Категорії

Search

Tags

«Нехай кожне повернення буде поверненням Додому!» – зустріч мігрантів та їхніх родин у Дрогобичі

26-12-2010

  • Категорія:


25 грудня 2010 р. Б. за григоріанським календарем увесь католицький світ святкує величне свято Народження Христа. Якось по-особливому мирно і затишно є на серці тоді, коли у родину приходить нове життя. Радше, не приходить, а повертається, щоб об'єднати, зцілити, огорнути любов'ю, нагадати про те, де я сьогодні є, як мені знайти своє місце поруч з Новонародженим Ісусом, біля своїх рідних, друзів, зрештою, знайти місце для себе у собі.


«Повернення додому: шляхи реінтеграції». Це було темою обговорення на черговій зустрічі родин мігрантів, котра відбулась у Дрогобичі 25.12. 2010 р. Б. у приміщенні БФ «Карітасу» СДЄ з ініціативи Пасторально-місійного відділу УГКЦ.

У молитві за родини, котрі роз'єднані відстанню і часом, за тих, хто повертається на Різдвяні свята додому, переживаючи десь глибоко в душі радість і, водночас, страх перед зустріччю з рідними, за тих, хто в силу обставин змушений залишитися на чужині, - об'єдналися душі людей, кого безпосередньо, а кого й опосередковано торкнулась ця проблема.

На Літургії, звертаючись до прикладу Ісуса, о. Ігор Швед, підкреслив, що «...день Ісуса був доволі насиченим, де можна було достатньо змучитися, аби бути розбитим, однак Євангеліє говорить, що, незважаючи на це, Ісус вдосвіта вставав і молився. Це був час, коли Він приходив до себе. Багатьом, хто повертається із заробітків, з огляду на ті труднощі, які там пережив, а також обставини, з якими зустрівся тут, потрібен якийсь час, щоб прийти до себе. А це означає віднайти спокій. У тій ситуації, коли ми не дуже можемо впливати на події, великим помічником для нас мала б бути хвилина усамітнення, єдності з Богом, Котрий єдиний може дати мир і спокій. Не біймося витрачати час на молитву! Хай Бог підніме нам руки і підбадьорить наші серця!»

Допомагаючи заглибитись і зрозуміти проблеми адаптаційного періоду мігранта, родинознавець, Максим Бондаренко, серед проблем, пов'язаних з поверненням, виділяє емоційний страх, наслідком якого є стрес, агресія, помилкові рішення. Пройшов час, за який людина була вирваною із того середовища, яке залишила. Під впливом пережитого там, вона тепер думає по-іншому, але безрезультатно намагається при тому стати такою, як була, коли залишила Україну. Це створює неабиякі труднощі у взаєморозумінні з оточуючими. Як розв'язку цього п. Максим пропонує прийняття твердого рішення про власну зміну, що допоможе їй насправді змінитися. Велике значення має наставлення родини: «Я люблю тебе таким, яким ти зараз є, а не за те, що ти надбав за цей час».

Час і відстань, неусвідомлення власних переживань (забування про те, що я зараз відчуваю), непроговорені ситуації є факторами, які загострюють стосунки. П. Максим порівнює цей стан із раною, якій потрібен час, щоб очиститись, лише потім можна її омити сльозами і бути почутими чуйним серцем близьких за духом людей.

Люди виливали свій біль у зворушливих розповідях, які викликали сльози. Як свідчить молода жінка: «Мій чоловік упродовж 10 років живе і працює в Іспанії. Дитина уже в підлітковому віці. За цей час він лише 4 рази приїжджав додому, рідко телефонує до дитини. Через її благальне щоденне запитання: «Чи телефонував тато?» - у мене крається серце. Ці телефонні розмови з нею зводяться до двох реплік: «Як у тебе справи? - Нормально. - А у тебе? - Теж нормально». Наші нечасті зустрічі тут, в Україні, це суцільне нерозуміння пріоритетів і вартостей один одного, це небажання, розчарування і беззмістовність обидвох що-небудь міняти».

...: «Моя донька втупила власними силами у ВУЗ, однак не сказала мені, що це буде платне навчання. Коли прийшов час їхати на науку, вона розплакалась і зачинилась в кімнаті. Дізнавшись про ситуацію, я відправила її на навчання, а сама виробила документи і поїхала в Італію. Живучи удвох з донькою, не мала можливості тут оплатити їй навчання. У свої 54 роки я зустрілась із закордонними реаліями. У Італії доглядала стару жінку, у котрої був склероз. Щоночі спала на столі у кухні (під головою куртка, ноги в целофановому мішку), позаяк в одній кімнаті з нею неможливо було перебувати через фізичну недугу, якою страждала ця бідна жінка. Декілька разів на ніч вставала, щоб відповісти на її часто неадекватні прохання. У цей час і в самої зі здоров'ям було не все гаразд. Щоб зателефонувати додому, мені доводилось зачинятись у ванній кімнаті, розкручувати воду і розмовляти так, щоб не чули господарі. Я дякую Богові, що ці 1,5 року моєї праці і служіння там завершились, що моя донька може навчатися. Я зараз є дуже щасливою людиною тут, в Україні!».

Важко описати ці розповіді словами, очі цих людей треба бачити. Вони мають велику потребу в тому, щоб їх просто слухали і чули. Про те, що болить, не завжди можна сказати навіть там, де ти живеш: рідним, друзям. Часом хочеться відгородити їх від зайвого пережиття, часом бачиш, що тебе не зрозуміють, але від цього біль чи почуття якоїсь провини перед дітьми, рідними, та й перед собою - не зникає.

Сенс цих зустрічей в тому, щоби люди, котрих єднає подібний досвід, знаходили в собі сили максимально «нормально» влитися і поводитися на своїй Батьківщині після повернення: не боялися і не соромились говорити, вчились постояти за себе, не закривались зі своїми ранами, докладали зусиль, можливо, переступали через себе. Нехай це і психологічно важко, але може бути етапом, який допоможе змінити певні стереотипи в нас, якщо будемо робити це з Богом, Котрий є підставою правди і свободи.

Нехай кожне повернення буде поверненням Додому!

Іванна Рижан

http://www.sobornews.org/

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове