Категорії

Search

Tags

Католицька Церква та екуменічний рух


Пошук єдності між християнами є насамперед прагненням, яке треба підтримувати, і молитвою, яку треба плекати. Цей пошук спрямовує очі на Ісуса, Який віддав Своє життя за те, щоб було «одне стадо й один пастир» (Ів. 10,16), і молився, «щоб усі були одно» (Ів. 17,21). Багато з нас вже зрозуміли, що якщо в цьому русі не повертатися до свого коріння, то екуменічна діяльність ризикує втратити свою стрімкість, свою надію, вона ризикує зупинитися на мертвій точці перед лицем людських обмежень. 1

 

Сьогоднішня екуменічна діяльність Католицької Церкви вже має багату історію та чіткий курс в майбутнє. Проте, щоб прийти до цього рішення та активно діяти, вона пройшла свій шлях, історію якого ми розглянемо на основі кількох праць дослідників цього питання, а також напрацювань безпосередньо Католицької Церкви, а саме Декрету «Про екуменізм» (21. 11. 1964) та енцикліки Івана Павла ІІ «Про екуменічний обов'язок» (25. 05. 1995). Варто зазначити, що сприйняття Католицькою Церквою екуменічного руху відразу було і залишається кардинальним, проте спочатку - негативним, а потім з тією ж силою, а навіть і більшою - позитивним. Несприйняття такої діяльності для Католицької Церкви переросли в ціль її діяльності, адже, покликаючись до Святого Письма, вона зрозуміла, що саме такі настанови дає їй Христос.

 

1. Ставлення Католицької Церкви до екуменічного руху до ІІ Ватиканського Собору та її перші екуменічні ініціативи
Зважаючи на те, що екуменізм був започаткований серед протестантського християнства, офіційне становище Католицької Церкви на початках екуменічного руху, (від XIX ст. - до II половини XX ст.) було виражене у формі очікування, дотримання дистанції, а в певних моментах критики та засудження. Найголовнішою причиною такого становище являлося пануюче в цьому часі переконання, створене посттридентською контрреформацією, що лише Католицька Церква зберігає прикмети Христової Церкви.2 А тому всі, хто перебувають поза нею, не можуть осягнути спасіння поза Католицькою Церквою. І навіть «синівське» повернення до «батьківського дому» виключало будь-який діалог між Церквами, а повинне було проявитись на доктринальному, ієрархічному та літургічному підпорядкуванню Церкві Риму.3 Таке бачення Католицької Церкви екуменічного руху змінилося аж під час ІІ Ватиканського Собору. Таким чином, можна розрізнити два періоди Католицької Церкви щодо екуменічного руху: уніатський, що обіймає час між двома Ватиканськими Соборами, та екуменічний, що був започаткований Соборовим Декретом про Екуменізм. Проте цей поділ стосується офіційної діяльності Католицької Церкви, хоча насправді вона розпочала свої екуменічні ініціативи задовго до офіційної діяльності. Серед них:
- Велеградські Конгреси, що тривали впродовж тридцяти років (1907, 1909, 1911, 1924, 1927, 1932, 1936) як бажання відновити католицько-православний діалог. Конгреси у Велeграді закладалися на підвалинах двох засад. Першу засаду сформулювали Отці Церкви в період патристики: «У тому, що необхідне - єдність, у тому, що сумнівне - свобода, а у всьому - любов» (автор вислову св. Августин, проте промотори ідеї - слов'янські апостоли Кирило і Методій). Другу тезу виголосив В. Соловйов. У ній підкреслювалася те, що «для об'єднання церков можна поступитися усім, крім правди». Вищеподані засади мимоволі віднайшли своє відображення у діяннях ІІ Ватиканського собору, учасником якого був колишній доповідач на вишеградських зібраннях, апостольський нунцій в Болгарії, а згодом папа Іван ХХІІІ. 4 Варто зазначити, що участь у них брали Митрополит А. Шептицький та о. Й. Сліпий.
- Фернан Порталь та Мехеленські Розмови. Сприяли зближенню католиків з англіканами.
- Поль Кутюр'є та тиждень молитов за єдність християн. Характерною відмінністю цієї ініціативи було підкреслення, що пунктом виходу для єдності християн є сам Христос, що молиться за цю єдність. Тому християни, включаючись в його молитву, повинні молитися про надходження такої єдності, якої прагне Бог, і в такий спосіб, як прагне Бог. В 1936 році, перший раз проведено Тиждень Молитов за Єдність Християн в Ліоні, звідкіля практика поширилась на цілу Францію та обняла також інші віровизнання.
- Праця Ів Конґара, що названий багатьма екуменістами «батьком католицького екуменізму». Плодом його богословської діяльності на площині науково-організаційній було започаткування знаменитої видавничої серії Unam Sanctam (1935). В 1937 році Ів Конгар опрацював першу спробу сформування основ екуменізму в Римо-Католицькій Церкві.
- діяльність Дом Ламберта Бедуена, що заснував бенедиктинський монастир в Амей сур Мез, який пропагував теологію, літургію та духовність Східної Церкви з метою зближення Церков. А за рік почав видавати журнал «Іренікон», присвячений екуменічним питанням. Однак погляди Дом Ламберта Бедуена, які характеризувалися екуменічною відкритістю, у справі поєднання Церков, являлися протилежними традиційному уніатському навчанню та які в цей час засудила енцикліка «Mortalium animos» (1928).
- діяльність братства «Una Sancta»(1938).Створене в Німеччині з ініціативи о. Йоанеса Метзґера з метою служити справі єдності через молитву, духовну віднову, взаємне пізнання та християнську любов. А також в Голландії (1951) була закладена Католицька Конференція для Екуменічних Питань, яка поставила собі за мету розглядати питання, які подавала Екуменічна Рада Церков та виражати щодо цього католицьке бачення. Цю Конференцію для Екуменічних Питань можна назвати одним із неофіційних чинників підготовки пізнішого Секретаріату до Справ Єдності Християн. Так, першим секретарем Конференції був о. Йоанес Вілебранс, пізніший кардинал, секретар керівника Секретаріату до Справ Єдності. Конференція ця збирала щорічно близько 80 богословів з різних країн Європи.5
Такий «духовний екуменізм» став важливим попередником до католицького офіційного входження до екуменічного руху.

 

1.2. Іван XXIII - папа, що відкрив Католицьку Церкву для братерських стосунків між християнами
Безперечно, період понтифікату папи Івана ХХІІІ (1958-1963), в день 28 жовтня 1958 року відкрив нову епоху сприйняття Римо-Католицької Церкви екуменічного руху. Йдеться про започаткування понтифікату Івана XXIII. І хоча він відійшов на початках великих перемін, скликавши, але не завершивши Собор, та все ж, неоціненою залишається його заслуга, бо власне він був цією людиною, яка до тих змін причинилася. Завдяки особистій поставі відкритості на правдиві християнські вартості в інших християн та толеранції, що визнає право до релігійної свободи, Іван XXIII відкрив Католицьку Церкву на братерські стосунки до тих, які носять ім'я християн.6 Іван ХХІІІ мав особливий досвід у спілкуванні та прихильність до екуменізму ще до того, коли він став папою, адже він був апостольським нунцієм в Болгарії, Туреччині та Греції впродовж двадцяти років. Ще тоді майбутній папа підтримував тісні зв'язки з екуменічним осередком Шевтонь у Бельгії.
Отже, плануючи скликання ІІ Ватиканського Собору, Іван ХХІІІ створив Секретаріат у справах єдності християн (5. 07. 1960), який мав завдання створювати іншим християнам умови для того, щоб вони могли стежити за засіданнями Собору та щоденно зустрічатись з єпископами та посередньо впливати на їх інтервенції під час Собору. І вже в часі Собору Секретаріат, піднесений до рангу Соборової Комісії (15 січня 1963), був автором трьох схем: про екуменізм, про релігійну свободу, про відношення Церкви до нехристиянських релігій. Особливо Секретаріат причинився до того, що в екуменічному світлі представлений один із важливих документів Собору - Конституція про Боже Об'явлення «Dei verbum».7
Перша енцикліка папи Івана ХХІІІ «Ad Petri Cathedram» (29. 06. 1959) була програмним документом для всього його понтифікату. Закликаючи нею ІІ Ватиканський Собор, в ній чітко йдеться про єдність, соціальну справедливість та християнську благодійність. І попри те, що Іван ХХІІІ залишався на позиціях традиційного уніатства, він вільно пропагував свої екуменічні погляди. У своїй наступній енцикліці «Aeterna Dei» (1962) він сказав про те, що єдність дана Церкві через Христа не є ще в повні реалізована і об'явлена. Отже, відповідно до своєї активної діяльності в екуменічній сфері, папа Іван ХХІІІ заклав основи щодо екуменічної відкритості ІІ Ватиканського Собору.


2. Декрет "Про екуменізм" - запрошення до діалогу

Форма Декрету, а не конституції, «Про екуменізм», в якому Собор виразив свою екуменічну науку, була схвалена на третій сесії (осінь 1964), під час якої 21 листопада 1964 року була прийнята Отцями Собору та урочисто проголошена Павлом VІ. Така назва документу прагне радше вказати, що в ньому виражені пастирські та практичні повчання. Не зменшує це рівно ж, що в Декреті є багатство богословських формулювань, що стосуються єдності християн і екуменічного руху, а особливо розвинена еклезіологічна основа з'єднання:8
Текст Декрету «Unitatis Redintegratio» складається з 24 статей, що зібрані у трьох розділах: 1) доктринальний - подає католицькі засади екуменізму (Ст. 2-4); 2) практичний - вказує на спосіб практичної реалізації екуменізму в Католицькій Церкві (Ст. 5-12); 3) описовий - висвітлює ставлення Католицької Церкви до Церков і Церковних Спільнот, що не перебувають із нею в єдності (Ст. 13-24).9
За своєю структурою, часом та місцем появи, цей Декрет, відповідно до своїх вступних слів (Ст.1), став першим унікальним зібранням позиції Католицької Церкви щодо екуменізму: «цей Священний Собор, з радістю беручи до уваги все це, після того як уже проголосив вчення про Церкву, і ведений бажанням відновлення єдності між усіма христовими учнями, хоче запропонувати всім католикам засоби, шляхи та способи, якими вони могли б відгукнутися на це Боже покликання і благодать».10 Таким чином Католицька Церква зробила перші офіційні кроки на шляху до офіційної екуменічної діяльності.

2.2. Католицькі засади екуменізму
У першому розділі Декрету «Про екуменізм» чітко викладені католицькі засади екуменізму. Адже перед тим як офіційно задіяти себе в екуменічному русі, Католицька Церква наголосила на своїх принципах. Спочатку навіть хотіли назвати перший розділ «Про засади католицького екуменізму», проте Отці Собору відхилили таку назву, адже тоді б це вказувало на те, що окрім загального екуменізму є ще й католицький. Натомість можна говорити лише про католицьке плекання екуменізму, де кожний вірний цієї Церкви повинен керуватися основами своєї віри і своєї Церкви.11
Отже, беручи участь в екуменічному русі, вона виходить з двох основоположних принципів: Церква Ісуса Христа, яка є одною і єдиною і володіє повнотою засобів до спасіння, вповні перебуває тільки у Католицькій Церкві; друге - поза видимими межами Католицької Церкви існують елементи, котрі, як дар, належать Церкві Христа, і є силами, що рухають їх до католицької єдності.12
Єдність Церкви є Божим задумом, тому «Єдинородний Син Божий був посланий Отцем у світ, щоб, ставши людиною, відкуплюючи весь людський рід, відродити його та зібрати в одне».13 Саме про це Він й молився на Тайній Вечері: «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо.17,21), а також встановив Тайну Євхаристії, дав заповідь любові та зіслав Святого Духа, що творить цю спільність та єднає всіх в Христі.14 У цьому Декреті також наголошується на особі св. Петра: «Христос доручив колегії Дванадцяти завдання вчити, правити та освячувати. Між ними вибрав Петра, на якому, по визнанні віри, постановив побудувати Свою Церкву; йому обіцяв ключі Царства Небесного, а після запевнень любові до Нього, поручив йому утверджувати у вірі всі Його вівці і пасти їх у цілковитій єдності». Тому Церква, як «єдине Боже стадо, що в Христі і через Христа, дією Святого Духа спричинює розмаїття служінь», і найвищим прикладом і початком здійснення цього таїнства є єдність у Святій Трійці.15


Порушенням єдності Христової Церкви і гріхом проти неї є поділи. Їхньою ґенезою становлять провини і гріхи синів Церкви по обидві сторони. Не є властивим також звинувачувати в поділі братів, які народились і живуть сьогодні у своїх традиціях, що повстали в минулому. Навпаки, хоча між ними, а католиками залишаються ще відмінності, однак, через віру та хрещення «залишаються вони в якійсь хоча і недосконалій спільності із Католицькою Церквою».16 Хоча вони «не втішаються тією єдністю, що нею Ісус Христос бажав наділити всіх, кого зібрав в одне тіло та відродив у нове життя та оживив Собою». У цьому Декреті Собор закликає всіх вірних католиків «помічати знаки часу і пильно брати участь в екуменічному ділі», адже «багатьох країнах світу, під подихом ласки Святого Духа, докладається багато зусиль молитвою, словом і ділами, щоб дійти до тієї повноти єдності, що її бажає Ісус Христос».17 Також тут зазначається така церковна екуменічна ініціатива, як діалог, що має «робитися розсудливо та терпеливо вірними Католицької Церкви», але обов'язково під наглядом пастиря. Тут також прирівнюється створення повної католицької спільноти до екуменічних починів, як справи, «що походять з подиву гідної постанови Божої». Декрет не заперечує дії Святого Духа поза Католицькою Церквою, а навпаки закликає пам'ятати, що «те, що ласкою Святого Духа збувається в наших роз'єднаних братів, може також і послужити нам наукою».18


2.3. Екуменічна діяльність
Щодо того, як має будуватися екуменічний діалог з некатолицькими християнськими Церквами йдеться в другому розділі Декрету «Про екуменізм». Характерним є те, що впродовж усього документу можна спостерігати постійне звернення як до душпастирів, так і до вірян, про активність та дієвість екуменічного руху тільки за рахунок їхньої підтримки, яка сприятиме їхньому вдосконаленню і, насамперед, є виконанням Божої волі. Такою діяльністю є оновлення в Церкві, що є «покликана Христом до оновлення». Звісно, тут треба розрізняти те, що стосується «скарбниці віри», що не можна змінювати, але такі зміни, як: «біблійний та літургічний рух, проповідування Слова Божого й катехизація, апостолат мирян, нові види чернечого життя, духовність подружжя та соціальна діяльність Церкви - є запорукою успішного майбутнього поступу екуменізму».19 Будувати екуменічні стосунки Католицька Церква закликає на основі прощення ближніх та прохання про прощення у Бога та у ближніх - «нез'єднаних братів». До того ж Декрет закликає брати участь у спільних молитвах, бо «це є дуже успішним засобом для осягнення ласки об'єднання». Проте спілкування в святих Тайнах може відбуватися тільки за двох умов: «виявлення єдності Церкви та участь у засобах благодаті».20 Важливим аспектом у здійсненні екуменічного спілкування є братнє взаємопізнання, що полягає у вивченні «віровчення та історії, духовного та богослужбового життя, релігійної психології та культури, що притаманні нез'єднаним братам».21 А також важливим є те, щоб вивчення католицької віри не було перешкодою для того, щоб мати дискусії з роз'єднаними братами, адже саме такі діалоги сприяють екуменічному порозумінню. При цьому Католицька Церква цим Декретом закликає всіх християн визнати «віру в Триєдиного Бога, воплоченого Сина Божого» та спільними зусиллями працювати задля «належного поціновування гідності людської особи, розвитку науки та мистецтва в християнському дусі, застосування різних засобів проти лихоліття, таких як голод, стихійні нещастя, неписьменність і нужда, нестача житла та нерівний розподіл матеріальних благ».22

 

2.4. Спілкування з Церквами та церковними спільнотами, що не поєднані з Католицькою Церквою
Хоча Декрет згадує в першому та другому розділі, що ті Церкви та Спільноти не є в досконалій єдності з Католицькою Церквою, однак, визнає їхні духовні та спасительні вартості та їхнє значення в таїнстві спасіння. Вони зберігають багато правдивих середників спасіння, що походять від самого Христа і є знаками правдивої Церкви.
Декрет про Екуменізм поділяє Церкви та Спільноти, що не перебувають в єдності із Католицькою Церквою, на дві великі групи:
Православні Церкви - під якими розуміється так стародавні Східні Церкви, що не прийняли догматичних формул Ефеського та Халхедонського Собору, як і Східні Церкви, що розірвали церковну сопричастя з Римським Престолом в другому тисячолітті;
Західні Нез'єднані Церкви та Християнські Спільноти, які сформувалися в добі реформації в XVI ст., та серед яких особливе місце займає Англіканська Спільнота.23


Стосовно Православних Церков, то Католицька Церква визнає, що «основні догмати християнської віри про Святу Тройцю та про Слово Боже, воплочене з Діви Марії, були визначені на Вселенських Соборах, що відбувалися на Сході, і закликає «приділяти належну увагу особливим обставинам, в яких постали та зростали Церкви Сходу», й тим стосунками, що були в них до розділення.24 До великих багатств Східних Церков належить їхня літургія, в якій євхаристійний культ постає на першому місці. Оскільки Православна Церква має безперервне апостольське наслідство і повноцінне таїнственне життя, тому «деяке спілкування в св. Тайнах, у пригожих обставинах та за згодою церковних властей, не тільки що є можливе, але й доручається».25 Також у Декреті йдеться про власний правопорядок Східних Церков і зазначається, що різнорідність обрядів та звичаїв не перешкоджає єдності Церкви, а навпаки її збільшує. Тому Отці Собору, в перспективі майбутньої єдності Церкви, запевнили, що Східні Церкви мають владу та право жити згідно з власним правопорядком. Це ж стосується й богословської спадщини Східної Традиції. Позитивно висвітлюючи цю спадщину Декрет подає, що богословські формули двох традицій частіше себе взаємно доповнюють, аніж протиставляються.26 Отці Собору також висловили надію на те, що «постане єдине пристановище, скріплене наріжним каменем - Ісусом Христом, що створить з двох одне».27


Щодо Західних нез'єднаних Церков та церковних громад, то оскільки вони відрізняються від Католицької Церкви і між собою, діалог, який з ними провадиться, має з кожною з них різні точки відліку. Однак, треба визнати, що між цими Церквами і Спільнотами та між Католицькою Церквою існують дуже важливі розходження не тільки історичного, соціологічного і психологічного і культурного характеру, але передовсім у пояснюванні об'явленої істини. Але все-таки існує дуже багато речей, які єднають їх з Католицькою Церквою:
• Визнання ними Ісуса Христа як Бога і Господа, як єдиного посередника між Богом і людьми на славу одного Бога Отця, Сина і Святого Духа.
• Любов, пошана, майже культ Святого Письма, яке вони постійно та сумлінно вивчають.
• Отримане хрещення, яке єднає їх з Христом і цим самим зі всіма охрещеними.
• Християнська поведінка, що живиться вірою в Христа і зміцнюється ласкою хрещення та слуханням Слова Божого.28


Тому, відповідно цього, Отці Церкви вкотре висловлюють надію на те, що «почини дітей Католицької Церкви, залучені з починами братів нез'єднаних», розвиватимуться і не будуть перешкодою на шляхах Провидіння та не перешкоджатимуть майбутнім пробудженням Святого Духа.29

 

3. Плоди діалогу.
Зважаючи на те, що на ІІ Ватиканському Соборі Католицька Церква Декретом «Про екуменізм» сформувала таке чітке бачення своєї екуменічної діяльності, плоди цього, звісно ж, не забарилися. Насамперед, на загальнолюдському рівні виникло порозуміння, виникло «всесвітнє волонтерство» християн, що стало твердим екуменічним переконанням. Християни навернулися до братерської любові, що охоплює всіх послідовників Христа. Проте, зважаючи на «бурхливі політичні пристрасті, деяку агресивність та дух суперництва», «екуменічний обов'язок інколи справді вимагає героїчного вибору від тих, хто взяв його на себе».30


Багато що змінилося у стосунках Католицької та Православної Церков. Після стількох років ворожнечі між ними виник діалог любові, завдяки якому відбулася відміна взаємних анафем 1054 року обома сторонами (1965).


У результаті зустрічі в Константинополі 1979 року за спільної ініціативи була створена Міжнародна змішана комісія з богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами, яка й досі діє і доводить слова спільної декларації Папи Івана Павла ІІ та Вселенського Патріарха Димитрія І: «Католицька і Православна Церкви вже можуть разом сповідати спільну віру в таємницю Церкви і зв'язок між віровченням і таїнствами», а також те, що «апостольське наступництво в наших Церквах є основою для освячення і єднання народу Божого».31
Щодо запровадження екуменічного діалогу з Вселенським Константинопольським Патріархатом, то тут відбулася зустріч Папи Павла VI з Патріархом Афінагором І на Святій Землі (1964 рік), зустріч в Константинополі (1967 рік) і в Римі (1967 рік), зустріч Папи Івана Павла ІІ з патріархом Дмитрієм І (Константинополь,1979 рік, Рим 1987 рік). Відтоді був започаткований звичай приймати в Римі на свято апостолів Петра і Павла делегацію Вселенського Патріархату, а на Фанарі, на свято апостола Андрія - делегацію Римського Престолу.32
Із стародавніми Східними Церквами Католицька Церква за допомогою екуменічного діалогу та богословських досліджень змогла разом сповідувати спільну віру. Також налагодився зв'язок з іншими західними Церквами та церковними спільнотами. Часто відбуваються різні молитовні зустрічі та соціальна співпраця, проте залишилися й спірні питання, які й досі обговорюються: хрещення, священство, авторитет Церкви, як такої, що здійснює таїнства та апостольське успадкування.
Підсумувати плоди такого діалогу можемо виступом Папи Бенедикта ХVІ (18. 11. 2010) на святкуванні півстоліття з дня заснування Папської Ради зі Сприяння Єдності Християн: «Екуменічний діалог за останні 50 років пройшов довгий шлях, і сьогодні він потребує нового пориву, особливо на Заході, причому не треба забувати, що єдність християн твориться Богом, а не мистецтвом переговорів і компромісів. Упродовж п'ятдесяти років було пройдено довгий шлях. За ці п'ятдесят років зросло справжнє взаємне пізнання і повага між Церквами та церковними громадами, були подолані стереотипи, що склалися протягом століть. Сформувався богословський діалог, але також і діалог любові; розвивалися різні форми співпраці, серед яких, крім захисту життя, охорони всесвіту і боротьби з несправедливістю, особливо важливим і плідним було співробітництво в галузі екуменічних перекладів Святого Письма». Папа дав чітке визначення того, що ми називаємо «шляхом до єдності»: «Сьогодні деякі, особливо на Заході, думають, що цей шлях втратив свій порив, і тому відчувають необхідність оновлення екуменічного інтересу і надання чітких контурів діалогу. Перед нами стоять безпрецедентні завдання: нові етико-антропологічні інтерпретації, екуменічне виховання нових поколінь, ми стикаємося з більшою роздробленістю екуменічного середовища». Папа наголосив на тому, що ми маємо усвідомити зміни, що відбулися, а також не забувати про «гарячі точки» сьогоднішнього діалогу з православними і з давніми східними Церквами. У діалозі з першими такою точкою є роль Римського Єпископа в церковному спілкуванні, а з другими - констатація багатства спільної спадщини, що збереглася всупереч віковим непорозумінням та відчуженості. Продовження цього шляху залишається твердим зобов'язанням, однак, як зауважив Папа, для цього недостатньо володіти мистецтвом переговорів і вмінням знаходити компроміси.33


-----------------------------------------------------------------------------
Отже, як зазначив Папа Бенедикт ХVІ, «Екуменічна діяльність - це подвійна дія. З одного боку, це впевнений, пристрасний і наполегливий пошук єдності в істині, розробка моделей єдності, виявлення протистоянь і темних сторін з метою досягнення єдності. Усе це здійснюється в богословському діалозі, але перш за все - в молитві та покаянні, шляхом духовного екуменізму, що становить живе серце всього шляху: єдність християн - це молитва, вона живе молитвою». А також не потрібно забувати, що «єдність творимо не ми, її творить Бог: вона сходить згори, від єдності Отця з Сином у діалозі любові, якою є Святий Дух. Це - прилучення до Божественної єдності. Але ми не повинні применшувати і наших зусиль. У кінцевому рахунку і в екуменічному шляху потрібно залишити Богові те, що належить виключно Йому, і шукати єдності з серйозністю, постійністю і самовіддачею, враховуючи, що наш обов'язок включає дію і страждання, активність і терпеливість, тяжку працю і радість».34 Саме такі відчуття переживала і продовжує переживати Католицька Церква. У намаганні виконати волю Христа - «щоб усі були одно», вона долає труднощі, непорозуміння шляхом пошуку все нових точок зіткнення, проте часто натрапляє на несприйняття, відмови та висміювання, що, на щастя, не ламають її твердого наміру - екуменічної єдності з усіма християнами.

Література:

Кардинал Вальтер Каспер Підручник з духовного екуменізму. Львів: В-во УКУ, 2007. - с 6.
2 Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
3 Там же.
4 o. д-р Августин БАБ'ЯК Велeградські конгреси в 1907-1936 роках: контекст зародження, перебіг подій та участь в них Греко-Католицької Церкви http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
5 Див. Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
6 Там же.
7 Там же.
8 Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
9 Там же.
10 Документи ІІ Ватиканського Собору Декрет про екуменізм http://christusimperat.org/uk/node/122
11 Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21

12 Курилець Т. Католицька Церква в екуменічному русі http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
13 Документи ІІ Ватиканського Собору Декрет «Про екуменізм» (Глава 2) http://christusimperat.org/uk/node/122
14 Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
15 Документи ІІ Ватиканського Собору Декрет «Про екуменізм» (Глава 2) http://christusimperat.org/uk/node/122
16 Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
17 Документи ІІ Ватиканського Собору Декрет «Про екуменізм» (3 Глава) http://christusimperat.org/uk/node/122
18 Там же (Глава 4).
19 Там же (Глава 6).
20 Там же (Глава 8).
21 Там же (Глава 9).
22 Там же ( Глава 12).
23 Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
24 Документи ІІ Ватиканського Собору Декрет «Про екуменізм» ( Глава 14). http://christusimperat.org/uk/node/122
25 Тучапець П. Розвиток екуменізму в Римо-Католицькій Церкві http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
26 Там же.
27 Документи ІІ Ватиканського Собору Декрет «Про екуменізм» (Глава 18) http://christusimperat.org/uk/node/122
28 Курилець Т. Католицька Церква в екуменічному русі http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
29 Документи ІІ Ватиканського Собору Декрет «Про екуменізм» (Глава 24) http://christusimperat.org/uk/node/122
30 Енцикліка папи Івана Павла ІІ Про екуменічний обов'язок (Глава 42). http://christusimperat.org/uk/node/122
31 Курилець Т. Католицька Церква в екуменічному русі http://www.cms.iesdistance.org.ua/course/view.php?id=21
32 Там же.
33 Стаття «Папа назвав «гарячі точки» екуменізму
http://christusimperat.org/uk/node/34937
34 Там же.

 

 
При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов'язкове