нараду польових духівників, на якій було прийнято одностайне рішення: "Наших стрільців і старшин в ніяких обставинах ми не лишимо. Разом з ними вийшли з дому і з ними останемо аж до кінця".

Командування радянської Хіі армії, до складу якої були направлені три реорганізовані галицькі бригади ЧУТА, особливо політичний провід на чолі з З. Затейським, намагалися ліквідувати інститут польових духівників. Були ліквідовані Преподобництва, референтури корпусів. Але, враховуючи суцільну релігійність особового складу Галицької армії, командування радянської армії мусило діяти обережно. У бригадах польові духівники залишалися під найменуванням "товариш учитель моралі" і, по суті, продовжували виконувати свої обов'язки. Стрільці і старшини без перепон відвідували Службу Божу, місцеві храми. Святочно пройшов Великдень 1920 р. Причому майже всюди до стрілецтва приєднувалося місцеве населення Правобережжя.

"На Великдень прибули ми у велике село Багринівці, - згадував о. і. Лебедович. - По середині села велика площа, а на ній гарна мурована церква. Я пішов до місцевого священика і попросив дозволити відправити в церкві співану Службу Божу. "Служіть і для своїх, і для моїх", - сказав місцевий священик. Зібрався хор зі старшин. З години 10-ї ранку почалася богослужба. Прийшли стрільці і старшини полку, але більшу частину церкви заповнило місцеве населення. Вони з великою увагою слідкували за цілим ходом богослужіння. Коли почалася проповідь, ціла хвиля посунулася в сторону престолу і ловила кожне слово науки, оголошене українською мовою. З великими похвалами стрічались відтак наші стрільці, що "галичани" так гарно співають. Це мало великий вплив на ставлення населення до нашої армії. Старшини і стрільці почувались наче серед родин".

20 квітня 1920 р. наказом ЧУТА рештки інституту польових духівників були остаточно ліквідовані. Це викликало велике незадоволення галицького стрілецтва і стало однією з причин антибільшовицького виступу двох бригад 24 квітня 1920 р. У наказі галицьким бригадам про виступ, його ініціатор отаман Ю. Головінський, зокрема, писав: "Що ж дали нам більшовики? Розділили нашу Армію між поодинокі советсько-московські дивізії, старшин наших частин вимордували, частию вивезли в далекі московські лягри, наслали хвару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили духовенство". Справді, проти польових духівників Галицької армії розгорнулась хвиля репресій. Але більшості вдалося врятуватися: втечею, або пройти через польський полон і табори інтернованих. У міжвоєнні роки майже 50 з них вірно служили церкві і своєму народові. У роки другої світової війни потрапили в руки НКВД і закінчили свій життєвий шлях у тюрмах або на засланні (оо. А. Бендера, і. Горияткевич, З. Демчук, А. Іщак, і. Лучинський, М. Хмільовський, Т. Чайківський та ін.). Отець О. Ковч загинув у нацистському концтаборі "Майданек". Цілий гурт колишніх польових духівників УГА виїхали за океан, зокрема оо. П. Болнар, М. Кривицький, В. Кузьма, і. Лебедович, Л. Лобович та ін. Слід додати, що в другій світовій війні кілька українських польових духівників служили в канадській армії, де обслуговували українських вояків. У Західній Україні, після вступу у 1944 р. Радянської армії, священики також долучилися до Української Повстанської Армії.

Польове духовенство Галицької армії відіграло важливу роль у вихованні особового складу в дусі патріотизму і високої дисципліни. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. та бойових дій на Правобережній Україні були відпрацьовані структура служби, завдання і компетенції її підрозділів, ефективні форми і методи праці. Досвід інституту польових духівників, яскравий приклад самовідданого служіння народу і Батьківщині, повинен служити взірцем для нових поколінь України та її силових структур, курсантських підрозділів в навчальних закладах.

В.М. Футулуйчук, Донецький інститут внутрішніх справ МВС України
М.В. Футулуйчук, Донецький інститут внутрішніх справ МВС України

ЛІТЕРАТУРА 

1. Лебедович і. Полеві духівники Української Галицької Армії. - Вінніпег, 1963. - С. 31.
2. Лаба В. Українські польові духівники наших днів // о. Лебедович і. Польові духівники Української Галицької Армії. - Вінніпег, 1963. - С. 72-73.
3. Лаба В. Заслужена роль польового духівництва // Українська Галицька Армія. Матеріали по історії. - Т. і. - Вінніпег,1958. - С. 310-311.
4. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р. - Мюнхен, 1946. - Кн. 2. - С. 25.
5. Вісник Державного Секретаріату Військових справ. - 1919. 2.6. - 8, 11.
6. Похлебкин В.В. Великая война и несостоявшийся мир 1941-1942-1944. - Москва, 1997. - С. 329, 334.
7. Шах С. Вступне слово // о. Лебедович і. Полевідухівники Української Галицької Армії. - Вінніпег, 1963. - С. і9.
8. Лебедович і. Полевідухівники Української Галицької Армії. - Вінніпег, 1963. - С. 137, 175, 202, 204.
9. Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф.581, оп.1, спр.146, акр. 9 звор.

Джерело: www.iai.donetsk.ua

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове