Категорії

Search

Tags

Перелік основних концепцій натхнення Святого Письма у сучасних теологів


Католицька енциклопедія (видання Францисканців 2002 року) подає визначення поняття «Богонатхнення Святого Письма» таким чином:

Це віра Церкви в те, що всі книги, що входять в корпус Біблії Старого і Нового Завіту, були написані за Божим натхненням. Апостол Павло, кажучи про Св. Письмо як джерело Вчительства Церкви, зазначає: «Все Писання богонатхнене» (2 Тим. 3-16). Кажучи про месіанський характер старозавітніх пророцтв, апостол Петро зазначає, що «ніколи пророцтво не було сказане по людській волі, а промовляли його святі Божі мужі, сповнені Святим Духом» (2 Пт. 1, 21). Таким чином, Святий Дух як Божественна Особа, нероздільна з Отцем і Сином, називається тут джерелом богонатхнення Старого Завіту. Богонатхнення Святого Письма безпосередньо пов'язане з Божественним Об'явленням... Божому Одкровенню, яке отримував пророк, передувало його вибрання і освячення Богом (Єр.1, 1-10). Старозавітні пророки чітко знали, що з ними говорив Бог, хоча бувало, що слово Боже входило в них без їх волі (Єр. 20,7); крім того, їм не завжди може бути зрозуміла кінцева суть тих пророцтв, які вони виголошували.

Згідно вчення Католицької Церкви, сформульованому на Другому Ватиканському Соборі, «відкриті Богом істини, що містяться і викладаються у Святому Письмі, були записані під натхненням Святого Духа» і «всі книги як Старого, так і Нового Завіту... мають автором Самого Бога і як такі були передані Церкві» .

В цій роботі будуть здійснені спроби провести короткий аналіз концепцій при дослідженні натхнення в сучасних теологів.

Новітні дослідження натхнення

Карл Ранер (Karl Rahner, S.J.), німецький єзуїт і теолог, що є одним із найбільш впливових теологів ХХ століття, у своїй брошурі «Натхнення в Біблії» зробив новий поворот теологічної історії, поставивши доктрину про натхнення на цілком нову основу. Відштовхуючись від психологічних підходів, якими користувались схоластичні теологи, Ранер розглядає формацію Біблії в рамках успішних етапів історії спасіння і прогресивної дії, в результаті якої Бог встановив свою Церкву як «есхатологічну спільноту спасіння». Таким чином, Ранер виводить доктрину про натхнення з її попередньої ізоляції і відносить її близько до загальної теорії про об'явлення, а також до еклезіології. На відміну від багатьох інших теорій про натхнення, теорія Ранера може пройти послідовний процес, який церква, в після апостольські часи, склала біблійний канон.
Іншими словами, Ранер, користуючись догматичним методом, зводить до певної єдності непомильний авторитет Святого Письма і Церкви. Ця єдність відображається у вічному плані спасіння: Бог, актом своєї волі, в формальний і абсолютний спосіб створив Церкву як інституцію спасіння і Святе Письмо, як його основний елемент.

Боже об'явлення, дане апостольській Церкві, було в Божому плані джерелом і нормою віри для людей всіх часів. Воно могло виражатись тільки через Церкву і то виключно в письмовій формі.

Агіографи не лише передають Боже об'явлення, але і є живими свідками цієї зоб'єктивізованої віри Церкви. Вся істина, присутня як джерело віри і об'єктивна норма поведінки вже в апостольській Церкві, є і може бути лише дією Святого Духа. Дія Бога, який своєю силою за посередництвом апостольської Церкви, виражає в об'єктивний і нормативний спосіб цю істину, власне називається натхненням.

Згідно теорії Ранера, Бог є автором Біблії, як Творець слова і Церкви, як інституції і засобу спасіння. Людина є автором Св. Письма як книжки. Крім людини, також і Бог є правдивим автором Нового і Старого Завітів, в тому значенні, що Він вибрав і встановив людських авторів.

Теорія Ранера, без сумніву, є важливим внеском у поглиблення еклезіального виміру біблійного натхнення. Її певним недоліком є те, що весь Старий Завіт трактується як приготування дій Церкви.

Доктрина Ранера про натхнення без сумніву є універсально прийнятою в сучасній католицькій теології. Його основним «суперником» за першість є П'єр Бенуа (Pierre Benoit, O.P.), учень великого домініканського екзегета Марі-Джозефа Лагранжа. В коментарі до наукової праці Св. Томи про пророцтва, виданому у 1947 році, Бенуа висунув теорію про біблійне натхнення, яка базується на томістичній психології. В цій праці, виданій у 1961 році англійською мовою, Бенуа представив численні огляди, які змінювали дещо жорсткі позиції попередніх видань. Збірка його статей під назвою «Аспекти біблійного натхнення» містить розширений аналіз понять об'явлення і натхнення.

В той час як Бенуа очевидно прагне прийняти більш динамічну, історичну точку зору і використовувати всі переваги сучасної біблійної теології, його спроби перейти плавно до Біблії і Св. Томи, дотримуючись якомога більше його попередніх традицій, втягують його у виснажливу і заплутану дискусію термінології. Він детально описує своє поняття об'явлення і натхнення майже виключно психологічними термінами, і розрізняє їх на основі того, що в той час як об'явлення є піднесенням умоглядного інтелекту, натхнення є надприроднім імпульсом, що виникає по суті з практичного розсаджування «в широкому значенні умоглядного розсаджування стосовно дії, тобто спекулятивно-практичного» .

Доктрину Бенуа стосовно натхнення зрозуміло підсумував Вільфред Дж.Геррінгтон у праці «Запис об'явлення: Біблія». Виключне покладання Геррінгтона на Бенуа подає педагогічну простоту його представлення, в той час як в додатку про теорії Ранера і МакКензі він подає читачу короткий вступ до інших - і, можливо, більш плідних - спроб дослідження.
Теорія Бенуа, котра неодноразово доповнювалась, вважається сьогодні найбільш зрілою і повною спробою дослідження біблійного натхнення.

Він поділяє натхнення на три типи:
- inspiration pastorale (пастирське - до дії)
- inspiration oratoire (пророче, апостольське - до промовляння, навчання)
- inspiration scripturaire (агіографічне - до записування).

Ці три типи тісно між собою пов'язані, оскільки вони є справою одного і того ж Святого Духа, і часто є характерними для однієї особи. Людина, що має ці харизми, сповнюється Святим Духом і Його силою.

П. Бенуа стверджує, що харизма записування є водночас і наслідком, і доповненням пророчої харизми. Вона є тривалого характеру. Завдяки їй, слово, записане в Біблії, є засобом для спасіння на рівні зі словом, що передається усно.

У своїх працях П. Бенуа виступає проти тих, хто, на його думку, "перекручує" текст Св. Томи, в якому, насправді, і "одкровення", і "натхнення" тісно скоординовані всередині самої харизми пророцтва як дві її сторони. Більше того - вони взаємозамінні: "Prophetia est (divina) inspiratio" і "Prophetia est divina revelatio". Не можна сказати, що ці два терміни є повністю еквівалентні. Кожен з них наголошується особливим аспектом харизми, і Св. Тома використовує один або інший, залежно від того, яку саме сторону відповідного поняття він хоче підкреслити. Тому, кажучи про надприродні явища, він охоче використає "revelatio", оскільки він є нормальним каналом "perceptio divinorum"; коли ж акцент буде зроблений на створюючому принципі божественного спонукання, тоді з-під його пера вийдуть терміни "inspirare" і "inspiratio", що лише підкреслює тимчасовий характер такого спонукання. Кожне одкровення, тобто кожне сприйняття божественної істини, навіть якщо воно прийшло непрямим чином - через мирське пізнання, спонукало надприродне підняття духу, тобто "натхнення". І, навпаки, кожне надприродне підняття духу, винесене на суд, на світ Божий, наблизить тебе до божественної істини, до "одкровення", істинного і глибокого, або не цілком такого, але це вже залежатиме від сили світла, що дає прозріння уявлень, які і формують об'єкт пізнання".

В той час як Ранер розглядає натхнення в світлі історії спасіння, а Бенуа з точки зору томістичної психології, Луї Алонзо-Шюкель (Luis Alonso Schökel, S.J.), іспанський єзуїт, робить підхід через лінгвістичний і літературний аналіз. У своїй праці «Натхнене слово» він показує на основі континентальної європейської лінгвістичної філософії і сучасної літературної критики, що нещодавні схоластичні теорії натхнення (Франзеліна, Пеша і навіть Бенуа) базувалися на грубій і оманливій схематизації відношення між думкою і мовою в процесі літературного творення. Його персоналістичне бачення слова, як посередника, через який Бог входить у спілкування з людиною, дозволяє йому розвинути гнучку і з певними нюансами доктрину про біблійну непомильність, або як він би це назвав, біблійну істину. Істина Святого Письма, на його думку, є не просто справою відповідності між твердженнями і об'єктивною реальністю; це, перш за все, присутність Бога, що уділяє милість через своє слово. Цей багатий і оригінальний теологічно-літературний трактат проливає світло на кілька тверджень в документах Другого Ватиканського Собору стосовно живої присутності Бога в біблійному слові, коли його читають і проголошують.

Іспанський єзуїт, що був професором факультету біблістики в Папському біблійному інституті, пояснює біблійне натхнення в тісній взаємодії з втіленням, як центральною таємницею історії спасіння.

Аналогічно до втілення Вічного Слова «з Духа Святого», силою того ж Духа виконується «втілення» слова Божого в шати людських слів. Як одного разу Бог використав людську природу Христа, народженого з Марії силою Св. Духа для виконання одвічного плану спасіння, так всемогутнім подихом того ж Св. Духа вчинив людське слово своїм власним словом, помістив в нього свою спасенну силу і зробив її незамінним інструментом спасіння, чи іншими словами «втілився» в людське слово. Втілення Вічного Слова є центром і повнотою історії спасіння.

Луї Алонзо-Шюкель зазначає, що в Христі - Втіленому Слові, до якого спрямована вся історія спасіння - виповнюється біблійне слово. На його думку, життєдайна і перемінюючи дія Святого Духа становить суть біблійного натхнення. Написання Божого слова є не просто закарбовуванням на письмі Божого послання, але і продовженням і актуалізацією його спасительної сили. Продовженням втілення Бога в Людині, яка називається Христом, є присутність тієї ж спасительної сили в слові Христа.

Власне це пояснення натхнення через аналогію до втілення вважається дуже влучним. Воно вводить в саму суть натхнення як таємницю життя, дії і спасіння Бога через слово і водночас підкреслює таємничий характер тієї дії.

Катехизм Католицької Церкви, підготовлений Комісією з дванадцятьох кардиналів і єпископів на чолі з Кардиналом Йосифом Рацінґером на прохання Отців Синоду і за дорученням папи Івана Павла ІІ, а також Редакційним Комітетом у складі сімох єпархіальних єпископів, фахівців з богослов'я і катехизації в Артикулі 3 про Святе Письмо роз'яснює питання натхнення і правди Святого Письма.

Зокрема, в ньому зазначається три критерії для тлумачення Святого Письма, що відповідають Духові, Який його надихнув:
1. Насамперед звертати велику увагу «на зміст і єдність усього Письма». Книги, з яких складається Письмо, є різними, Письмо - єдине, враховуючи єдність Божого Задуму, осередком і основою якого є Христос від часу Його Пасхи.
2. Потім: читати Письмо «на засаді живої Традиції усієї Церкви». Спершу Святе Письмо було записане в серці Церкви, а потім - матеріальними засобами письма. Церква у своїй Традиції несе живу пам'ять про Слово Боже; Святий Дух дає їй духовне тлумачення Письма відповідно до духовного сенсу, яким Дух обдаровує Церкву.
3. Бути уважним «до аналогії віри», тобто до пов'язаності правд віри між собою та в загальному задумі Об'явлення.

Йосиф Рацінґер (Папа Бенедикт XVI) у своїй книзі «Ісус з Назарету» (частина 1), яка є своєрідним підсумком довголітніх досліджень основного питання: «Хто такий Ісус з Назарету, і що ми можемо про Нього знати?», в контексті богословської екзегези роз'яснює поняття натхнення. Він зокрема зазначає: «Окремі книги Святого Письма, як і воно ціле, є не просто літературою. Біблія зросла з живим суб'єктом мандруючого у вірі Божого народу та живе в ньому. Можна сказати, що книги Біблії вказують на три суб'єкти, які діють один в одному. Насамперед появу Біблії ми завдячуємо окремому автору чи групі авторів. Але ці автори є не автономними письменниками в сучасному сенсі, а належать загальному суб'єкту Божого народу, з якого і до якого вони говорять, що таким чином справді є глибшим «автором» Писання. І знову ж таки, цей народ є не сам від себе, а усвідомлює себе веденим самим Богом, який до нього звертається і є найглибшим Автором - через людей та їхню людськість.»


Список використаних джерел:
1. Wstęp ogólny do Pisma świętego. Pallottinum. Poznań - Warszawa, 1986.
2. Догматична Конституція про Боже Об'явлення «Dei Verbum».
3. Катехизм Католицької Церкви. ВВП «Місіонер», Жовква, 2002.
4. Католическая энциклопедия. Том 1. Издательство Францисканцев, Москва 2002.
5. Рацінґер Йосиф (Венедикт XVI). Ісус з Назарету. Від хрещення в Йордані до Переображення./ Пер. з нім. О. Конкевича.- Жовква: Місіонер, 2009.
6. http://theologytoday.ptsem.edu/oct1967/v24-3-tabletalk1.htm
7. http://www.catholic-kazakhstan.org/Luka/Biblia%20slowo%20Boze/mark.htm#_...

 

При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове