ІНТЕРВ'Ю Глави Української Греко-католицької Церкви кардинала ЛЮБОМИРА ГУЗАРА для "Порталу-credo.Ru"

07-12-2010

• Категорія:

• Теги:

• Глава УГКЦ |
• УГКЦ |
• інтерв'ю

Глава Української Греко-католицької Церкви Верховний Архиєпископ Києво-Галицький кардинал ЛЮБОМИР ГУЗАР про стосунки УГКЦ з новою владою в Україні, з православними і римо-католиками, про розвиток Церкви у різних регіонах країни:

"Портал-credo.Ru": Розкажіть, будь ласка, як живеться Вашій Церкві при новій українській владі?

Верховний Архиєпископ Любомир Гузар: Якихось великих, особливих змін немає, а з іншого боку - вони є. Тому що за часів попередніх президентів, попередньої влади більше відчувалося, що, відповідно до нашої Конституції, до всіх Церков і релігійних організацій було однакове відношення.

Тепер же змінилося і створює відчутну різницю те, що наша нинішня влада під керівництвом президента Януковича стала трактувати Українську Православну Церкву Московського патріархату майже як державну Церкву, надаючи їй всілякі привілеї. Вона, власне, і виглядає єдиною, такою, що має повноту прав в Україні.

Цьому є безліч доказів. Ось хоч би тоді, коли ми згадували Голодомор, президент, члени уряду і різні політики прийшли до меморіалу Голодомору, у супроводі блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана). А ніхто інший туди не був запрошений. Існують такі моменти, коли держава відноситься до Української Православної Церкви Московського патріархату по-особливому, ставлячи її на перше, привілейоване, місце.
По відношенню ж до нас ми відчули певні труднощі з можливістю здобуття земельних ділянок під будівництво храмів, із затвердженням планів на будівництво, із здобуттям відповідних дозвільних документів. На жаль, це трапляється куди частіше, ніж бувало раніше. Завжди зустрічалися представники місцевої влади, що створювали певні перешкоди, але тепер це починає ставати, скажу так, звичайним явищем.

Окрім цього, якихось особливих труднощів ми не відчуваємо, хіба що вже згадані мною спочатку. Це відноситься не лише до нас, але і до інших Церков, але я б так сказав, що головним чином - до нас.

- Які конкретні наслідки перетворення УПЦ МП в квазідержавну Церкву?

- Оскільки Московський Патріарх також є предстоятелем і для Української Православної Церкви, що підкоряється Московському патріархату, мені здається і навіть більше, ніж здається... Бачте, ми, греко-католики, досить невигідні. Чим же? Існує таке розуміння, що українець або росіянин має бути православним і належати до православної Церкви. А тут у нас українці - православні католики. І в Росії також існують російські православні католики, як вони себе так називають, при цьому залишаючись російськими, справжніми росіянами. Так і ми - справжні українці, любимо свою країну, але перебуваємо в єдності з Римською Апостольською Столицею, тобто з наступником святого апостола Петра Папою Римським. А це виглядає, скажімо так, в існуючій офіційній ситуації майже неможливим: як це можна бути українцем або росіянином і перебувати в єдності з Римом?

Ми себе вважаємо православними. Адже ми не належимо до латинського обряду, латинської культури. Ми перебуваємо у контакті з ними, але ми залишаємося православними в сенсі традиції, візантійській традиції, і в наших храмах наше богослужіння, наша духовність, наше богослів'я, наша канонічна структура не відрізняються істотно від того, що існує в православній Церкві, скажімо, в Московському патріархаті або в Українській Православній Церкві. Єдине, що нас істотно відрізняє, - це відношення до Папи Римського як до видимого символу єдності Христової Церкви.

- Як у вас складаються стосунки з УПЦ МП і УПЦ КП?

- Існують певна схожість і певні відмінності. Бачте, особисто я час від часу, хоча і нечасто, відвідую блаженнішого митрополита Володимира. У нас існує, як відомо, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, в якій ми спільно працюємо. У нас є нарада предстоятелів християнських Церков, де ми також разом співпрацюємо, - і Українська Православна Церква Московського патріархату, і Українська Греко-Католицька Церква.

Нещодавно був ювілей - велике торжество блаженнішого митрополита Володимира, і я вважав своїм обов'язком послати йому свої поздоровлення, привітати його з такої нагоди. Офіційно наші контакти обмежені. Але практично, коли ми зустрічаємося, то вітаємо один одного щиро.

Я не бачу в членах Української Православної Церкви Московського патріархату ворогів. Це наші духовні брати, і ми б дуже хотіли кращих, живіших стосунків. Але навіть нинішній, можливо, досить незавершений, невеликий контакт все ж приносить радість. Ми не уникаємо один одного. Бачте, в УПЦ МП існує такий закон, що вони не хочуть ні з ким молитися. Навіть "Отче наш" виголосити разом не хочуть. Ми куди відкритіші в цьому.

Українська Православна Церква Київського патріархату відкритіша, і з ними у нас є більше загального, ніж з Церквою Московського патріархату. І вони, і ми намагаємося бачити нашу Церкву на території України як Церкву, що служить цьому народові і що є не лише вселенською, але і материнською саме для цього народу, якому вона служить: говорить його мовою, страждає, радіє разом з ним, намагається підтримати те, що служить цьому народові. І Київський патріархат, і ми стоїмо на тих же позиціях, і, можливо, тому нам легко спілкуватися.

- Я знаю, що ви з єрархами Київського патріархату разом молитеся...

- Правильно. Бачте, ми молимося зі всіма. Єдине, що ми не будемо служити разом Святу Літургію. Навіть з Київським патріархатом. І ми нічого не мали б проти того, аби молитися і з УПЦ МП, але не Божественну Літургію. Ми ще поки до цього не прийшли, аби разом служити Святу Літургію. Але в молебнях, акафістах або в інших богослужіннях ми не маємо жодних обмежень. У нас не виникає ані найменших труднощів молитися зі всіма, хто щиро вірує в Ісуса Христа, хто приймає Пресвяту Трійцю.

- А ваші взаємини з Римсько-Католицькою Церквою, я думаю, найтісніші? Ви не конкуруєте один з одним?

- Безумовно, вони католики. Хоча, бачте, існують труднощі іншого роду. Ми - представники православної, візантійської культури, а вони належать до латинської культури. Існують певні відмінності на основі цього. Вони помісна Церква іншого характеру, ніж ми: у них Конференція єпископів, у нас - Синод, але з ними ми тісно співпрацюємо. Наприклад, минулого тижня у нас відбулася спільна, братня зустріч, на якій ми обговорювали проблеми пасторального порядку тут, на території України.

Бачте, треба також розуміти, що Римсько-Католицька, Латинська, Церква впродовж довгих століть, навіть тут, на території України, служила головним чином не місцевому населенню, а полякам, німцям, угорцям. І лише з ХХ століття чималу кількість членів Римсько-Католицької Церкви складають українці, особливо у Центральній, а також в Західній Україні, чого раніше не було. Ця минула історія деяким чином є фоном наших стосунків, але не в такій мірі, аби у нас з ними не було контакту і не робилися кроки для його підтримання. З тим, аби бути по-справжньому свідками того, що ми зрештою - одна Церква, хоча ми є різними помісними Церквами. Це таке канонічне поняття, а не лише зовнішній обряд - самі структури наших Церков різняться, але віра - одна.

- Основна кількість ваших парафій зосереджена в Західній Україні. А скільки у Вашої Церкви парафій в Східній та Південній Україні?

- Так, ми є скрізь. У кожній області, в кожному обласному центрі ми маємо спільноту. У нас, скажімо, в Київській митрополії існує 60 парафій, є парафіїв Криму, в Південній Україні - ми присутні скрізь.

Як же це так, що ми є скрізь? Бачте, після розділу Польської держави у другій половині ХVIII століття територію України розділили держави - Пруссія, царська Росія і Австро-Угорська імперія. Західна Україна (Галичина, Волинь, Буковина) підпали під Австрію, і там Греко-Католицька Церква мала можливість розвиватися, тоді як землі на схід від річки Збруч увійшли до Російської імперії, і тут нашу Церкву мало-помалу ліквідовували. На початку XIX століття заборонили обирати греко-католицького митрополита, тому його резиденцію перенесли до Львова.

П'ять років тому, у 2005 році, я не переїхав до Києва, а я повернувся сюди після двохсотлітньої відсутності.

Здавалося б, греко-католиків ліквідовували. Так звідки ж вони тут взялися зараз? Річ у тому, що коли після анексії Західної України і Західної Буковини Радянським Союзом людей з Галичини вивозили до Сибіру, то після закінчення терміну їм було заборонено повертатися до Галичини. Але вони могли осідати тут. Крім того, люди приїжджали сюди працювати, тому що тут добре платили, головним чином - на Донбасі. Люди приїжджали сюди вступати до університетів, тому що на Галичині не дуже радісно їх приймали. Люди приїжджали сюди, тому що втікали з Галичини: там їх контролювали, тут же вони губилися. Ще така річ - одружувалися. Таким чином, сюди, на схід, на Північ, Південь і Центр, прибуло дуже багато греко-католиків, ми навіть не знаємо точно скільки. Але ми їх відшукуємо, і самі здивовані, що цих людей так багато.

Ще наведу один приклад, як сюди потрапляли греко-католики. З Івано-Франківської області в Західній Україні у 50-і роки минулого століття, аби звільнити місце під військовий полігон, близько тридцяти сіл перевезли в Миколаївську область, до Східної України. Сьогодні діти, внуки тих людей пам'ятають, що їх діди і батьки були греко-католиками. І коли приїжджає наш священик, то він знаходить наших людей, і на цій підставі створюються спільноти. Спочатку невеликі. Інколи вони починаються з декількох осіб. Але коли священик працює, шукає, хтось йому говорить про одну людину греко-католика, потім їх стає 30, 50, і таким чином ці люди повертаються, а ми створюємо наші парафії
.
Ми далеко ще не всіх знайшли. Це подібно до дива - скільки таких людей знаходяться і говорять: "Так, ми були греко-католиками". І коли з'являється священик, вони помалу повертаються до своєї колишньої Церкви. Деяким місцевим жителям, які були або православними, або ж виховувалися без Бога, теж подобається бути при нашій спільноті. Спершу вони можуть просто прийти, помолитися, а пізніше говорять: "Ми б хотіли бути частиною вашої спільноти". Ми нікого не "заманюємо", не примушуємо - не дай, Боже! Але якщо хтось приходить і говорить: "Хочу бути членом вашої спільноти", ми відповідаємо: "Добре, будь ласка, будь з нами". Ми нікого не відштовхуємо, але і нікого не затягуємо.

- У 2005 році, коли Ви перенесли катедру зі Львова до Києва, це викликало серйозний протест Московського патріархату. Зараз вони якось змирилися з цим, приймають це як факт, чи вони продовжують якусь боротьбу?

- Я не скажу "боротьбу", але весь час скаржаться, що "ці уніати, ці греко-католики, вони прийшли сюди". Вони забувають, що ми не прийшли. Ми повернулися...

Я згадую той день, коли ми повернулися. Я йшов разом з одним священиком, у місті було якесь свято, і дві літні жінки, виявилося - вчительки - говорять: "Ми - православні, ми вас вітаємо, що ви тут". Бачте, народ, прості люди, вони не роблять з цього труднощів. Хіба що десь якийсь священик їх там трохи накрутить. Труднощі, якщо і є, то лише вгорі, серед ієрархії. На рівні народу мені ніхто ніколи не висловлював претензій.

- Як розвивається зараз Ваша Церква? Який прошарок людей до вас приходить?

- Кого ми знайдемо. Ось я вам розповім - є один священик у Вінницькій області. Він йде на базар і голосно говорить: "А хто тут греко-католик?" Він говорить, що майже кожного разу хтось та відгукується. Вони є, лише нам дуже складно цих людей знайти. Тому що вони вже відвикли, "відчужилися". До них треба прийти, їм треба нагадати. І ми зараз навіть почали акцію, аби священики і миряни шукали греко-католиків, що відійшли від нашої Церкви. І особливо тих, які взагалі не ходять до жодної церкви. Ми прагнемо зустріти цих людей, нагадати їм, хто вони є, і їм послужити. У іншому випадку вони пропадають, або ж йдуть у якісь секти.

- А чи багато у Вас новонавернених, не з традиційних греко-католиків?

- Так, такі є. Якщо приходять, ми не відмовляємо нікому. Хочете - будьте разом з нами. Але ми не робимо жодних спеціальних акцій, аби людей заманити до себе.

- Як відбувається зростання в чисельному відношенні? У вас є якась статистика?

- Складно сказати. Важко надати таку статистику, яка була б близька до правди. Знаю, що такі люди є. Ми недавно були в Одесі, і там є група наших вірних, що відвідують нашу церкву. І ми з ними зустрічалися. Це була група людей, що шукали Бога, шукали в абсолютно різних обставинах, і якимось дивом зрештою прийшли до нас. Я впевнений, що існує дуже багато інших людей, що шукають Бога, і я сподіваюся, що вони прилучаться до якоїсь Церкви. Якщо вони прийдуть до нас - ми їх не виженемо. Прагнутимемо їм послужити. Скільки таких людей - важко відповісти, не маю у своєму розпорядженні якихось статистичних даних, аби надати вам хоч би приблизні цифри.

- Ви побудували великий новий собор у Києві. Чи плануються ще якісь церковні будівлі у Києві або інших містах?

- Так. Там, де є спільнота. Як я вже говорив, ми навіть тепер маємо з цим труднощі. Тому що там, де є зареєстрована спільнота, вона має право на земельну ділянку. І там, де вони існують, вони просять місцеву владу, і якщо влада надає ділянку - будуємо, але не якісь величезні храми. В основному, невеликі парафії. Існує декілька великих спільнот, наприклад, у Вінниці, але це швидше винятки. У Донецьку чималий храм. Але зазвичай ми будуємо невеликі храми, такі, аби людям було куди прийти, тому що люди хочуть бути у храмі, а не на якійсь квартирі або ж просто неба.

У Києві ще один такий великий храм ми, швидше за все, будувати не будемо. Але якщо в різних районах великого міста реєструються спільноти, то ми просимо, аби нам надали земельну ділянку під будівництво храму. Не скажу точно, зараз приблизно 4-5 місцевим громадам пообіцяли виділити ділянки землі, нам потрібно буде ще декілька, але це пов'язано з спільнотою.

Цей храм, тут, на Лівому березі Дніпра - особливий. Тому що це не храм лише для Києва. Цей храм - символ єдності нашої Церкви. Ми є по всій Україні, в кожній області, але ми є також у Західній Європі, у Канаді, в США, в Бразилії, в Аргентині, в Австралії. Багато нашого народу зараз в Італії, в Греції, в Португалії, в Іспанії. Цей храм має бути символом єдності українських греко-католиків всього світу. І ці люди - з Північної, Південної Америки, з Європи, звідусіль - вони збирають пожертвування на будівництво цього собору. Головне джерело нашого фінансування - це і є люди, розсіяні по всьому світу, які і будують цей храм, і ми всіляко підкреслюємо, що це храм для всіх.

- Чи є у Вашої Церкви зараз проблеми з поверненням тих храмів, які раніше належали Греко-католицькій Церкві, а зараз зайняті іншими конфесіями?

- Труднощі існують, але сьогодні дуже мало таких місць, де були б справжні конфлікти, де люди все ще, так би мовити, "воюють". Коли я був у Львові, таких осередків у Львівської області було 29. Тепер їх десь 3-4. Люди вже або будують новий храм, або знайшли якийсь інший вихід. Таких конфліктів зараз майже немає. Ми ведемо статистику таких місць, але їх вже зовсім небагато.

- Дуже дякую.

- Дякую, що ви прийшли. Я дуже вам вдячний. Біда в тому, що про нас дуже мало знають, і існує безліч такої "пропаганди", яка не відображає правди. Ми не намагаємося, не дай Бог, з кимось воювати. Ми хочемо бути добрими сусідами. Але вони нас не знають, і нас представляють так: "Ці уніати, ці греко-католики - вони такі погані люди! Вони лише і прагнуть зайняти Україну, Росію, якомога більше". Ні, це не так. Люди, які прочитають ваше інтерв'ю, можливо, зрозуміють це.

Розмовляв Володимир Ойвін
"Портал-Credo.Ru",
Київ - Москва

переклад Milites Christi Imperatoris